І — жодного натяку на те, що бачили ми.
— Враження таке, — озвався я, — що об’єкт радіоактивний. Але випромінювання стає інтенсивнішим із віддаленням від нього.
— Авжеж, — погодився Михайлюк. — Нісенітниця якась.
Мить він мовчав, а тоді, глянувши на годинник, сів до столу і взяв телефонну трубку.
— Алло, а Нелю Павлівну... — сказав, набравши номер. — Це ви і є?
Він назвався, і запитав, чи готовий аналіз глини.
— Отже, готовий... — В голосі вчувалося нетерпіння. — Якщо можна... — Він закрив рукою мікрофон і сказав:
— Зараз знайде журнал. — По миті — знову в слухавку: — Ага, слухаю... Що, що? Скільки?
Якийсь час Михайлюк уважно слухав, а тоді запитав:
— А ті дві проби чорнозему? — Він знову зачаївся, слухаючи. Нарешті озвався: — Дякую. Можете виставляти рахунок.
Я давно помітив, що прочитати щось на обличчі Михайлюка було не так-то просто. І цього разу він здавався заклопотаним — не більше. Повагом відсунув телефонний апарат аж під стіну, на якій висіла кольорова вирізка з журналу, і тільки тоді обернувся до мене:
— Свинцево-мідна аномалія. А точніше: в глині тій шістдесят відсотків свинцевих і п’ять відсотків мідних сполук. Решта — глинисті компоненти.
— А що то за чорнозем, про який ви питали? — поцікавився я.
— Проби землі за межами глинища. Але в них нічого подібного не знайдено, звичайний, фоновий, склад алюмо-силікатів і гумусу.
Несподівано Михайлюк знову підсунув до себе телефонний апарат, заходився швидко набирати номер.
— Ало, Нелю Павлівно, це знову я. А у вас там радіоактивність порід заміряють?.. То запишіть у рахунок і цей аналіз. Коли зможете?.. Та всього ж три проби... Ага... Буду вдячний.
Коли, десь за годину, я знову зайшов до Михайлюка, він уже мав заміри радіоактивності.
— Лише слабке відхилення від фону, — зустрів мене такими словами. — І в глині, і в чорноземі.
— Але ж на плівці місце глинища засвічено! — здивувався я.
— Отож-бо, — стримано погодився Михайлюк. — Але радіоактивність тут ні до чого. Бо якби тому була причиною вона, то, по-перше, засвітилася б не частина кадру і не кадр, а вся плівка, а, по-друге, за такої інтенсивності випромінювання, від якої нейтралізується світлочутливий шар, ми б там попадали, як підстрелені. І знову ж таки: порушуються закони перспективи — об’єкт у кадрі займає тим більше місця і тим сильніше засвічується, що далі від нього перебуває спостерігач.
Запала довга мовчанка. Михайлюк, притуливши один з навушників до вуха, вдавав, що дослухається до роботи прозвучувача.
Я озвався:
— Підведемо підсумки, Антоне Кузьмовичу. Ми хотіли перевірити, чи не химеру якусь ви спостерігали, літаючи над кладовищем. Ми встановили, що об’єкт, а ліпше сказати — феномен, таки існує. Підтвердження тому: по-перше, — візуальні спостереження двох людей, по-друге, засвічені місця на фотоплівці, по-третє, свинцево-мідна аномалія, по-четверте, невідомий тип випромінювання, що діє лише по контуру глинища, а ще додайте дивну еманацію довкола скелета... Висновок: феномен потребує детального вивчення. Удвох нам з проблемою не впоратись.
Михайлюк поклав на стіл навушники і подивився на мене не дуже привітно.
— То що ви пропонуєте?
— Описати все це...
— ... І надіслати в газету, журнал чи, може, на телебачення... А тільки під якою рубрикою? Марення сивої кобили? — Він був не те щоб знервований, а скоріше заклопотаний. І роздратування в голосі адресувалося не так мені, як набіглим обставинам. — А щоб більше розпекти публіку додамо, що скелет той не з кістки, а з вороненої сталі, а, може, з хітину, і череп у нього армовано не зубами, а жувальним апаратом фаланги...
— Я не те хотів сказати... Я — про доповідну записку в Академію Наук...
— Краще вже в газету. Принаймні там сприймуть це як розиграш. А в Академії з нас просто посміються.
— Але ж самим нам не впоратись, — зауважив я примирливо. — Чи, може, ви маєте якусь гіпотезу?
Мій діловий тон подіяв. Напруженість на худорлявому лиці колеги розтанула. Він промовив:
— Як усе проаналізувати, то напрошується думка, що віддаляючись по вертикалі від глинистої латки, ми наближаємось до якогось оптичного фокусу, в якому скелет бачиться таким, яким він є насправді. А тільки: скелет то, а чи його проекція? Якщо ж проекція, то звідки: з глибин землі чи з космосу?
— А, може, то проекція з минулого? Або з майбутнього?
Ясні очі Михайлюка затуманило. Він немов би відгородив свою свідомість від моєї, аби на самоті осмислити мої слова. Але тільки на мить. Бо світло-карі очі його знову стали блискучими й глибокими. У них навіть майнула лукавинка.
— Бачу, дружба з Ткачем не минула для вас безслідно.
Я не знав, на що він натякає.
— У моєму припущенні не більше неймовірного, ніж у вашому, — відказав. По хвилі додав: — Якщо ви вважаєте передчасним залучати спеціалістів офіційно, то чом би нам не послугуватися допомогою довірених людей, — хоча б того ж Ткача?
І знову очі Михайлюка втратили блиск, стали ніби неживими. Саме завдяки цьому вмінню — відгороджуватись від співбесідника невидимою запоною — він зажив слави людини собі на умі, навіть зарозумілої.
— Я проти, — сказав він, — категорично проти.
— Але ж Ткач — ваш друг...
— Це не міняє справи.
— Чому ви так ревно оберігаєте від стороннього ока те, що потребує всебічного дослідження? Це не логічно! — В моєму голосі, крім подиву, вчувалося, мабуть, ще й роздратування.
— Нелогічне явище вимагає нелогічного підходу до нього, — буркнув Михайлюк.
То була демагогічна відмовка. Мені вона не сподобалась. Михайлюк, напевне, помітив, що вираз мого обличчя змінився не на краще. Коли я вже був біля дверей, він погукав:
— Стривайте... Є поважна причина, через яку мені не хотілося б втаємничувати когось іще.
Я дивився на нього допитливо. Проте цікавитись не квапився, "знайде за потрібне — скаже", — подумав. Нарешті внутрішня боротьба, яка точилася в ньому між відвертістю й стриманістю, закінчилася на користь відвертості. Він витяг з барсетки касету, а з шухляди дістав магнітофон.
— Присядьте, — сказав сухо. — Не забули, чим закінчився останній уривок гіперзвукової мови?
— Запитанням "Так хто ж ми? Надлюди? Мутанти?"
— От-от. Враження таке, що тоді їх щось перебило. Бо вже наступного дня, приблизно о тій же порі діалог продовжився. Ніби й не було цілодобової перерви.
Михайлюк подав мені навушники, тицьнув у клавішу, і я почув знайому вже скоромовку, схожу на репортаж з футбольного матчу, який вела коментатор-жінка: "...Хоч ми здебільшого й народжуємося від людей, та водночас ми й не люди. Ми окрема цивілізація, яка розвивається паралельно людській і серед людей. І рід наш так само древній, як і людський... Є теорія, яку розробили видатні вчені із наших, що ми — істоти з прикметами комах. Як, чому, за якими біологічними законами ті прикмети проявляються часом у людському порідді, сказати важко, та саме комашині прикмети відрізняють нас від людей. Це справді дивно, адже еволюційний ланцюжок від риби до людини простежується досить чітко. Він ніде не розривається і не перетинається з еволюційним ланцюжком жодної з комах... Є гіпотеза, знову ж таки наших учених, за якою до людської була ще одна цивілізація — комашина, істот, що еволюціонували в своєму розвитку так само, як пізніше людина. Вона залишила далеко позаду молодших своїх братів — мурахів, бджіл, термітів, котрі хоч і досягли високої організації, але на справжній розум поки не спромоглися. Так от, цивілізація та, покидаючи Землю (невідомо з яких причин), висіяла свої прикмети на хребетних. І ті прикмети весь час проростають і проростатимуть, допоки живий вид гомо сапієнс."
Скоромовка увірвалась. Далі полинула модна пісенька, на яку було зроблено запис. Раптом здалося, що я перебуваю в дивному напівсні, в якому події реального життя так перетасовано з містикою, що годі визначити, де перше, а де друге. Михайлюк вимкнув маг, але коментувати почуте мною не поспішав. Певно, очікував від мене самостійного висновку. І я сказав:
— Схоже, що міраж на цвинтарі, й істоти, котрі спілкуються гіпермовою, якимось чином взаємопов’язані. І отже мощі ті не з вороненої сталі, а з хітину.
— Зовсім не обов’язково, — заперечив Михайлюк. — То може бути сталь, хітин, а, може, й невідома людині матерія. Ось тільки, де вона? Адже те, що ми бачили — справді міраж. Як і міраж поки що — істоти, котрих нам вдалося підслухати. І слід сказати — міраж зловісний... Гадаю, тепер не треба пояснювати вам, чому я не хочу нікого втаємничувати?
— А чого ви обдарували довір’ям саме мою особу? — поцікавився я.
— Ви були біля мене, коли я вперше впіймав в ефірі гіпермову. Отже, ніяк не могли бути її джерелом.
— Якщо ви такий уже конспіратор, то мусите враховувати, що я хоч і не міг бути джерелом саме того уривку, який ви вперше записали, але міг бути однією з таємничих істот. Адже вони нічим не відрізняються від людини.
— Якби ви справді були тією істотою, — мовив Михайлюк, — то, напевне, попередили б своїх родичів, що вони перебувають на грані викриття. І по тому мій прилад не вловив би ніякої більше інформації.
— Слушно, — погодився я. — А ви можете, хоча б приблизно, сказати, на якій відстані від вас знаходиться джерело гіперзвуку?
— Ні, — відказав Михайлюк, як мені здалося, надто поспішливо, — не можу я вам цього поки що сказати.
Я вийшов з акустичної пригнічений. Мене бентежило не так відкриття несподіваного зв’язку між міражем на цвинтарі і таємничими істотами, як відсутність будь-якої інформації про небезпеку. А вона вже відчувалася всюди. Саме повітря, здавалося, було нею просякнуте. І через те, що не можна було вгадати, в чому ж та небезпека, вона ввижалася ще грізнішою. Недавно я ставився до відкритих Михайлюком явищ просто з цікавістю, відтепер відчув себе прямим їх учасником. Раптом запраглося обірвати всі нитки, що пов’язували мене з тим і знову стати безтурботним і вільним від сумнівів. Та було вже пізно...
11
— Може б ви туди вже й перебрались? — зауважив Білокінь, не приховуючи докору, щойно я переступив поріг нашої кімнати.
Він стояв між двох синіх полотнищ-штор, дивився у вікно. Його не дуже зграбна висока постать в полотняному костюмі була дещо згорблена. У ній вгадувалась якась самотність. Білоконеві не потрібна була компанія для балачок.