Він від безлічі знамен видніший,
він, жаріючи, проходить:
над пурпурними лісами в кручах
біля стружности з озер'я—
над димучими! що сном беруться
схмарені та сліз не здержать.
Щирий; ледве холод перекотить
верховин багрянокрилля,—
він пошепчеться: він кров'ю кроткий,
він—зворушення присилять.
Він—мандрівник, самота всезначна,
над зловістями, де круки...
ланцюгами помсти, наче в'язня,
не вберуть! —огнем розкутий.
6-8.X.67
ОСІНЬ: КРАЄВИД
Знов зворушливо, як зір дитячий,
озеро повторить острів:
сам! —хоч і пташин осіння вдячність
візерунок скриків скорить.
А іконописець, а небесник,
що палітри скорбі звідав:
там архангел пламенно сердечний
сповістився в круговиддях.
І слова його з огню невстежних
болів про людей невір'я —
всім присвічено в смутну блаженність
барви, що ніхто не зміря.
Ми, смішливі, брали шлях на плаху:
через міст—падкий переступ.
Там плачі архангела спадають
жаром листя в землю смертну.
10.Х.67
Стромова доріжка; пропад поряд.
І, мов сни з руїни замків:
без бійниці, погляд загородять—
звали в зваді демонянській.
І слабі серця, як зяблик, збились,
боючися збору звірів,
що герби їх—черепова блідність
при марі з проваль прозірній.
Всім гірська доріжка; сліплять пущі:
з брами бурелому в протьмах.
в полум'я верстати топлять.
Там листками осени зблукали
злякані думки: в полоні.
Блиск надії, від весни кристалів,
згублено в печері злобній.
На серця—картинну пастку в'яжуть,
княжачи в норі, єхидки.
Бідна кров смиренних! кров з пожару;
жертви: місяць їх не вслідить.
Ми розтратили в небачній розгрі
східці світла до рятунку.
Небо! біль який! з біди, розорний,
всюди всіяв землю трунну.
ПОМИЛКА БАЙДУЖИХ
В тіні хрестика і м'яті рівна,
для чужих очей нечаста:
мов сестра потокові! доріжка—
через серце звіку стала.
Так до вогнеруких, біля неба,
ясенів та брамок бору—
молода мелодія в молебнях
з верхогір'я ллється зроду.
А замками склято двері книжні;
мимо серця день відносить...
нам забула думка відчинитись
фіялкова! з літер сонних.
Проміняли небо з фіміямів—
на іржу в нашийник лютий.
І стежини зміїв засміялись,
несучи пожеж пелюстки.
12.Х.67
СПОДІВАНИЙ ДОЩ
Незглядимо в бір—засіви сірі;
краплі з павутиння смутків.
Пуща ж докривавлюс гранітність
і жовтіє в шлях світучий...
Мов жарів'я добрости яскравне
до життя жертовник губить
(від вершини, звідки воскресає
співик зірки в незабутність).
Ми: невже на злотності іконні
розточили Царство з неба?—
чи, гравці, відстукали в скарбони
святість? бо сердець дрібнеча.
стіни—правду храмів хресну?.,
після свічки й дзвону, вже не в Спасі! —
ми в язичництві доверху?
Чи, над тайністю краси відмріли,
всі в священності блаженній —
нам при смерті: сфери серафимів,
рідні! серце не постежить.
Ми потопленики в нетрий попіл
безнебесся й сон руїни.
Лиш полиння—сіру миску вповні
з пустки зичить для немирних.
Дощ іде! обмиються галузки,
скрізь на висвіті живому—
без навій від чорноденства й злуди,
що з кайданницького двору.
18.Х.67
ЗАБУТИЙ СХОРОНОК
Злива океанна! в тьму при дубі;
між княжистий бір біжу.
Дарма: велети в біду забуті,
під струмки, як ворожбу.
Гільйотинні грози вкруг настигли:
в нетрах сиву кров зливати.
Мов розгублено персні до злиднів,
і в листві лягли закляті.
З вод натерпівшися повно, з муки,—
згір'я після бурі зглянув
Як? мов стріхи виставля могутні,
скеля близько над поляну.
Захисток і силу предковічну
так забули, бранці пущі!...
Короговки Січі в церкву кличуть,
хресні—правдами кріпущі.
І твердині з полум'я немає
дужчої в світах рятунку—
всім! як небо: над негоддя марне,
душу звільнить, горем скуту.
20.Х.67
ОСТАННЯ ПЕРЕМІНА
Знак преображения! рута кожна—
прирідніє в квіт зіниці.
Всі білопелюстя в полі зложать
здогад світла: хоч найнижчі.
Знак преображения все поборе
в день Месії—в день без смерти.
Божістю з гори Фавор, крізь горе,
невбієнний храм потвердив.
Знак преображения все завінчить,—
небо створюється вдруге;
вже—Єрусалим життя довічний
хліб нетлінности дарує.
Скоро сходячи з висот просторить—
пламенний бальзам на землі.
Молитовно глянуть при надмор'ї
хати в ранах безіменні.
28.Х.67
НАДБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ
І
Марева від озера відходять,
а туман: як потойсвітній.
Ми —самокрадіжні; сонця одяг
скинули, бо мало втіхи.
Зодягаємся в півтіні мерхлі,
без надій, що—й луг палає,
несучи ікони в мідній церкві
осени! крізь горе спрагле.
Все—в блаженний жеврій, все з листками,
погляди предвіччя близить:
кличучи! вам квіти відмикати
з вікон царства незалізних.
Там, світливши берег проти нетрів,
з воску—мучениці повість.
Білокора! в пламенності терпить
ради дня сестер високих.
4.Х.68
НАДБЕРЕЖНИЙ ДОСВІТ
II
Чуємо: курличуть в ірій вірний
білі журавлі:—ключами,
їм, як свідок, місяць перемірить—
в айстрі синій шлях змічати.
Тут незлобні; тут ікон явлених
учні: в листковій подобі.
Жертву клен, безкнижно—євангелик,
розпалив! послушник добрий.
Вкруг помножено костри блаженних;
в озеро галуззя схилять.
Небо кров'ю на трихресній стежі—
побагрілося й крізь листя.
Ми незрячістю сердець—мов сонні:
не збагнем свічок осінніх.
Риби під дзеркальністю при мості
проминуть веселок відблиск.
Ми—чи простимо, громада братня:
всю! в непам'ять, кожну кривду?
Рідні духом полум'я з розп'яття,
ангели позвати прийдуть.
Ми—чи в звіт готові? крильня сіра,—
до спокути, до палання.
Вкруг хреста небесного іскриться,
в цвіт, галузка сонць ласкава.
Невеличні! кожен братчик вибрав
смолоскип від неба мовчки.
І повторює з огню глибизна—
звіщення: в досвітню поміч.
Мов пожежа в небозвід: чудесність! —
без темнот, ні в спад пелюстки.
Ключик сонця зо стежок щоденних
світить крізь терни колючі.
Світоч, розсипаючи вкруг церкви
скарби з-над сузір'їв кріпких...
мій порадник! псальмик мій сердечний,
став при дверях неба мріти.
Царство, при хатках межею поряд,
побудовано: від чаші.
Зором серця зглянем, як негорда
нива стала причащатись.
9-10.X.68
Сиплються листки—в три чверті зірки:
ніби розгорівши з воску.
Кучугурами жарин закрили
згадку каменів жорстоку.
В синьогір'я напливають хмари,
з тайности: мов гілка близить.
Огній кленик—смолоскипник, марить;
розсвіт в озері любити.
Нам би, наче пламінь, завінчалась
осінь при гробниці сніжній.
Звідки? від руїни та дичання
груди розростили в хижість.
Без святого невидим'я! тоскні,
кліплять каганечно душі...
Чад і тління суєти крізь осінь
розтягнули: сніг додушить.
Збудимося? крізь туман присмертний,
вірячи з свічками свідків.
Спомин церкви, в десять рук, берези
піднесли на празник східній.
9-12.X.68
СПОГАД ГОТИКИ:ОСІНЬ
Вкруг відкриє старохрамний скорбник
плечі в ранах багряніти.
Там від готики і дух безсонний
спакує горючі війни...
він—в образі, сивий і на страту,—
мрія про ковчежик любий:
над півмісяць гільйотини старшу,
ні в ридання не розгубить.
Хоч криваво молот, через ребра,
вдариться: мов з кузні, скорий! —
тільки блискавка необережна
від очей—відгадку гострить.
Віща постать промовля з початків—
з пурпуру, пророча в думці...
Хоч кайданами огнів бряжчати
в'язневі в біді димучій.
Мов незрячий лірник сам кармінну
релю берега заводить.
Ноти йдуть березами на зміну—
під клятьбу громів дібровних.
І святинний острів (ніби хатка)
розпачі від стріх розсипав.
Сонця заставка! тополя стала
звати—хмарчина сестриця.
Неозорі від тойсвіття юрми
з хуторців і сіл,— чи з битви? —
всі, кривавими струмками мрущі,
входять: мрії полюбитись.
І стареча—сохлі кості ржаві
видно крізь одеж восковість.
Очі: мов життя волосожарів—
листвиною сльози скотить.
Скаржиться: "завіщо з неземелля
ми задушені, без крихти —
крихти й краплі неба! й страшно змерзла,
в безсвіті душа горівши."
Вкрили берег колиски: як цвинтар
сірих кістяків дитячих,—
галузками тіні їх прочинять
сині двері, з-над відчаїв.
Хто почислив кривди прибережні
в ланцюгах біди з невілля?
Скрізь вино огненне зводить вежі
й пада в озеро, як злива.
З'яви ждуть! надокеання друге
змістить зборню — крик пожару.
А рятунок небо подарує
проти прірви, в тишу справжню.
13-16.X.68
Ми з кумирні, павичани, світим
проти неба—красну весність;
мов самі з огнем несамовитим
ми творці: в сузірнім персні.
Бідні! ми з лісів гріха, насправді,
прокаженці: мідь на шиях,
і кричім, що "стережіться!"—в спразі;
аж пиху напасті знищать.
Марно в самосвятості при кубках
проти неба рвуться вперті.
Голубинну книгу сміхом збурять,
каменями—вікна в церкві.
Покорімся, браття, серцем—кров'ю,
в пломінь хрещені з купелі:
вірені під корогву орлову—
Духові, як діти певні.
Спалиться в спокутній муці язва,
що гноїла тайно груди.
І жива блаженність: іскра звана,
дужча, ніж сузір'я, збудить.
18.Х.68
І
Осінь: безмір килимар'я з листя—
барвний океан зложив.
Осінь: тисяча фортець огниться
баштами думок живих.
Осінь: вись вулканена, з надлюддя,
в жеврії гілок при небі...
на мільон майолік німо ллються,
мов з планетністю щоденні.
Осінь: кораблі вдягла при щоглах! —
знамено тривог колірних.
З хвиль вина—і сурми проголосять
про жертовний жар надгір'я.
Осінь: з кіноварних катедралів
півзірчасто дзвін, лебедик...
при світлобудові, серцю братній! —
часто в спогад і молебень.
Осінь: сиві патріярхи з скиту
по кругах життя виходять.
Одіж —мов сузірну ткань застиглу
світять крізь туман при водах.
19.Х.1968
II
Осінь: до воскресности святиня:
як Почаїв: свічка—лавра...
в літургію миру грім спинила,
полум'яністю кривава.
Осінь: спаленнями мова звідки? —
тиша з висоти церковна;
жарова в Преображення свідків,
коло брами—на поклонах.
З ночі грозовиць і скель похмурних
смолоскипний скит підвівся:
розсвітом розкривши сонні труни,
скинув страхи від привиддя.
В стихарі надій світити вбрався:
і журба листками добра.
Осінь; господарство неба—в радість,
відпокутників дорога.
20.Х.68
ВИХІД сили
Крізь ліси спроміниться всесильне,
сходячи, де цвинтар гір:
серце світочеве! звати встигне,
хто крізь морок озвірів.
Нетрі—як глибинна нерозрадність,
хоч потоплено в пишноти.
Барва—світниця: їй достраждати,
мов на дні морська коштовність...
бо, знецінена, журбі згубилась,
під біду, красою в сірість.
Мов і не своя! єством рабиня
глибині гробів пристрітних.
Від висот, мов лотосовий, погляд
світлість розсипає теплу.
І ласкаво згрішених виводять
ниті правди—крізь потерю.
Станемо в невисловиму ясність,
повну ласки: мов дошиться:
всім єство спрозорюючи наскрізь,
як незнана дійсність—вища...
приріднила від небес в істоту,
в кров духовну, в кожні груди:
від вінця з тернин огню — Христову
видноту, що труни збудить.
ОЗЕРНА ВЕСЕЛКА
Надпрестолля жовтня: в німбі—чашне;
і свічні ліси з хмаризни.
Чи спокуту нашу листя сплаче? —
бо пішли в круги немирні.
Незгасима кров з край-сонця в душу
крапа над озерний острів.
І прощення: дар, крізь ніч дикущу,
від двірця зірок дорожчий.
Пряжа блідна змечеться в купелі,
пурпури течій зустрівши.
Ми ланцюг: ми—гордовито вперті! —
на собі замкнули в грішність.
А дарохранильниця проз грози,
золотінністю лілейна...
Нам з любови зірку днів дозволить
брати в груди, над пекелля.
На горі вселенській сиву правду
хресно стережуть смереки.
Де ти? синь гробниці; сльози райдуг,
а крізь них огонь воскресний.
26.Х .68
ПРИБЕРЕЖНА ОСІННІСТЬ
І
Мов дзвіничник, сам відкривши ребра,
віддає на суд істоту—
кленик серця! ватрами береться,
вістку чуючи високу.
Монастир ялин і сосен старчий,
проти круків при обриві,
книгозбірню світла став читати:
з озера—в повтор багристий.
Сіроокий дощ, кропильний служка,
ткана борода проз місяць:
поторкав стежки, де в спомин журять;
громів дзвоник відгремівся.
Мітрових ниток і ризних повні
всюди—в жеврії надгір'я.
Кленик серця! блискавка обновить,
від очей орла негрізна.
27.Х .68
ПРИБЕРЕЖНА ОСІННІСТЬ
II
Листя сиплеться! — панує камінь:
склавши нездвижиму думку.
Кров жаринна, ніби в дим, змовкати
буде через тінь байдужу.
Що в рожеві крила—в ласки рідні—
рвалось на безумний повів:
падає в ридання відгоріти
і в сніги на вихор стовпний.
Змієм камінь засичить, мов царик,
що коронний між пеньками.
А криниць і сферок не скрижанить,
звідки зміст лілей домашніх.
Листя в бурю, в рух, мов навіжене
з поломенів первотворчих.
Тихо в груди нам,— святинь ромене! —
подаруй тепло і кроткість.
29.Х.68
ЗВ'ЯЗОК
Чи розлукою на вічну осінь
ми покарані з тобою?
Крізь тумани крик тополі! зносить,
мов кістяк, мольбу скорботну.
Ми неназвані стояти поруч;
в грудях лісу—привид маків.
Озеро з берез, крізь дощ і розпач,
поклялося в білий камінь.
Де ти? журавлина безконечність
нам замкнула відгук трунний.
Розділя, над хресним ходом кленів! —
сонцеві ридати в руки.
Від дзвіниці місяця прикотить
клич: як приозерна вістка.
Нам сузірностей огонь іконний
до стежини чи присниться?
Дерево—диякон ризний, служить,
кадячи від круч листками.
Там серця: засвічені галузки,—
ласкою крізь смерть зростались.
29.Х.68
ПРИЗНАЧЕНИЙ ЧАС
Спомин твій стежини гір згубили;
де прощання при тополях.
Ти: зелена тінь, і коси—ближчі
від листків; як струмик, топлять.
Чутно голос, мов зростає в страхах;
від похмар'я храмик любий...
Там з вікна родині просвіт брався—
вбоге серце приголубить.
Прийме винних! — смертних пожаліє,
в свічану метіль берези.
Ми з тобою, над життя залізне,
взнали вікна, з бомб роздерті.
Ти: любов первістка; і вернулась;
осінь—переддвер'я карне.
Де знайду тебе? з пожеж надтрунна
гілка втішити скликає.
31.Х.68
ВЕРХОГІРНИЙ ЛИСТОПАД
Спокій вільхи—чистота свічарні;
а листки скрадає дощик.
Ми в зміїний гнів і клопіт старчий
душим голубу коштовність.
На процесії, на мшистих плечах,
через гори в скарзі димній,
семиогненний світник! і ллється
день: проти чорнот гордині:
відпадати всій від ребер наших;
труп оси на лист кленовий.
Подивися: зверх безодні страшить
терезами звіт при склоні.
Гаснуть голосні вінці на звірах,
де гробниці дощик мучить.
Тільки знати нам: трояндність рідна—
з кров'ю, в жертві неминучій.
8.XI.68
НЕРАННІЙ РОЗСВІТ
Книга згір'я—в круках, як чернетка;
і доріжка: нам на сповідь.
Крізь дощів'я вслід воскреслий череп
світлить воскові тополі.
Кущиків стобарвні сни зворушать,
біль кровинок! — трави вчасні.
Стану: мов, до сліз, дитяча зустріч,
молитовністю при чаші.
Східній кленик; черлість подорожня;
в тінь єпітрахіль сплеснеься.
Тиша (до ридання поря, шкода)—
тут когось нема в оселях.
Мовою німою гори в розмах—
синь; орел від крівлі скрилить.
Дальня, мов дихання—найдорожча,
ти одна, мій мирт примирний.
9.XI.68
ПОЧАТКОВИЙ СНІГОПАД
До ялин благословення сніжне,
з білої руки; як пчоли.
Жду тебе! зідханнями оживши
й пурпуром, гілля шепоче.
Мов леліяв ліс: довіку жданий
висвіт надпрестолля в себе.
(Хоч залізний ворог прикажанив,—
рев'я в ребрах піднебесне).
Нам—часовня вічна при дорозі,
з каменю сузір'їв чиста.
Хуртовина ж, мов прочанка, скорить
сиві кроки через листя.
Нам забути збір образ докучних,
бачачи планет лампадку.
Всюди, мов берізок острів: душі—
в сніжній видноті поглянуть.
10.XI.68
ЛИСТОПАДНИЙ ОБРАЗ
Відбезуміли незгоди в бурях,
значені під перстень смерти.
Глянь: мільйон монастирів! полюблять
від ікони день озерний...
Сніжні ризки викладено в образ;
та з галузок—шовк огненний.
Милості святих очей відродять
стан кісток від чорнокленів.
Помоліться, схимники з мовчання! —
зелен острів; сліз крижинки.
Страшно знати: як зірки промчаться
наші, над гроби найнижчі.
Підкорися, серце, в правду хресну! —
місяць, мов лілея, просить...
просить небо з війкового терну,
і кривавиться крізь осінь.
11.XI.68
І
Ми розділені; ми—найрідніші;
смерть і океан між нами.
Через хуртовину, без доріжки,
гіркоті листків минати.
Ніби корабель зими без тебе;
тисячовітрилля мчиться.
Чую: поруч ти! в огні оберне
дзеркало зірок—обличчя.
І висока віхола з неволі
наша! вбрала ліс димучий.
Бачу: гілку озеро прилонить
мов косу твою, від кручі.
Хуртовині скрізь ланцюг нещастя
рвати, крізь топольні пустки.
Вік прощення: білістю почався,
нам до зустрічі спокутний.
13.XI.68
II
Чудо снів і палахких берізок
свічено снігам, на острів!...
як провістя: з берегів зберіться,
з приозер'я горя, в гості.
Нетрі! над зеленими гробами
каменів—сім'я знаменна.
Всі в найзірчанішу барву вбрані,
красні берестки, як з неба.
Навіть глибочі над смертю водні
склали крижані галузки.
І, крізь бурю, сонцеві долоні
в сиві прядива сгорнулись.
Ми з тобою ниву полюбили—
рідну, в хуртовині денній.
Гори зводять паруси білисті,
свідки: про твою сердечність.
14.XI.
Вдосвіта, не висловлю: велична
виднота! — чи вбрати в думку?
Острахи гіркі мороз накликав—
крізь печаль: як тінь докучну...
і чого? —пройшла чого до стежки,
на листки, що криво впали?
Пальці втоплеників прибережних,
моторошно нетерплячі.
А притьма згадались проти гніту
молитви наспівні з служби,
їх повторюючи, правду звітну
враз відчув: їх сили дужчі.
Потім—ніби від надгір'я здогад
провиднів крізь смутки хворі.
Бо поклінністю чуття знаходять
просвіт радости в дорозі.
16.XI.68
ВОСКРЕСНИЙ ЧАС
Очі озера: святі! без муки
від гробниці всіх снігів.
І фіялку волі—відімкнути,
ключ від просвіту настиг.
Ключ обсипано в квітневу радість,
і над огник—онікс легшу.
Хоч верба, чи вийшла наридатись? —
жертва, в місяці, шаленству.
Ключ—напроти чорної провини,
що карала крига вкруг:
для поради сонцевої вірний
ключ, і тайну доторкнув.
Доля люба, на озерні очі—
процвітами фіялкова:
віє вісткою! з огню пророчить,
з воскресіння серця—воля.
27.IV.69
І
Незглядимі круки вкруг чигають,
крилами вчорнівши в слідність.
Заробітно: з гнаного відчаю,—
кружать! свічку підглядіти.
Білу свічку вбити, свічку-волю;
бо,страсна, їм ворог мирний.
Стала: "Я вам променем промовлю
про неправду змія й свірнів".
Відтерпи: їх сіркова спокуса
скривджує з пристроїв ярих.
Бо заміною,— за гріх! даються,
проти тогосвіття в карах.
То: між небом нижуть і землею
пеклокрильці "воздух" тайний.
То: гіпноз огню, людоту мерхлу
силячи—на смерть стинатись.
Тінню їх залізнооко в розмир
кружать кажани дзвенющі.
Відтерпи напасті! знов боронить
яблуня—стежки і душі.
З.У.69
II
Проти вогнекрилля в реві й димі—
пеклого, з пір'їн гудучих;
проти кішла, звідки смерть відмірить
стежку крови при сундуччі,
стежку розграбунків серця й поля,
й кістяків—-на скарбний брязкіт;
проти прірви, де гріхи половлять
медом голосів заразних,—
збережім весну в мільярд коронок
роснихгз вишнями квітниться,—
і ялину неба зіркового,
мов різдвяну з повносвіччя.
Збережім: луги, струмком веселі,
стрівши (й цвинтар не розлучить!)—
сонце журавлине серед стелі
голубої хати в лузі.
Збережім луги: дарують, ждучи,
над вінок сузір'їв—ласку.
Крильні сфери, стежами жемчужні,
з вічного життя скликають.
І відкрився, над кристалля зводів,—
зверх небесних чайок церкви,
в зірці з блискавок: престол визвольний,
звідки сонце—душі хрестить.
9^.68
ГОРНІЙ СКАРБ
Безнебесні, хоч, на срібних горах,
де мости із самоцвітів:
ми—злидота! комашня міжгробна;
і скелети глина змістить.
Кров зотліти в листя перев'яне,
через смерть і сніг тойбіччя:
всім,— а, мов магнолія, віясте
світло втішення домчиться.
То благати бранцеві дрібному
з милости, що ввік прибутна—
в білого Ісуса: хліба—корму
крихотку, від сонця в грудях.
Всім сузір'я схиляться трибратні:
від надсвіття вишень рідних...
до відпущення провин при брамі,
звідки свічі днів судились.
Близько цвіт, немов дитячий усміх—
щирий! з острова надходить:
бо зустрівся кущик огнеустий,
кинувши галуззя в досвіт.
5,7.V.69
ДЕННА НІЧ
Монастир сузір'їв: став—надсвітець:
ми в недолі заблудили.
Ясен жде, як ченчик; заповітне
море рветься в брами блідні.
А, під кручами, чи знов побачу,
хоч би привид над труною?
Човен: чий? на глибину рибальську
сплив—смиренністю дрібною.
Завжди в морі, при живій пожежі—
згадка про спасенні сили...
Порадіти! до хаток блаженний
зіркостан руша схилитись.
На розп'ятті жеврить, по надгір'ю,—
в сонця й місяця, як цвяхів:
рана Спаса! біль скрапає; й вірну
келію веселки святить.
Став на роздоріжжі всесвіт—бранець;
розпинати, склявши, будуть:
наче тінь Христа, в страшне прадавнє
мучення—з нічного суду.
25,27.VI.69
МАЙБУТНЯ ТИШИНА
На руїні правди—сила серця
вся туманами збігала.
Тільки згадка неба не зітреться
хресного! іконна згадка...
стародавня, при стіні та дубі,
вежі, цвинтарі, соборі.
Інок півдня на душі розбудить
голубі молитви скорбних.
Понесуть смутну його й несмілу
просьбу: де престольний ірій.
І вогонь від ангельського змісту,
тихо! — радістю приріднить.
Там примирно, з крилами спокою,
випромінються святість—
крізь одвічні зводи зірковою
вірністю: в життя зростати.
Десь до отрочого односвіччя
паленого в кроткій жертві,
стала— Тройці білість невечірня;
мов роменно! небо стежить.
10.VII.69
НАГАДКА ГРОЗИ
Доля в ланцюги громів замкнула
землю серед злив зелених...
розпаливши кузні й на малюнках
лісу побуявши в леви.
Серед стріл, під терезами кари,
ждуть істоти неспокутні—
в трепеті: бо видно з книг надхмарних
блискавкам, кого торкнути.
І душа, відтерплюючи грибну
цвілину з марнот щоденства,
аж до дна грудей—до спрутів бриду—
адського! як птах, стенеться.
Чи війна? крізь дощові повтори,
ниви серця будить згаслі...
в сполох заклина і криком
гірко! з тління визволятись.
То війна покровлена з грозою,
іспити в секунду справить:
чи цвіте під кісткою грудною
лілія огню для правди?
Щоб не гниль достояла літепла,
жабуринністю тканившись.
Чи розкриється жарке трепеття
віри—в книгу шестикрилих?
Від грози нам осуди відчутні
за мерзоту днів сірчану,
за в'ялизну рибокровну: в суті
прожиття—під темну чарку.
Ланцюги громів складає в окрест
буря—крізь буття безсвятне...
блиском заклина! дощами просить
страшно: з тління визволяйтесь.
16-20.VII.69
Ти терпи, складаючи в негоді
промурок при мертвій прірві.
Звідки з'явцева навала зводить
сто зміїн: часовню гризти.
Ти терпи, наперекір мароті,
стрій докріплюючи в камінь:
і жало і подих відбороти,
хоч давун півсонця ярмить.
Хоч крицеві кречети нестерпні
висоту січуть і хилять.
Нашого спасіння білий хрестик
звів, на грудях неба!—крилля.
І для нього грановид часовні,
вбравши зброю неоружну,
свій святий світильник семиогній
зберіга: в псалом і службу.
24.VII.69
ЗНАЧЕННЯ ВРАЗИ
Я нікому не суддя! і знаю
тінь свою в тропі щоденній.
Коло башти присудив до зламу
грім — ялину, кору здерши.
Кору—збризнувши навкруг, як згубу
царської парчі на трави:
звідти з літер прочитай пробудну
звістку про пишноти втратні.
При дощі, з краплистою вагою,
в розтріски корона зверглась:
звідти з ноток вимовляй терпкою
згадку про шумке мізер'я.
З кожною грозою судьби дужчі—
думку вчать: про вічні звіти.
Осінь дожида! квиток доручить
огняний—на вихід звідси.
24.VII.69
Рано! з острова тумани котять
пальці на озер'я липня.
Сотнями гілок горить істота
кожна: в зміїв гріх провинна.
Многості прискладів, тайно владних,
строї неба в людях держать.
Ні з сузір'їв свічена лампадність
не красніша в їх пожежах.
Рано! трепети і подих свіжий;
день по краплі рветься: в розпал.
Що—весь космос? океанна жизність,
чи—як сосна, в смерті проста?
Хоч на місяці з триніг торкнули
стопи камінь, мов скелетний.
То дрібнота, хутір! сивий вулик
без бджоли: людей смертельців.
Рано; серце—як вікно відкрите:
в озеро та в очі неба.
Ми забули, що гроза докрикне,
ліхтарями корабельна.
25.VII.69
Чудо! проти помети безсвітанних
криводумів; чаша—чудо:
що любов подужує ненависть,
звучи в церкву многолюдну.
Свідчена через очиток свічки:
в храмі, стінами—без цегли,
правда (без кропил і сварок звичних)—
краща, ніж вінці двірцеві.
Ми розширили повіки, ждучи
прилетнів дальнопланетних;
ніби диво дивовиж дивнющих—
гості: з голубої стелі.
А зійшов з-над космосів страждати
сам Творець, від дому сили:
в ризі неба! в чудо світла вбраний,—
ми ж, невірці, відступились.
І замкнула в ґрати тьма погребна,
смертна! —і воскрес, нетлінник.
Чудо: над огонь землі і неба;
з олтаря знаходить грішних.
Над безодні, над зміїні палі
океану жарового—
чудо квітнить парус: пропливати,
душі ведучи, як сторож.
Пробіга супутний: від пригроззя,
з хати блискавок, як птиця.
Де й стежина в східцях неозора—
пада; й сизоцвіт напився.
Що злокрилля згубників? не зважить
хоч за ними—тьми двірцевість,
і неправд інфрапромінна вражість
прогляда з очей крицевих.
Просьби повиконує послушник
скиту: звідки клич дзвіничний.
Проти спраги,— болями палючі
виразки в крові залічить.
Ніби з суду сто регалій плавить
пальцями—в струмки на грудях.
Щестиверхі діядеми в звали
сточує: пісок розбудять.
До призначення, як храмник, слідуй
течіями серця в сплески.
І мета: проголубів мандрівцю —
океанів двір прискельний.
Ти, роздарувавши всюди ківшик,
стань навколішки, як скорбник:
і спокутуй недозбутки грішні,
і забудь провалля в борі.
Розточися! зник: нема; розлитий;
в океані скромна частка.
Знов на славу неба білозірник
тихо з джерела почався.
22-25.