Похорон богів

Іван Білик

Сторінка 2 з 111

Настас поклав на себе знамення. Душу його заполонило досі не звідуване почуття: холодний страх і разом з ним щемлива радість. Не добираючи стежок, він почав квапливо дертися крутосхилом, ковзаючи по слизькій глині й чіпляючись обома руками за колючі прутики дерези. Й коли подолав кручу, скинув шапку і знову перехрестив лоб: раз, удруге й утретє.

Тепер він уже знав, де опинився. Це була відома всім навколишнім християнам свята гора Хорив[1], а на ній не менш знана церква, про яку отець пресвітер так багато розповідав йому. Церква була невеличка й рублена, над дверима стояв трохи перекошений хрест, а Настасові вона здалася більшою й пишнішою за вишгородський теремний дім, до якого новий володар, великий київський князь Ярополк, ще й не заглядав після смерті свого батька Святослава.

У божниці Христовій Настас іще зроду не бував. Його пойняла ляклива цікавість: заглянути у вузеньке причілкове вікно, зиркнути бодай оком — а там хоч нехай що, навіть коли б довелось осліпнути від божого сяйва. Настас навшпинячки підійшов до церкви й спробував заглянути в чорне вікно, та воно було занадто високо. Він глянув туди й сюди, шукаючи пенька чи каменюки, але нічого не вздрів поблизу, а навколо вже лягли сутінки, й коли в церкві щось зашаруділо і з віконця вискочив чорний кіт, Настас кинувся бігти з гори й спинивсь аж у долині, де холодно зблискувала проти блідого місяця вода ручая.

Зо страху пересохла горлянка. Бог його покарав. Такого знаку Настас не міг і сподіватися: мари в личині чорного кота. Хрест на божниці й тут його переслідував. Настає розглянувся й чкурнув униз понад ручаєм, і коли хреста не стало видно, підійшов до берега й хлюпнув собі в рот пригорщ холодної води. А коли підвівся, над ним стояв кремезний чоловік. Настас хотів був знову перехреститися — то могла бути та сама мара, що допіру вискочила з церкви. Він стулив два пальці й підніс до чола, та чоловік блискавично перехопив його руку:

— Це він?

— Він, ма-абуть...

Настас утупився туди, звідки долинав другий голос, і вирізнив у темряві вже знайому постать здоровезного ловця. Потім уздрів і третього чоловіка: той стояв трохи далі і тримав за налигач круторогих сірих волів, схожих на вбитого тура.

— Куди біжиш? — запитав Настаса крем'язень.

— Нік-куди... — пробурмотів Настас.

— Бреши, бреши!

Настас не озивався й тим ще дужче дратував кремезного чоловіка. Той сказав:

— Тебе ж прохано було постерегти яловичину?

— Заходило на ніч... і я злякався, — майже правду мовив Настас.

Ця напівправда його зрадила. Крем'язень сказав:

— Ходи з нами. А щоб не втік, прив'яжемо тебе до борозного. Ратко! — гукнув він до того, що тримав волів. Той повів Настаса до воза і зв'язав йому руки вільним кіпцем налигача. Була вже ніч, але світив прояснілий місяць, і воли впевнено йшли ледь видимою колією. Настас плентався поряд і сам себе проклинав. "Нізащо втьопався", — думав він, намагаючись трохи розслабити налигач. Усі троє були схожі на братів, і він спробував послухати, про що вони гомонять.

Наймолодший, сьогоднішній здоровило-ловець, щось доводив найстаршому, але той грубо перебив його: "Не твоє дітеське діло!" Більше Настас нічого не почув, бо вони йшли за возом. Середульший брат важко ступав по той бік ярма. Настаса розібрала злість на цих київських дурнів: чого вони його схопили й куди ведуть? Міг би при бажанні обережно випустити ніж з рукава й перерізати налигач, але Настас подумав і вирішив цього не чинити — від такої братії однаково далеко б не втік. Лише ножа міг позбутись, а він був тепер головне.

Старший, мовби відчувши Настасові думки, двічі нагадував Раткові перевірити вузол на руках бранця. Голос у старшого був грубий і різкий, і Настасові майнуло, що то, можливо, й не їхній брат, але в жовтому місячному світлі всі троє облич здавались однаково синіми.

Старанно змащені колеса без залізних шин котилися нечутно, і Настас думав про цих трьох киян, що вони швидше за все опівнічні таті, — не забули змастити й коліс, від таких можна було сподіватись чого завгодно.

Чекати порятунку належало хіба що від отого ловця, але в нього ще молоко на губах не обсохло — наврядчи спроможний заперечувати старшим братам.

Настас уже був зважився трохи випустити ніж і якось перетяти налигач, доки не доїхали до забитого бугая, але тут наперед вийшов наймолодший і сам потяг волів за налигач — Настас од несподіванки мало не дав сторчака.

— Он та-амечки, — тихо сказав молодик.

Морда в тура була погризена, певно, похазяйнував сіроманець-вовк, але брати тільки зраділи.

Настаса почали бити холодні дрижаки. Він тремтів, аж поки розбишаки розпалили велике багаття, — біля самого ярма, так і ие відв'язавши свого бранця. Ті втрьох управно білували бугая, мовби скидали з нього сіре повстяне корзно, що слалося долі, згинисте й пухке. Найстарший, орудуючи довжелезним ножем, схожим на печенізьку шаблю, раз у раз позирав у його бік, і від того зиркання Настасові стало млосно.

"Оббілують бугая, а тоді візьмуться й за мене", — думав він, бо сподівання на малого здоровила швидко згасали: навряд чи той зважиться заперечувати братам. Настас так непомітно для себе совався й крутився, що аж ніж виліз із рукава, застрявши біля мотуза самою колодочкою. Настас хотів був одвернутися спиною до вогню, та лезо зрадливо зблиснуло. Старший підійшов і витяг колодочку з вузла.

— А в нього є й ножик! Ти знав про ніж? — запитав він наймолодшого.

— Він хтів був мені помогти-и... Хтів ударити тура межи рога, коли я сьогодні оту-ут... — Наймолодший зніяковів під осудливим поглядом старшого.

А старший засунув Настасового ножа за халяву й мовчки відійшов од вогню. Невдовзі тушу розділили на частини, склали в сіно між полудрабків і прикрили рядном. Воли неохоче підставляли шиї. Вогонь брався жаром. Ратко розкидав недогорілі головешки. Настаса розпирала непотрібна вода, але після того ножа він не зважувався проситись. його налигач знову прив'язали до борозного пола, а старший чомусь не сказав рушати. Настас намагався вгадати, чому кияни й досі стоять.

Певно, це саме дивувало й середульшого,

— То з богом? — спитав він.

— З яким там богом! — гримнув старший брат. — Треба спершу з цим ось упоратися.

Наймолодший сказав:

— Хай іде своєю доро-огою.

— А ти тоді куди? Ти хіба відаєш, хто він є? Як він тобі назвався?

— Будан... Буда-анко, — згадав юнак,

— Буданко? То ти вишгородський тивун! — аж мовби зраділо накинувся на Настаса старший.

— Я не тивун! — розпачливо зарепетував бранець. Він тепер остаточно зрозумів, чому його схопили й не відпускають: щоб не виказав їх, адже вбили тура у княжому лісі. — Я не тивун і не Буданко...

— А хто ж?

Настас підняв угору скручені руки в несвідомому потязі захиститися. Він збагнув, що ще дужче ускладнив своє становище, та вороття назад не було. Мусив тепер сказати всю правду й упав навколішки:

— Хоч вірте, хоч ні!.. Я не Буданко, я теперечки Настас, Анастасій...

— То ти варя-аг! — підскочив до нього юний переможець тура. — А я тоді лежу й думаю собі: по-яко-ому це він белько-оче?

— Я тоді тебе від смерті спас.

— Од якої смерті! — засміявся юнак.

— Од наглої. Ти вже був помер, а я врятував тебе своєю молитвою...

— Стривай! — перебив їх старший. — Ти сказав, що "теперечки" не Буданко. Ім'я дається людині раз. Чи ти, може, хрестатий?

— Угу... Був досі Буданком, а теперечки став Настас...

— Ану ж погляну... — Старший розірвав зав'язку Настасового комірця. Під сорочкою висів натільний хрест на сировій ремінячці. — Ти ба, яке паскудне? — проказав чоловік. — Зреклося богів дідніх і пішло шукати чужинських! І в нас, у Києві, вже чимало таких. — Він підійшов упритул і спробував заглянути Настасові в очі: — То ти з Вишагорода, речеш?

— З Вишагорода.

— А чий же єси?

— Буданка Смоляковича.

— Ну, є такий. Невже й він зрікся?

Настас проказав:

— Батько вигнав мене з дому. І громада вулична й куткова. Тепер став я ізгоєм...

Настаса душили сльози, але він не заплакав і підвівся з землі. Вирішив більше не принижуватись перед поганими.

— Ось тепер тебе б розчавити й покинути падло вовкам! — крикнув старший, але підійшов до Настаса й полоснув налигач ножем: — Іди к погибелі, хай інші за тебе гріх на душу беруть.

Настас довго розтирав набряклі від мотуза руки, потім пошкандибав під кущ ліщини і стояв там, аж поки плечі йому пересмикнуло. Тоді підступив до воза й став оддалік.

— Чого спинився? Ось твій паскудний ніж! — Лезо тьмяно зблиснуло проти місяця, ніж ляпнув у багно перед Настасом. Він обтер його полою й знову встромив у рукав, тільки вже колодочкою назовні, щоб недовго вовтузитися в слушну мить, і нараз відчув себе дужим і впевненим — як ніколи дотепер.

— Та-ату! — благальним голосом озвався здоровенний юнак. — Ну куди ж він пі-іде проти но-очі?

— Гей! Соб! — сердито потяг волів старший, що виявився батьком цих двох. Воли вивели віз на невидиму лісову дорогу, але в протилежний од Києва бік. Молодший Муромець перевальцем ступав поряд із батьком, зазирав йому в вічі й доти щось турчав, аж поки той махнув рукою. Син повернувся на галявину й смикнув Настаса за плече:

— Ходімо з на-ами.

— Куди?

— До Ли-ибеді.

— А нащо вам туди?

— Коптити м'ясо. Бо тут, у Дорогожичах, може наїхати тивун або княжий лісник: вельми близько до Києва. Трохи ще поспимо, а вдосвіта... Наш тато кличе й тебе-е... Як же тебе звати, я вже й не той...

— Як хочеш... — непевно відповів Настас. Він щойно бачив, скільки відрази викликав його хрест у цих поганів, і не хотів узайве дратувати їх, бо так чи так мусив згодитися на запрошення, не мавши де прихилити голову в холодну місячну ніч. — Зви хоч Буданком. А тебе ж як?

— Муромець! Я вже тобі казав.

— Та то ж по-вуличному. А ім'я?

Юнак неохоче відгукнувся;

— Та Вади-им...

— Яку ж ваду маєш? — посміхнувся Буданко-Настас, дивлячись на вищого двома головами бурмила.

— Та яку-у... Сам дивися! — ще неохочіше сказав Вадим, простигши йому під ніс обидві долоні.

Вишгородський ізгой од несподіванки аж завищав: на обох долонях у того було по шість пальців.

— То ж ти недаремно сьогодні бугая...

Вони подалися навздогінці. Віз так само тихо котився долиною струмка, коли звернули від Дорогожичів ліворуч. Вадима Муромця надихали події сьогоднішнього дня.

1 2 3 4 5 6 7