Наш старовинний годинник у високому, в людський зріст, футлярі, на якому було знати руку майстра-червонодеревника, мав емальований циферблат із римськими цифрами. Я побачив світ і ріс під тим годинником. Його блискучий маятник уперше привернув увагу і заспокоїв мене, немовля, тихий хід його був для мене, дитини, плином дня і ночі, його механізм я уявляв собі як насос, що качає час. Мені здавалося, що коли зупиниться годинник, то перестануть рости дерева й люди, і все заціпеніє. Тому я заздалегідь нагадував батькам, щоб вони не забували його заводити. Коли ж мені вперше довірили фігурний, воронованої сталі ключ, я не тямив себе від щастя. Накручуючи тугу пружину (а для цього мені треба було докласти чималих зусиль), я відчував себе творцем, що дає рух усьому сущому. Та якось, повернувшись від бабусі, де я жив на канікулах, побачив, що маятник за склом висить нерухомо. А довкола, як не дивно, йшло звичайне життя: шелестіли листям осокори за вікном, з вулиці долинали голоси людей, та й моє відображення у склі футляра свідчило, що я за літо підріс. Я не тільки здивувався, а й трохи розчарувався: не стало ілюзії, нібито я і мій годинник даємо рух усьому довкола. Власне, відтоді (наступного дня я пішов у четвертий клас) мене покинула дивна побожність до нашого старовинного годинника, але шанобливе ставлення до часу, плин якого я відчував завжди, залишилося в мене довіку. Саме завдяки дитячим ілюзіям я захопився четвертою координатою і порівняно швидко спізнав теорію відносності. Її ключовий момент полягає в тому, що ніякої інформації неможливо передати скоріше за швидкість світла — 300 тис. км за сек. Бо якби таке стало можливим, — як свідчить теорія, — то ми довідувалися б про події, яких ще не було, і, отже, при бажанні змогли б їх попередити. А якби з надсвітловою швидкістю міг мандрувати космонавт, то він повернувся б додому раніше, ніж вирушив би у космос... Та одного разу (я вже був тоді студентом другого курсу авіаційного) стався різкий стрибок від допитливості до зацікавленості. І викликала його стаття якогось Дименка, що випадково потрапила мені до рук. У ній доводилося існування елементарних часток, швидкість яких завжди перевищує швидкість світла. Мало того — з наближенням до "світлового бар’єра", — як свідчив автор, — маса їх збільшується до безкінечності. Ці частки називають тахіонами. Саме після знайомства з роботою Дименка у мене виникла думка про можливість пересування в часі. Я також зрозумів, що моїх знань з математики й фізики замало, аби глибше пізнати проблему часу, і невдовзі перейшов на фізико-математичний факультет університету, який закінчив так собі. Але ще до отримання диплома я вже мав дві публікації з теорії часу і гравітації, які побачили світ у "Доповідях Академії наук".
...Здається, я поспішив дременути з архею. Поспішив, бо забув глянути на хромотограф — датчик зареєстрував у атмосфері до сорока відсотків вуглекислого газу. Це він має властивість заломлювати світло, створюючи ілюзію перебування на дні велетенської круглої ями.
...Може, це острів, а може, й материк. Принаймні місце моєї теперішньої стоянки має банеподібну форму. А лабораторія стоїть на схилі. Внизу, скільки оком захопиш, вода, аж густа від синьо-зелених водоростей. Усе ж багато часу знадобилося природі, щоб від п’яти амінокислот прийти до водорості — майже два мільярди років. Зараз я знаходжусь в єнісейській системі протерозою. Внизу море, воно живе, дихає — поверхня постійно булькотить. То водорості закачують в атмосферу кисень, якого тут уже 12 відсотків. Температура 28°С, тиск, як і в нас в антропогені.
...Машина в дії. Дивлячись на чорний морок по той бік ілюмінатора, я пригадав вислів із казки: "Коні в нас прудкі — час переганяють". Ще й як переганяють! Тільки замість дзвіночків на хомутах раптом залунав тривожний сигнал: "Радіоактивність!" На перфострічці вимальовується пік з вершиною в 300 рентгенів. Учителю, мені спало на думку не вимикати приладу, що фіксує рівень космічної радіації. Коли перфострічка потрапить до Вас, прочитаєте по ній усі випадки посилення іонізуючого фону, яких зазнавала Земля. Гадаю, для Вашої теорії катастроф це матиме велике значення... Сигнал обірвався так само раптово, як і почався... Стоп! Я прикипів до ілюмінатора. Крізь нього видно зелений шар водоростей, який то розмивається хвилею — і під воду, де стоїть лабораторія, на мить вривається яскравий сніп сонячного проміння, — то знову стуляється, і настає зелений присмерк. Біоаналізатор фіксує наявність амеб та інфузорій. Я весь напружився, помітивши спочатку тінь на дні, а потім і саму медузу, яка похитується під поверхнею. Мирославе Петровичу, це ж нова форма життя! Хижак! Йому вже замало вуглекислоти і сонячного проміння як джерела енергії... Тривала і досить сильна радіація з космосу пошкодила генетичний код бактерій та водоростей, і ось маємо покручі. Під враженням побаченого на пам’ять спали рядки Максиміліана Волошина:
В начале был единый Океан,
Дымившийся на раскаленном ложе.
И в этом жарком лоне завязался
Неразрешимый узел жизни: плоть,
Пронзенная дыханьем и биеньем.
Планета стыла.
Жизни разгорались.
Їдемо далі. За колію нашому "локомотиву" править еволюційна спіраль".
— Ви б уголос... — озвалась Марія, коли вчений підвів очі від щоденника.
Але Чумак, глянувши на годинник, сказав:
— Не маю часу. За хвилину треба бути на вченій раді. — Він вийшов, прихопивши щоденник Заміховського.
Хоч як кортіло Чумакові почитати далі, але він не міг знехтувати цією вченою радою.
Він сів у кінці зали, маючи намір, якщо буде змога, заглянути до щоденника Заміховського. Але вчений секретар Адамчук, котрий головував замість директора, почав одразу ж із найважливішого:
— Товариші, всім відомо, як сутужно стало з фінансами. А міністерство вимагає від нас дедалі нових рекомендацій з енергетичної проблеми. Знаходьте, кажуть, резерви. А які в нас резерви? Резерви бувають у тих, хто слабо працює. У нашому ж багатотисячному колективі ледачих не водиться. Отже, питання може ставитися тільки так: без якої теми зараз можна обійтися — оті гроші й будуть нашим резервом.
Чумак на мить забув про щоденник Заміховського. Судячи з преамбули, мова піде про палеонтологічну тематику. Він розгублено дивився поперед себе, але бачив тільки спини й потилиці колег. Від того, як вони поведуться, залежатиме доля його сектора. І як поведеться Адамчук. Загалом учений секретар не був лихим чоловіком. Щоправда, дозволяв собі деяку зверхність, яка в нього з’явилася відтоді, як йому, в пенсійному вже віці, запропонували теперішню посаду. Те почуття гонору, мабуть, дрімало в ньому й раніше і проросло, тільки-но з’явилися сприятливі умови.
— ...Закликаю вас, колеги, поставитись до цього серйозно, бо питання, яке ми розглядаємо, — не лише питання грошей, а й етики. У кого які пропозиції? — Вчений секретар відійшов од кафедри і сів за стіл президії.
Рада німувала. Дехто втягнув голову в плечі, дехто вдавав, що поправляє зачіску, насправді ж чухав потилицю, декому стало жарко — і вони порозстібали піджаки. Чумакові прийшло в голову, що бувають ситуації, коли психічний стан краще виказує спина, ніж лице. Зараз — він був у тому певен — на обличчі учасників зібрання годі було помітити хвилювання. А проте чимало з них хвилювалося. Йому від цього відкриття навіть одлягло від серця.
— Ну ж бо, товариші, — закликав Адамчук із місця. — Що ж ми отак сидітимемо й мовчатимемо? За нас цього питання ніхто не вирішить.
— А й справді, колеги, — подав голос і водночас підніс руку, прохаючи слова, хтось із першого ряду.
Чумак бачив тільки п’ятачок його засмаглої і від того схожої на перепічку лисини, по краях якої купками сірого попелу тулилося волосся.
Чоловік попрямував до трибуни.
— Чого там, — почав він. — Енергетична проблема зараз стоїть дуже гостро. Не від доброго життя ми повертаємося до вітряків і геліоенергетики...
Чоловік довго розводився про проблеми енергетичного голоду. В його голосі було щось вуркотливе.
— Я гадаю, резерви слід шукати в темах, які безпосередньо не стосуються енергетичного палива. Чого там...
Останнє прозвучало як "чого там панькатися з тими, хто..."
— Надто загально, — обізвався головуючий. — Не могли б ви щось конкретніше запропонувати?
— Ні, ну... — Очі чоловіка на трибуні раптом заіскрилися й забігали; він ніби шукав, на кому зупинитися.
Але досвідчений головуючий упевнено заганяв його в куток:
— Ви дуже переконливо підвели підґрунтя під проблему, яку ми сьогодні мусимо розв’язати. То скажіть, які саме теми ви маєте на увазі, товаришу Мурченко?
Очі чоловіка на трибуні раптом подивилися кожне в інший бік: праве — у прочинене вікно, ліве — на двері, що були далеченько від трибуни. Він ніби зіщулився, і від того його вуха, здавалося, притислись до голови.
— Та чого там... — пробурмотів чоловік не дуже впевнено. — Є в нас такі теми. Ну хоча б тематика сектора палеонтології... — сказав і пішов з трибуни.
Чумак хоч і знав, що його не обминуть на цій вченій раді, але не сподівався, що почнуть саме з нього. Власне, коли б не головуючий, Мурченко тільки спровокував би розмову, як часто те робив, і про сектор згадав би хтось інший. Мурченко був досвідченим демагогом і сьогодні, мабуть, уперше підчепився на власний гачок. Незважаючи на серйозність ситуації, дехто (із тих, хто добре знав Мурченка) навіть хихикнув. Самому ж Чумакові було не до веселощів. Якщо гроші з його теми заберуть, то й сам він, і його підлеглі перейдуть у відділ Васька Мурченка, як найближчий за тематикою, у відділ людини, яка капостила Чумакові, де тільки могла, бо не годна була пробачити йому докторського ступеня, на який сама не спромоглася. Тим часом головуючий, підвівшись, сказав:
— Які ще будуть думки?
Належало б виступити Чумакові, дехто з учасників зібрання навіть озирнувся в його бік, але він, захоплений зненацька, не знав, що й казати. Перед лицем проблеми, яку змалював Васько Мурченко, все, що б він зараз не говорив, звучало б як виправдовування чи випрохування поблажки. Мирослав Петрович навіть забув про щоденник Заміховського.
— Дозвольте... — пролунав голос із середини залу. — Зважаючи, що розуміти під резервом, — провадив далі чоловік, уже з трибуни, — фундаментальні дослідження, які цієї миті не дають прибутку, чи безуспішні роботи над актуальною темою...