ВЕЧІРНІЙ ВІДХІД
Серпик звиснув! серпик найніжніший;
вкруг—мов вії немовляти.
Звиснув серпик.мовою пшениці
до волошок проливатись...
З ними крівля стала, мов гранітна,
крівля мшиста на гробниці.
Хоч і, відгади ланів, ленійте! —
стала: горем відгремиться.
Скоро попросилися з рясноти,
грядкової—рути любі:
жевріти! мов ляля в церкві вносить,
близько до пірця голубки.
Гонять горові багатства в черзі,—
моря прозелень прозора.
Чи розмечуться в обрив, де вчерствів,
трунний! — і вали розорять?
26.VII.65
ЗАБУТА ЗГАДКА
Мрія океанова без краю,
ризою рвучись об скелі—
дужча від могильного відчаю:
звала зорі з іхніх келій.
Вийдуть—книгу винесуть пломінну,
і читатимеш, мов з грому:
що в омані хуртовин покинув,
божевільний, згадку скромну.
І на самоту твою поверглась
буря з полум'ям і цвітом...
мука! кріпкістю пісень і персня
полонила непримітно.
Пурпуром палання сонце повне
зупинилося при небі:
бившися, як серце з болю — сонце,
чисте в грудях яблуневих.
19, 29.VII.65
БЛИЗЬКИЙ ЗАХІД
Від пророцтва позов не притихне,
з верхогірости, при морі—
ближько, де оскарження чатинне
відгрім по грозі повторить.
Не примовкне білою струною,
в бризк набігши проти чайки...
враз розіб'ється і над тобою
З книг надхмарних світляні обличчя
стережуть вечірній спокій;
і над скелями і скорб каплична
з маківок росу покропить.
Через воддя, що відзеленіє,
де лани примар з югою:
посвічнить! —мов свідчення безгнівне
над полинню гробовою.
В груди вже провістя, вже загравне:
з вечора; розлука звідти.
А поранений вулкан згоряє,
руки в небосвіт підвівши.
2.VIII.65
СКОРИЙ РОЗСУД
Дарувалася неділя з неба,
понад смерть—її первоцвіт.
Нащо ж ми, склопотані, знічев'я
змарнували й сад витворний?
При надії, скрізь віконце сіре
врізане в стіні, як хрестик...
Серце—мовою пожежі згіркле! —
вбогі рукави простерлись.
Чи сестринське вигасне вітрильце:
чайчиною самотою.
В синій саван, океани, вкрийте
гробик—з мукою тремкою.
Котить ватрами на непорадні
кладовища скойок мерхлих,—
ні! то шлях чумацький погромадив
зорениці вічні з смерти.
Відплива тяжке скелетне поле
при межі валів світимих...
з ночі—не скричалися в потопне
горе: хоче і грім змістили.
І коли всесила незабарна
при лямпаді дня приходить,—
поряд від гортензій тиха барва
мріється в незнаний подвиг.
Суд наближено! і ждуть могили,
до хреста плачами впавши.
Добіліє з хвилями благими
знак огню до рідних наших. ^ З.УІІІ.65
ДОЖИДАННЯ ВСІХ
Знов поткалися: прибрати образ —
ризи в смірнії прегожі.
їх, злетівши, білокрила просьба
до престольних свят приложить.
Знов—душа: мов на стихар пурпурний
"сонечко" з травини бравши...
підожди, і снами після бурі
усміхнуться мальви старші.
Близько стерегтимуть горе трунне
і розбудять, і з росою —
їх палання вдруге подарує
вість, як лепестки, живою.
А на березі турбот, проз мене,
в день ікон спокута дзвонить.
І відкрито всім життя безмежне—
в церкві білих небозводів.
З.УІІІ.65
СВІТУЧИЙ ВЕЧІР
До грудей не припливали краще
хвилі з горна зіркового,—
як відкрилося палання пташе,
не забувши ні про кого.
Море, з колоска пилок зелений! —
розливається при громі;
маківки від неба не притемнить:
крови цвіту, що безмовний.
Хоч мов човен за тополі тоне,
в огнище, на захід бігши:
зійде і ніщо не більш коштовне! —
між серцями сполох білий.
Спокій річки, загубивши пам'ять,
ти колись, як бранець, кинув.
Провинився! й каменуйте в мряках,
ви, закони, взявши книгу.
З.УІІІ.65
ОГНЕННИЙ РАНОК
Хто—ізгой, обшарпаний дощами
(з нічиїх хмарин розшиті):
киньте кременем! огнем нещадним! —
бо збезумів з вітру вишні.
І замкніть на ланцюги підзем'я,
бо рабом з війни підпався,
взнавши ранами, що смерть кремезна,
мов при зміях—пітьми пастка.
Близько: білістю чаїних крилець
нам зоря відкрила груди,
вісничка, чиє світуче—кринне
серце в покаяння будить.
Після кутні вечора в багризні,
після шибениці ночі
та туманів, що до кости вгризлись,
нам світанок смирну точить.
І твої долоні—сірі скойки —
сповнено жалів бризкучих:
поблагали в сонця! як ніколи
при вікні лілейний кущик.
Від досвіття—голоси, під вибух:
пламенний, мов перші гори —
коло хвиль, куди і птиці зблиснуть;
з ними громик правди скорий.
Втоплений полон, і постать звідти
мариться з вінця веселки...
о, зірки мої, очима рідні! —
коло вас ясмин поселить.
4.УІІІ.65
ДЗВІНИЧНА НЕДІЛЯ
Віддалівши від оман тенетних,
критих вовчими квітками,
станьмо мирно: колосковий ченчик:
вірити в сузір'я брамні.
Ближчати до них по плитах східців,
що скружає вежа древня.
В обрисі камінних лілій звідкись—
книги, повні грому, жеврять.
Гостями до дзвонового серця
сходити з тобою поруч.
Клич, мов річка мідна, пронесеться,
значачи спокутну прощу.
А тополі наші засвітивши,—
осінь при кіоті ставить.
Скоро в тіні їхній найсинішій
нам вернутися назавжди.
Вдариться крильце совине в шибку
місячній часовні—з пущі.
Тайну горя, від негоди швидшу,
чули айстри: нам шепнути.
4.VIII.65
ПРИРЕЧЕННЯ ЗМІНИ
Довіває, мов димами з грядки
пил красолі, на всемир'я.
Туга самоти моєї в радість—
пориваннями нестримна.
А з орлиного підхмар'я морить
непогода, оком темна...
до розлуки! кораблі, як хорик,
викличуть обох на ймення.
Знаю: згрішиться кохання щире,
як собою світ замінить.
Буря вцвітаний ланцюг розірве
і поклонить серце в німість.
Бо в законі океанів скорих
числять крок зозулі віщі:
зняти гордість нашу! на порозі
сонцевого віку в тиші.
5.УІІІ.65
ІСПИТ ЩОДЕННОСТИ
По неділі стали непогоди:
в хвилі сірі, як паркан.
Вибухи, чи вербна кров підводить?—
зеленіючи, й зника.
Чесані від вітру, коси—в черзі,
крейдяними гребінцями.
І морській, мов чайка, нареченій
вінчик сяйва обіцяти.
Кресляться на пагорбах піщаних
речення травин з пориву.
Де—сліди? де наші? на прощанні
зірку бачили сповірну.
Дві долоні вітру, шарудівши,
зарівняли й не дізнати.
Десь іскринка! знак одвічних свідків
з неба до відчаїв наших.
5.УІІІ.65
БЕЗСМЕРТЯ СЕРЦЯ
Ми тужити станемо потойбік—
про вечір'я браток звичних...
Повелілось: кров до їх подоби
вже очистити на відчит.
Доп'янивши, жар іржу зоставив
на лади чуття текучі—
в серці: скарбівниці неба тайній,
що до вічности прилучить.
Серце—океан; річки жоржинні
повертаються з відбігу.
В течіях душа домує, жити—
жертву сповнити обітну.
В течіях кровин, в іскризні кращій,
ніж летить зірчаний розсип:
все—в прибої, сполохами вбравшись,
все—домує, з сонця росить.
Все— в біжучих зореничках теплих,
кладених, як моря бризки;
все—домує! все, як потопельник! —
до хлібини сонця близить.
І призначено: в зіницях братки
повторити світлотою;
все— в багатті! без гордині втратних,—
де човни життя не тонуть.
5.УІІІ.65
НЕРОЗГАДНА ПРИКМЕТА
Горнеться, немов слідами гробу—
голос океанний віє.
Яблуне! тебе, гілками добру,
кличе в світло заповітне...
Де півмісяцева скибка встежить
білий профіль,—від напасти.
Щастя наше: вогняний ковчежик
відпливає в безум клятий.
Тільки скибка винозірна дужче
думу з блідности чарує.
Ми на ниву неба, серце дружнє,
на блакитну станьмо вдруге...
Близиться завіса! не прогляну,
чайка прорізає ридма:
крильми вівши згадку полум'яну—
з каменя до семизір'я.
6.УІІІ.65
НАЙВИЩИЙ ПРИПЛИВ
Борозни біжать! мов жар, несучи,
свічені з могил розритих—
молоді вінці та скрізь обручки:
до дзеркалля в красні ритми.
Там і в нас любов коронувалась
досвітами білоцвітів.
Слід від зіркового покривала,
розгорівши, в сплески звітривсь.
І від персня на лілейні пальці
висвіток спливав, на вічність.
Все—погасло; і скарбизни впали
в глибину гробниць безсвітних.
А саме знеквітнене трепеття
скинеться край серця в скойки.
Часом хвиля: дуже, дуже тепла
згадку з іскрою прикотить.
6.VIII.65
ВІДГОМІН життя
Мертво грають перламутри з мушлі
(звій—мов кружні хуртовинки).
Без покійників, а спомин смутків
з моря повниться донині.
Бурі пам'ятник: про взнану радість—
відшум замкнуто від неї...
від живого моря, що принадить
меви до жаги своєї.
Крильми не відірвуться летівши,
клонені грозою в скарзі.
Прагнув бранець берега безслівний —
до очей радіти карих.
Ланцюги—міцніші, аніж держать
корабель до дна при кітві.
Хоч валами левів надбережна
буря відрива, вкотившись.
Ніби тінь, найзалізніша ланка—
відзнача кровину в поклик.
З півдня яблунями захлиналась
повнота зірчат високих.
Мушля мертва з побризку здригнеться,
шуми беручи на відгук;
і програє семибарва серпня
в перламутрі! роси зійдуть.
Так розбуджено примерлий клавіш
кликати в живе ридання:
важко від роялю моря згравши,
з мушлями горить відрана.
6.VIII.65
ПРИЗНАЧЕННЯ ЧАЙОК
Від планет веселі або скорбні
криком випрядали долю:
в дружбу чи кохання, чи при гробі,
як і в празники додому.
Скеля з моря, як подвійня віка
сірої труни, і плачуть
чайки в речення пісень, бо скликав
місяць від біди з початку...
і доквітнувши в пелюстки східні
при вікні—твоєму горі,
німо: ластівці слова і рибці
випломінює церковні.
І про нас, поткавши в сльози вінчик,
мальви стерегти спинився...
доки в релях океан докінчить
мову, що вогнем — як нива.
6.VIII.65
БІЛА ІКОНА
Славний, мов гілками в скелях склався—
бігши, океан горючий:
де рай-цвіт кіоту, неба ласка;
до Мадонни кличуть учні.
А долоні в дві зірниці сходять;
мирно ластівки нап'ються.
Клонить місяць, ключаний колодязь—
повен збірик, ніби люстра.
Звід розвидниться життя вінчати;
і над празник шестикрилий—
лілія лілей з небес причасних:
Богоматір—зір прихилить.
Вік молитви про кайданні душі
від її сльози промисливсь.
І сузір'я всіх кадил найдужчих
звістять про блаженну милість.
Ниви моря; з ними схід просторить
білоцвіт розп'ятих тернів.
Від лампадок неба вкруг корони—
їй весніє день безсмертний.
7.VIII.65
ПРОСВІЧЕННЯ НОЧІ
Цвинтар моря чорнотою зрушив
цвіт і плити над гробами.
Де сліди? через пісок, вирущі,
в каменях вали забрали.
їм напроти прозерніла іскра
сиротою в полі-небі...
розгорися! з колоска розсійся
в ріллі темряви серпневі.
Скибку яблука: збілілий місяць,
врізано з неділі в гостях.
Він і в прозолочінь подимівся,
бравши брилик—світло сповна.
З ківшика від нього в добросердність
на безодню шлях пролитий.
Знов багаття від грудей відвертих
моря—до ікон молитви.
7.VIII.65
НАБЛИЖЕННЯ РОЗСУДІВ
Звалює двірці вино зелене—
празниковістю гудучі.
Вже і кружево в чаїний лемент
гірко спінюється йдучи.
Скеля вечора червінна в кварцах;
кров проллється з самородків...
І найближча жеврість моря ватрить,—
скойки, як долоні добрі.
Скеля: вірно вцарення відбити
світочеві в згадку ждану.
Там турботу, коло вікон бідних! —
променем зірки одягнуть.
Серце, і тобі, як мушлі в чуді,
ждати правду до насліддя;
в смолоскипну ніч, де хати людські,—
їх підкрадці грізно скривдять.
Часто ми самі в закляття гострі
повертаємо кермами,
братні груди ранячи до кости,
а блакитний намір брали.
8.VIII.65
БЕЗМОВ'Я ВДОСВІТА
Тишина, і чути: серце вдарить
в ребрах місяця прозорих.
Ми б мирилися, самі, найдалі—
від зневаги і розорів.
Для причастя поряд правда:збрати
часточку огню, при чаші.
Чи згадаєм гіркоту з образи,
що була? при вікнах наших.
Гори: сині, бережуть престольність
над огнистий цвіт Іванів.
Душі—чи прийшли з грози достойні,
чи криві, як доля в'язнів?
Туга топить гайворонів кархіт,
як стара дзвіниця тінню.
І тополя стала: приласкати—
зоряницю з рос невтішну.
10.VIII.65
ВЕЧІРНЯ ЗВІТНІСТЬ
Зійдемо на судну гору: трудно!—
бо рогами брили вадять.
Стежка рветься з камінця і грудки,
круто коло прірви в спадах.
Хмурний круг; а розбиває зверху
яснота листків яскрава.
І прийшли б ми разом, як у церкву;
смолик сосен слізьми скрапав.
А без сварок і незгод пробути
ми могли: годину добру.
В згоді довго, без дражливих буднів! —
біля храмового бору.
Вечір глибний: маревини гаснуть;
верхогір'я з них найдалі—
бліднучи в громаду океанську
зводяться і ждуть рядами.
З небозводу мак змовка в розливи,
а ґноти спахнуть окремі.
Вже з гілок, що блискавка зломила,
місяць виплив—підмаренник.
Смутно до душі згасати й гарно—
горам! повіви навкружні
А тривога з ними, ніби в ґанок
дзвонами при гробі журить.
Бо хоч і забутись думка хоче,
все ж проходять висотою
давні згадки про лице жіноче,
ставши з видністю світкою.
Воронів розлуки ніч відкине
до ялин, як судді, строгих.
Хоч на відсвіті надгір'я дике
важко зводиться в надгробник.
Глянув місяць, нерозгадна ясність,
мов із схованки дитя.
Нас утішити в незгоді частій,
з миру снів—зірки летять.
10,II.VIII.65
ПЛОМЕНІ ВЕЧОРА
Рвуться невслідимі руки ватри
в крузі каменя—з обстроїв.
А згадавши, нам погорювати:
чом, дружино, їй не гості?
Зарево з поляни; вкруг ялинник;
і смутна беріз вечірність.
А помалу храмний звід орлиний
всі стозір'я—всі відчинить.
Часом би приходили тропою
ми примирно в теплі двері:
по крутих, над прірвою сліпою —
сходах через мох рудезний.
Стрінуться струмки рвучкі з прислону,
посвітами ластовисті.
Важко краплі в квітняву неросну
з ребер бриляних нависли.
Сосни карано з грози щокроку,
в схилі ягід найгіркіших.
І прибравши вогняну сорочку,
місяць хлібну скибку кришить...
і розподіля, як віск церковний,
посвічніти в любий спомин.
Скільки ж, кароока, скорбних років
ми терпіли! берег повний.
Мариться: при морі, рвавши чорність,
заповіт зірок поткався.
Там проказує жалі жіночі
в схід синьовіконна хатка.
12-13.VIII.65
ДЖЕРЕЛЬНІСТЬ ВЕРХОГІР'Я
Серед папороті, з ямок скельних,
на помшілу тінь обривів,
точиться: мов невидимий глечик
сховано—жагу добрити.
Що давно, натруджені стежками,
без розлуки як подружжя,
проминали ви надморський камінь,
де стерпіти грози здужав...
А, палючий! — висушити подих
брався: синя піч, моривши.
До гіркущого терпіння зводить
кров і крок на стрімовищі.
Ось, коло бескиддя, стрічки косі
в дзеркальце води між листя —
линуть і ленять! і ви, в спекоті
вимучені, напилися.
Навіть і дрібна тоді незгода,
що схопилася: про напрям,—
згасла! прядка сонця придорожна
нитку миру зразу спряла.
Горяч і спраготу змито зморну —
в сміх цілющого джерельця.
Вгору ви помандрували, вгору,
хоч темнити грім береться.
А сьогодні, де мара покряче,
згадуймо життя на згір'ї,
взнавши джерело безмірно краще:
всіх після гробів помирить.
13.VIII.65
ПІСЛЯ ГРОЗОВИЦІ
Повиривано з прислонів мокрих—
плити в звал! шеол відкрився...
чи на Суд прокинутись: на оклик,
із-під гробового віка?
Зморять напрямки поміж химерні
з кручі—адові прочвари:
стрепети та яшури! мов смерчі
ставлено, де змана мрячить.
І стерзає страхами крутизна,
збивши в стежку без підпори.
Зірветься притьма громада бризна
каменів—грозу відтворить.
Падають потоки посіділі,
а ростини сергу поруч:
із рожевого палання звідси—
росяну, несуть нагору.
14.VIII.65
СУДНИЙ ПРОВИД
Горобина ніч надгір'я морить,
кидані в огонь літучий.
Повені при рокітному борі
безлічами з бурі ллються.
Враз—мов трони і фарфорні шафи,
від палаців по сусідству,
розбиваються, в безодню впавши! —
до пломінности без сліду.
Град: зубцями білої пшенички
сиплеться непочислимо...
обстріл крижаний! — на смерть поникли
квіти кволі до ялинок.
І горизна всіяна скарбіє
зимами з досвіття серпня:
в келехове серебро—в тарільне,
загромаджена, проснеться.
Скрізь, окрившися в привиддя, злива
з блисками ліси бичує.
Під ярмо негоди похилився
"ключоцвіт": життя нечутне.
Мечуться потоки напрям брати
з папороті й перегрому:
на провалля, скелями ребрасті,
в грохоті, як на звіроту.
І гординя споглядає людська—
руку в господарстві неба:
всеогненно дужу при оруддях,
що—як справа корабельна.
Нам переливає враз мільярди,
під бальзам огненний, струмів:
до низин, безводдями неврадних! —
де вже спрага не замучить.
14.VIII.65
ВИСОКИЙ ЛУГ І ХРЕСТ
Віє загадковістю між віття:
в мир—квітинник фіялковий.
І колібрі вдосвіта навістять,
не звучи війни ніколи.
Лютість людську в гробове бескеття
замкнуто на круг нічний.
Навіть гриб, що "ангел смерти" зветься,
пробілівши, чин скінчив.
Від світилень горличиних серпня,
луг—колірний стрій відновить...
княжик, схимна! в тисячорамення
бранчик осени жертовний.
З верхогір'я, вістячи над море,
в зельній церкві на землі—
незгасимий хрест: він ключ! відгорне
смертну хворість від калік...
Він один безумства всіх безчасні
жаром зірковим дотерпить.
І від нього в квітковинній чаші—
дар на множину смиренних.
Скрізь істота в іскрові рисунки
змінена з його страждання
і довічно в спочуття ростучи,
з процвіту—плодами вдячна.
Всі висоти димністю вдяглися,
їм грядки життя рожевить—
при ялинах сонцева колиска,
що й труні відзначить межі.
А струмків ні камені не стомлять—
в океання бігти рідне.
Квіти сиві: очі богомольця;
із часовні місяць вийде.
15.