Листи з "Пекла"

Віктор Савченко

Сторінка 3 з 5

Та не це захоплювало — штучне серце давно не новина, добрий відсоток людей живе із штучними серцями. Цікаво було простежити, з чого все починалося. Смішно навіть подумати, що колись викликало сенсацію те, що професор Кулябко змусив битися серце через тридцять хвилин по смерті, пропускаючи через його коронарні судини кров...

Я й незчувся, як велика стрілка годинника опинилася на десятій.

На вулиці, біля хідника, стояв ЗАЗ Ванжі. Сам він оглядав пам’ятник професорові Чорненку. Обабіч могили походжали якісь люди. Помітивши мене, антрополог дав знати, аби я до нього не підходив. Між тим у дворі збирався чималий гурт людей. Під’їхав катафалк, і з нього вийшло десять літніх чоловіків, які привезли червону труну. Мовчки пройшовши крізь натовп, вони опустили професорів прах у могилу і діловито, без поспіху почали загортати. Натовп у дворі інституту все зростав. Прийшли студенти. Коли було насипано могилу і встановлено пам’ятник, з промовою виступив ректор. Я не чув, що він говорив, бо стояв осторонь, та промова, либонь, була тепла і щира, про що свідчили обличчя тих, хто був поряд з пам’ятником.

Думку Ванжі про сенс зустрічі на церемонії перенесення праху я збагнув тільки тоді, коли помітив того, кого я бачив на фотокартках. Він, виявляється, був у числі десятьох, що приїхали катафалком. Його не можна було розпізнати, коли він ніс труну, загортав могилу та ставив пам’ятник. Я помітив його тільки після промови, коли біля пам’ятника з’явився фоторепортер. О! Наш знайомий виступав у звичній для нього ролі. Він стояв усе в тій же позі до фотокамери, і коли я проштовхався ближче і розгледів його лице, воно здавалося мені схожим на лице манекена.

Я протиснувся крізь гущу людей. Той, у коричневому костюмі, втупився в мене порожніми очима, від чого з’явилося таке відчуття, ніби мене розглядають під мікроскопом. Я ладен був заприсягтися, що ця людина мене впізнала, адже ми бачилися на похороні діда Карпа.

Юрба почала рідшати, і згодом ті десятеро попрямували до інституту. Я встиг запитати у якогось студента:

— Хто оті десятеро, що з ректором?

— Дев’ятеро з них — члени вченої ради і завідуючі кафедрами, а десятий, отой у коричневому костюмі, мабуть, представник із міністерства...

Ректор і десять його супутників зникли за інститутськими дверима.

Ванжа назирці подався за ними.

Хвилин через десять колега вискочив на подвір’я. На його обличчі була повна розгубленість.

— Зник! — просичав мені в саме вухо. — А все ти винен. Хто тебе просив пхатися до пам’ятника?!

Мені нічого було відказати, і я мовчки поплентався до машини.

Ванжа вправно лавірував серед густого потоку автомобілів. Нарешті зупинив машину біля мого будинку.

— Зайдемо, вип’ємо по філіжанці кави, — запропонував я.

— Ні, поїду. Зараз не до кави...

Йшла третя година дня. Я почував себе стомленим. Одягнувши піжаму, випростався на килимку у "мертвій позі". Цю терапію я успадкував від діда Карпа, правда, лише одну вправу — шавасану. По кількох хвилинах повного розслаблення почав малювати в уяві зеленаве море, але натомість у пам’яті спливли місця розкопок у Чуфут-Кале. Потім спливли спогади зовсім іншого плану. Біля столу сидить дід Карпо, щось пише. У зубах тліє люлька. Довгасте лице бліде й заклопотане.

"Як ти гадаєш, Василю, чи можливий на земній кулі демографічний вибух?" — звертається він скоріше до самого себе, ніж до мене. І тут від йогівського розслаблення не залишилося й сліду. Я підскочив, як на пружині. Дід же писав лівою рукою, тобто протезом на біострумах! Я схопив бібліотечну драбинку і кинувся до антресолей, де лежав дідів архів. Ба! Та у старого ж зовсім інший почерк — неначе курка лапою дряпала. Каліграфічність у нього з’явилася відтоді, коли почав писати протезом. Стоп! Такі протези виготовляються серійно і, мабуть, всі вони пишуть однаково. Отже, листи буцімто від старого могла писати людина, яка мала штучну руку. І це мусить бути отой, у коричневому костюмі — сьогодні він загортав могилу Черненка, як бульдозер. Задачу розв’язано, і допомогла "мертва поза". Я поскладав на місце дідів архів, з полегшенням відчув, що знайшов останню ланку в складному ребусі. Хай Ванжа ганяється за тим чоловіком, коли має бажання.

Задзвонив телефон. Хто б це міг бути?

— Слухаю. Добрий день... Так. Ви правильно назвали моє прізвище...

Голос на другому кінці:

— Вам вітання від діда Карпа. Цього разу він не зміг написати, як завжди, і велів усно передати поздоровлення з річницею одруження. Отже, вам і вашій дружині — найкращі побажання відсвяткувати через сорок сім років золоте весілля! На все добре...

— Слухайте, не кладіть трубки! Ваші безглузді витівки не варті затертого мідяка! Бувайте. — Я спересердя мало не розбив трубки.

"Що, вирішив змінити тактику? — думав я. — Чи, може, протез у ремонт віддав, а тут саме день нашого одруження".

Знову дзвінок.

— Слухаю... Ванжа?! Де ти його бачив? На автозаправці? Скажи, хвилин п’ять тому він не підходив до телефону-автомата? Навіть із машини, кажеш, не виходив. Уже десять хвилин стоїть у черзі до колонки?

Колега схвильований — це чути з голосу. Ще б пак! Усе так чудово клеїлось і раптом — Шкереберть. Виходить, листи писав не той, що на фотокартці. Навіщо тоді його так вистежувати?

— Навіщо, Ванжо? Нехай собі їде. Що? Зробити тобі послугу? Ну, звісно ж, приїзди. Тільки повозиш потім мене по магазинах. Треба подарунок дружині вибрати... Гаразд, візьму й бінокля.

Автозаправочна станція була неподалік від нашого будинку, і через п’ять хвилин я почув унизу сигнал "Запорожця".

— Швидше, швидше! — квапив Ванжа. — Бо його і слід прохолоне.

Коли ми під’їхали до заправки, машина любителя фотографуватися на похоронах щойно рушила. То був вишневий "Москвич" останньої моделі.

— Бач, запізнись ми на п’ять секунд, і наздоганяй тепер вітра в полі. — Ванжа повів авто слідом. — Не спускай з нього очей. Це добре, що в нас бінокль. Ми його бачитимемо, а він нас ні. Мені треба знати, де він живе або працює...

— Не людина, а арифмометр! — лаявся Ванжа. — їздить так, ніби ті знаки сам розставляв. Хоч би тобі де перебільшив швидкість.

Та ось минули передміську розвилку, і "Москвич", опинившись на трасі Київ — Сімферополь, зірвався й почав набирати шаленої швидкості. На нашому спідометрі червона стрілка торкалася числа 140, але переслідуваний дедалі відривався і скоро перетворився на цяточку. Лише в бінокль можна було розгледіти, що то автомобіль.

Ми їхали вже більше години, а чоловік і не думав зупинятись. Збавляв швидкість тільки тоді, коли того вимагали знаки. Мене турбувало питання, яке так само непокоїло і Ванжу. Що об’єднує трьох померлих?.. Стривай! Хвороба! Дід Карно і Спиридон померли від раку, професор Чорненко, як запевняє Ванжа, — теж. Отже, всі вони були невиліковно хворі.

— Візьми в шухляді атлас і проглянь усі майбутні розвилки, щоб, коли він зникне з очей, знати, куди чкурнув, — озвався Ванжа.

Але чоловік нікуди не думав повертати. Його машина вже давно минула Чонгар і зараз котила околицями Сімферополя в напрямку Бахчисарая. Ванжа затято мовчав, як людина, котра усвідомила, що робить дурницю, але не могла вже зупинитись.

Раптом вишневий "Москвич" зупинився біля автобусної зупинки, і в нього сіло двоє. Скидалося, що вони давно на нього чекали, бо повскакували майже на ходу.

Автомобіль, проїхавши Бахчисарай, тепер рухався шосейною над річкою Кача, минув Тепе-Кермен, Кудрино, Верхоріччя і десь перед горою Роман-Кош раптом зник. А сонце вже підкочувалося до плата Бабуган-Яйли. Ще півгодини — і з гір чорним шумовинням сповзе ніч.

— Стоп! Він щез! — крикнув я люто, бо відчував голод і досаду.

Ванжа різко натис на гальма, ми повискакували з авто. Від довгого сидіння затерпли ноги. Колега вихопив у мене бінокль, почав обнишпорювати поглядом дорогу, ліс у передгір’ї.

— Он, бачиш? Перед розколиною дорога роздвоїлась? — сказав Ванжа, простягаючи бінокль. — Він звернув туди.

Справді, біля перехрестя, куди ми під’їхали, виднівся слід від шин, які сповзали з шосейки на кам’янисту стрімку дорогу, що зміїлася в розколині. Внизу було тихо й волого; спрацьовані гази від машини стелилися сизими клаптями. Ванжа, недовго думаючи, повернув кермо. "Запорожець" посунувся юзом униз, мало не перекинувся. По хвилі ми під’їхали до розколини, перед якою стояв знак "в’їзд заборонено", а під ним табличка з написом: "В’їзд і вхід суворо заборонено! Небезпечна зона!"

— Що?! — В тому окрику колеги було здивування і злість. — Сюди нам не в’їхати!

— Чому? Він же в’їхав. Он спрацьовані гази ще не розвіялись. Чи, може, ота табличка тебе лякає?

— Не в’їхати, кажу тобі. Габарити не дозволять. Наше авто сантиметрів на п’ять ширше за отвір у розколині. Він проскочив, бо "Москвич" вужчий. Гарантую, обдер боки.

Залишивши машину, ми побігли по дну розколини. Я хоч і вищий від Ванжі на півголови, проте ледь за ним устигав. Розколина чимдалі ставала глибшою, а дорога крутішою.

Наштовхнулись на звичайні ґратчасті ворота. А слід на гравії та випускні гази вели далі, ніби й не було тієї перепони.

— Лізьмо! — Ванжа першим видряпався на ворота і сплигнув по той бік.

Тим часом у проваллі стало темно. Ванжа, правда, завбачливо прихопив ліхтарик. Ми бігли за запахом випускних газів, як двоє гончаків по сліду. Раптом промінь світла затанцював на вітровому склі вишневого "Москвича". В машині нікого не було. Сама вона стояла на невеличкому майданчику, в який упиралася розколина. Ми так і прикипіли до дороги, Ванжа погасив ліхтарик. Навкруги мертва тиша. Хоча слово "мертва" не дуже пасувало до ситуації, бо в тій тиші відчувалася обжитість. Угорі, немов крізь сито, сіялися зорі. Ми навпомацки зробили кілька кроків, і зорі зникли. Ванжа знову ввімкнув ліхтарик; ми стояли скраю виплавленого в граніті приміщення метра два з половиною заввишки і до тридцяти в діаметрі. Стовп світла, поковзавши по циліндричному приміщенню і висвітивши двоє широких дверей, уткнувсь у вузенькі дверці з таблом: "Бабуган-Яйла" і кнопкою під ним.

— Ліфт, — прошепотів Ванжа і натис на кнопку. Вона одразу ж спалахнула. Вгорі почулося гудіння.

П’ять хвилин мчав нас швидкий підйомник. Потім був вузесенький підземний хід, що впирався у вертикальну шахту, в якій, мов у гнізді, стояло циліндричне тіло, схоже на цистерну.

1 2 3 4 5