і зідхає сон гіркущий.
Поворот світобудови в холод:
мов на крузі з валунами
обертає крилля млин довкола—
подихи тяжкі приймати.
З ними океан прозорі жорна
подвигає: в сніг звернути.
Яблуня життя, чи їм ворожа? —
з льоду ланцюги на груди.
Ніби в гріх завіяна, крізь попіл
після бомб на храми міста:
вся душа—гілками в жар! і сповна
стерпіла, де звал димівся.
Холод; віє чужина вселенська,
як домашня: від крижини,
звідки зелень сколота світнеться
при воді в ряди найближчі.
Схилені сніги зблідніли з тонів,
мов рояльні рами мчавши.
Дзвінний стогін спогадів натовпить
надбережжя горя й чайки.
II
Стали в двір журби нечерешневий —
гори, їх ворота сині.
Чи завія—з розмиру, шаленців
сивими цепами стіснить?
Ми—гіллястий стан, і в болях листя
пада через тіні стерплі.
На динарій світла відкупися:
в виправдання з боргу нетрів.
Бідні думи;часто, ви дзеркальця
навіть океани з вами:
зглянути не встигли, як прослався
напрям іспитів незнаних.
І обернуто, мов шлях на вічність,
верстовий, згубивши верби:
берег! спіниться! і сніг не скінчить
шепоту про сон посмертний.
СНІЖНИЙ НЕБОЗВІД
Брама моря замкнута з недолі;
смерть ключі на дно поклала.
Нам—чи хуртовина слід обновить
з берега, плачем ласкава?
Хуртовина мчить хустки на південь,
Ми жили безумні: в смерть подібне
дення— від лілей найближчих.
Хуртовина люба! знак дарує —
ввічі: всім забути болі.
Чи відкриється, мов брама, вдруге
книга місяців незлобних?
Може в крузі сніговиця верне,
вороживши часто в крузі.
З трун—як тіні! чи страждання хресне
вже під корогву заручить?
Над глибінню, що в душі розкрита,
жовтокрилий місяць плаче.
Повні річища від сліз на плитах:
вибиті з грози найтяжче.
І промчиться просто! многість віща:
мов саму зорю при небі
ангели життя—на хліб розкришать,
світлом сипати білезний.
І завіса: неспинима многість,
і прощальні смутки звідси.
Мов тополі огняні, промовив
тайно грім —тисячосвічник.
Хоч печатка важча в смерті буде,
ніж до дна промерзле море,—
щезне! бо мечами світло судне
йде від хрестика й поборе.
1.1967
СНІЖНИЙ ОКЕАН
Збліднуло безум'я; звідки — бранця,
в райдугу, в ясир медовий:
погнано бичами чару! рвався
серпик пломеня, де сходить.
Давні ланцюги неси, бредучи,
навіть смутками щасливий.
Поки враз півні біди горючі
серце збудять: над невільність.
Вирвешся, в'язничний, крізь закляття;
теплі пестощі в галузки...
вирвешся! лілея з правди взята—
від річок, для нерозлучних.
Силою хреста з надзем'я тайни—
взначена любов родині.
Хто жемчуг, безумні, розметали
Вирвешся з трояндних тюрем саду,
де гріхи, як ділять серце,
на човні спокус тендітно крадуть—
зір: в кохання заозерне.
Викричано горе з тьми грудної,
мов смичками в білу безліч.
І обкине океан з прибоїв—
місяць: як надгробний глечик.
З ночі вибитися до майдану,
голосного в дзвін церковний,
воплем кличучи:—я з болю стану
тут, на лобне місце, в кроткість.
Поклонися на чотири хмари,
де з ключами світоч ходить:
— винен я на скін! дверми забрати
в ніч снігів, чолом холодний...
Винний—цепу! і безмірно дужче,
бо забув первітку з ниви,—
буде небо зорями падуче
знов ридати: цепу винний.
Поблукав на красні роздоріжжя—
птах, збіднівши, браний смертю.
А крізь січень істина наріжна
мріла! з кривди вікна скреснуть.
Завірюха жарова під реви
місяць обкидала й душу...
де й дракон крижинно очі древні
взеленяв крізь тьму гудучу.
Що розметано руками лиха—
полум'я з коронок маку:
бо війна! розлучниця велика,
сім'ї рвала й наостанку.
Та, палюча пір'ям, через тучі,
мівши, розвела з прибою —
наші зорі, в пітьмі, неминучі,
скорбно над руїнку вбогу.
Невстежимі прірви, зборні смерчів
погасили з моря вістку.
А навій множини—сіті мерзлі! —
душу понесли присліплу.
І терпівши в квітковій спокусі,
бранець радісний — до горя:
заблудився, кров'ю з волі скутий;
кайдани снігів морозять.
А близькі сузір'я склали ґрати,
в'язнячи в полон пташиний.
Хто, жалівши, мов на ватрі тративсь—
до шляхів, крізь дим: жалівши.
І забувся, навмання бредучи,
мов недумна тінь берізки,
кручі десь: від моря синню дужчі,
криги в небо розгорілись.
І одна гроза і друга! вдрузки
розточили, вбрану з райдуг,
радість привиду в гіркому крузі,
з тьми росинок незриданну.
Холод! хуртовинний дим річками
строгі гори перестрінув.
Нам — якби хоч кладки дочекатись:
мир над океанську кригу.
Нам: висока віхола від ночі
яблуневий плач обсипле;
і всміхнеться в серце! не наврочить,
білячи гілля безлисте.
Біля вікон пронесе надію
від зірчин вітрилля ткане;
рідність над часовнею єдину
вимовляти з неба стане.
1.1967
ПРИЙДЕШНЯ ЗГОДА
Ми могли прощати зло навіки,
рідні—як ніхто собі.
Всюди весен білі сльози з гілки—
збігли по шибках дрібні.
Засвітити з іспитів пекельних
вряд лампади двох сердець:
при іконі неба! скрізь над скелі,
над огненні—вічно вдень.
Люблячи ми сповірялись тихі
в світлу ніжність, над валами.
З моря місяць до криниць прихилить
вії, де листки спалали.
Не прошепче хуртовина в груди,
втіхами забувшись блідна.
Там—зоря жива з зорею дружить,
бравши від святого хліба.
А при морі сварок навіжених —
заметіль:сама власкавить.
Всі серця зустрінуться з пожежі,
всі! для сонця пелюстками.
29.1; 4.II.67
ХУРТОВИННИЙ СВІТ
Всім заносить, найніміша в горі,
заметіль—як гробик: юність.
Там замучено відради скромні,
і веселки їх заснули.
Бо, найпребезумніші з юдолі—
розточили вік на знади.
В жовтім городі пожежа дробить
всім—палац пустот свічадних.
Я в деревах нетрів лісостану,
знаю — вдача найкривіша.
Сам руїну серця нескричанну
в груди склав для пожарища:
аж на дні життя, в душі досмертні
з каяття вериги вбравши.
І врізняє доля крик окремий—
свідок від лампад пропащих...
крик! від комина з війни гіркіший
і завій з мостів огненних:
де не вернеться, в дощі журившись,
журавлиний ключ при небі.
Все над хуртавину голос тужить;
там і твій рукав з пригір'я...
там — від згадки, невислівно дружній!
голуб коло шибки грівся,
Ми жили в руїні! де й часовня—
при зубах війни димучих.
Із райдерева сорочку сточать
ворони,напасть ведучи.
Дим відчаю в стінах обгорілих
сходить хмарою терпкою.
І збіліють камені: в двокриллі
сніжних вихорів з грозою.
Двом серцям при надпланетній тайні
від живих джерел небесних—
радостей добризнуто! їх святить
крильми пламенний лебедник.
Чути з яблунь, як блаженний відклик!
крізь гілки, медвисті кросна:
білотонну безліч лірок рідних
при блакитті бджоли вносять.
Все розгублено в безхресний грудень
вовчого, мов ніч блукання—
все тепло! не прихлюпнеться вдруге
вдень крізь хвилю з океання.
Босий, голову спиливши в попіл,
голосна петля на шиї:
бийсь під мурами святині! кропить
із повік полин, скипівши.
Руку підведи жалі звернути —
в космос на чотири ґанки:
— ось! огонь забрав стежки минучі
з наших розмінів доганних.
Нам ні океан гречок празничних
виправдання не приносить —
ні, при бджілках, пахощі в храмниці:
красне чудо на бездомність.
Покарайте судного не скелі:
гіркістю могил морозні,
бурі з льодовців! як стовб зелений—
скрижаніти в мертвій зморі...
Щоб з повік прозорих і слоїстих,
від докору сонця зразу,
в райдужки—іскристі сльози склились,
бігши в глибину безрадну.
Тільки й сліду: німо попереджу,
в зміїв шлях підвівши напис:
— ви троянду збережіть сердечну! —
тут з обриву в цвіті впасти.
Хай спасуться, бачачи терзання—
в сітях райдуг невеселих.
Душі юні: дома в дверях— ждана
сила неба повнить келех.
З нього крапля, в сферах безконечна,
втрату днів земних замінить.
Згублена любов, з весни вінеччя;
знак вікна при вічній схимі.
7-10.II.67
ВІКНО СНІЖИН
Всі великі, всі німі, без скарги,
чистий світ собою рушать:
полетіли всі! ясминки гарні—
як прощення в наших душах.
З ними вийти в безгомінну вічність,
повівами чутну: в скроні.
Світлі! свіжі, доторками звичні,
вихор горя їх прискорить.
їх помчав кругами, проминучі,
їх поніс: ялинам димність.
Книга каяття в вікні ростучи,
тихо сіру скорб відмінить.
Білотою мов живі, без крику,
біжучи в скляні сторінки—
літери сніжин до серця вкинуть
просьбу! з моря непрогірклі.
Раптом—так брусниць медвиста повідь
втішеннями переллє:
навскіс, над лісами! сонце входить—
з крилами шістьма, як лев...
Сніжні літери мина: останні,
гори одяга в огонь.
А лазурні звіщення настали,
звідки? з віхолами знов.
Набіжать! віконна книга повна,
хресна книга від ясминів.
А згадаємо, як знов приносять
радість наші ниви милі.
7.III.67
І
Враз веселка з усміхів бровою
склала в тучі семицвітник...
Так: само кохання молодою
вірністю з недолі втішить.
В серці гроз—веселка погасала,
як з вікна вино розлите.
В серці: осінь згадка! хоч і красна,
а безсмертником не сквітне.
Вслід само кохання відголосить
все крилатістю з безумства.
І довіку звіть, як свідків—сосни,
де труна його замкнулась.
А любов родинна, літній медвик,
званий з ниви, ждати буде.
В шлюбі—криник між дими щоденні
сходить: на життя подружнє.
Чара! нам одна дочасна, чиста,
суджена при брамі в юність...
І до неї на незнаних стрічах—
в схід живих очей звернутись.
10.III.67
II
З висоти даровано в прощення—
хліб, нескришений з громами.
Жінчина душа, з довір'я щедра,
вернеться: все примиряти.
Примиряти в доброту бджолину;
яблуневі дні для неї...
в згоді—в білій радості, сніжіють
з медом чистоти своєї.
Виднота олтарна в лілій стала,
від грудей розп'яття лившись:
приріднити кров'ю! враз—до щастя
в зірку викупля незлісних.
Люди, братні, нам обмиє очі
при дорозі сніжна хустка—
бачити! крізь смерть: світила Отчі,
в церкві небесами звуться.
16.III.67
СМУТНА ЗИМА
Прокричить розбитий дзвін, зірвавшись,
так мій жаль! думки стомив.
А завіса з моря: сніг найстарший
станув пилом мостовим.
Скоро, зірковистим димом сива,
кинеться завія з кручі.
Над тропу вінечністю сповився
розсвіт, від скорботи дужчий.
Вийдем, ланцюги біди забувши
і гілки образи чорні—
все, що під обвали гір майбутні
в попіл сполох похоронить.
Вийдем: від бурунности в пориві
безлічі снігів голосять.
На дорозі, через міст, примирні,
ми для моря—чайки в гостях.
17.III.67
ПЕРЕДВЕСІННІЙ ДОСВІТ
Острів обізвався, в мові дзвонів—
строгих, мов на сповідь схимні.
Наші болі: легіт їм дозволить
відійти в моря незримі.
Сніг покірний, сніг—терпіння вбогі,
найбагатші, лан залічать.
Втіха ластівок! як сонце з гробу
воскресає в небо вічних.
Княжий кущик сходи сторожує:
пурпуром навкруг без ліку
всіявши листків шиття безжурне,
де тумани в смутки кличуть.
Каганці зелені в рівний пломінь —
від берізок між висоти.
Серце: серед сивих снів паломник,
чи вітчизна птиць—пригостить?
22, 28.III.67
Ясна яблуня: в нескорбну добрість,
білу! галузки вгорнулись.
Великодня: подих нам відродить
проти трути тлінів трунних.
Глянемо, від розпачу, до неї—
висвітлиться нев'ядима.
Бідні бранці, горя полонені,
скривлені його дверима!
Дружня яблуня: простерла руки;
з віями рожево зводить—
зори в димності, де мов обкружний
розсип зірковини в згоді.
Чиста яблуня, рідня небесна! —
для знамення збудить очі,
аж над смертю кличучи до себе,
в двір—надії найдорожчі.
26.III.67
II
Вишня: краплі з пальців ніжнокорих
дзвінковою міддю в чергах...
Серед кликаности, що ворожить—
птича! сонцеві дочерня.
І вродила вишня дар присвятний:
дар з огненністю рятунків,
беручи снагу надсвіття в празник—
всіх до літа привернути.
Внала смерть на звіровитих вістрях
лютої зими з безодні.
Жертва: кров'ю квітня розгориться,
блиск долонь з могили зводить.
Вірна пам'ять білоцвіття стала
дніти коло стріхи неба.
Вість весіння, з ластівок прослав'я,
від світил огнем надхненна.
З них найвищу храмину призначить,
відімкнувши: хресний ключ;
де в сузір'ях добрости незнаних
незгасимі дні течуть.
29, 31.Ш.67
ПОВОРОТНИЙ ЧАС
Молиться при всесвіті-іконі
білотисячник: свічіє.
Вдруге не дарується ніколи
в груди прожиття довічне.
Ми вчаровані—як бранці, взяті
речовизною кружкою:
до пожежі в смертному безсвятті,—
від конвалії з рікою.
І стерзається в гірку тортуру,
гублячи душа оману...
краще в плоті подолати, трупну" —
поки всі суди споглянуть.
Бо взірець прозріння дозорівся
скрізь навколішках сліпому:
від розп'яття неба брала віра,
від ребра,— крізь грім і потьму.
Станемо при всевсіті призорні—
при іконі: чисті очі.
Бо в недолі й гробовій тривозі
божевільна прірва сточить.
23.VIII.67
ДУШЕВНА НЕВОЛЯ
Скрізь ліхтарня правди в небосхилі
дикі бджоли познаходить.
Ми —до струпности ми побліднились,
ми—з проказами в злидоті.
Як повідчиняються вікнини:
глянути крізь груди наші...
Озеро! зірок огні калинні
змовкли, в соромі прив'явши.
Бо пораза, з пекла вріст ядучий,
валунці сердець аж корчить.
І згноїлися думки, бредучи
в зло! двозуб'я підворотні.
Всі ми вихідці від нетрів кривди;
без дверей для прокаженця...
Нам і місяць—як на шиї мідний
дзвоник! (цвіт побережеться).
Все повинні звати: "Йдем, нечисті!" —
одіж на душі заразна;
і пустельну кістку кари з'їсти —
всім, кого віконця казять.
А очистить, при мольбі, при небі:
агнче сонце! над жертовник...
Повелить—і цвіття яблуневі
вбрали в білість переможних.
24.VIII.67
ЗНАМЕННЯ НЕБА
В гроб покладено,—псалом співали! —
в смерть; і звої при бальзамі.
Накотився камінь, весь напасний,
під печаттю в знаки брамні.
І покоїться життя небесне,
після списа від убивців.
Темрявна земля взяла до себе
в серце—човен гробівниці;
і крізь море смерти цар престольний
неспинимо переходить.
Доки тричі відміняє в колі
сонце білосвітний подих.
Клич престольний, відімкнувши збудить
безлічі в'язничні з пітми:
від глибизни в небі незабутні,
розкуються! з муки вийти.
Вже фортеця смерти—вже розвалля,
порозточувано свірні...
і не вернеться снага злорада,
прокосивши села мирні.
Вслід володареві дня й надзем'я,
крилиться родина: з пастки.
А гробницю стережуть! а леза,
ватра й очі—неприспанні.
Тільки трави, поглядами любі,
поночі в саду жаліють...
можуть і на небі вічно бути,
бравши радости жаринку.
Варта ні списом,—хоч їй мертвілось! —
ні зіницею не никне.
В гробі замкнуто, як зірку, тіло,
світленнями безграничне.
Враз: виручі підмур'я струснувши
світоскладу—розсвіт править;
бо Життєначальник, вічно сущий,
воскресає: стати в царстві.
Сили блискавичні з невидим'я
злобу жорна вбік відвалять.
І до снігу березня подібна,
ллється льняність покривала.
І довкола подих світла в подвиг! —
оживає, через жертву.
Цар, святопоклонний чиньми: сповнив
кров'ю серця правду хресну.
Цар, святопоклонний чиньми,ствердив
на закон: любов родини.
Гроб воскресний, незгасимі двері
неба—для церков відкриті.
29-30.VIII.67
ДОЛЯ РОСЛИН
Через цвинтар ночі мандрували
вбогі з острогів звірів'я.
Всі питалися на горах правди,
де огненно клени вірять.
Поміж кручі заклято примерлих,
під печатки на чавуння;
і виварюється віра церкви,
з серця! під струну павучу.
А птахи блакитні, в дощ і розтіч,
мучаться: з оман колісних.
Доки янголова кров відпросить,
свічена крізь ліс-осінник.
Ждімо коло рани неба, стерплі,
всім спасіння ллється в груди.
І в князівстві правди, серед нетрів,
лілії гробів розбудить.
9.Х.
СВІТОЧ ПЕРЕМІН
Всепломінник півдня і довічник
докінчає час.