О! Знов! О, прокляті большевики, бодай вас Бог побив!
Новий вибух такої сили, що брязкотить посуд у шафі.
ХРИСТЯ. (Присідає, стає на коліна й ховається за бік канапи.) Софіє! Та не стій же там, Я боюсь дивиться на тебе. Софіє! Одійди!
СОФІЯ. (Як вибухає, здригується й машинально одступає від вікна, але зараз же знов підходить і дивиться.)
Затихає. Тільки зрідка здалеку чути вистріли рушниць.
СОФІЯ. Здається, кінець.
Входить ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. (Голова їй зав'язана мокрою хусткою, стомлено говорить.) — Дітоньки. Не сидіть ви тут, мої рідні. Тут таке велике вікно, що бомбі легко влетіти. Перейдіть у колідорчик, пересильте там, там усе ж таки затишніше.
СОФІЯ. (Зараз же підходить до неї, ніжно обіймає й жартовливо виговорює). А ви чого, мамуню, ходите? Чого? Вам лежать треба. Ходімте, ходімте. Вже перестали.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Та й ви, дітки, ідіть звідси. Христе, Панасику.
ПАНАС. Нічого, мамо, ми затулимо вікно газетою, то бомбі не видно буде, куди летіть. Лежіть собі спокійно.
ГЛИКЕРІЯ ХВЕД. Ох, побачить вона! Ох, послідні дні настали... Боже ж мій. Боже ж мій! Де ж це наші? Може, й на світі вже немає? Змилуйся, царице небесна...
СОФІЯ. (Злегка веде.) Ходімте, мамо, ходімте. Як голова болить, то ходить не можна. Треба лежать. А ми підемо в коридорчик. Ходімте. (Веде матір.)
ХРИСТЯ. Може б, ти перестав хоч стукати. Мені все здається, що це тут стріляють.
ПАНАС. Пішла б ти справді в коридорчик, там немає вікон і менче чути.
ХРИСТЯ. Я сама там боятимусь, ходім і ти.
ПАНАС. Мені треба кінчить оцю поличку...
ХРИСТЯ. Ах, я знаю, що тобі треба, чого ти одсилаєш мене в коридорчик.
ПАНАС. На тебе гарматні вистріли погано впливають, дитинко.
ХРИСТЯ. Зате на тебе дуже гарно. Я знаю.
Входить Софія.
СОФІЯ. Христе, перейшла б ти, справді, в коридорчик,— ти тут тільки нервуєшся.
ХРИСТЯ. Я боюсь там сама, ходім зо мною.
СОФІЯ. От тобі й маєш, чого ж там боятись? Там не достане ні одна куля.
ПАНАС. (Упускає на землю долото. Од стуку його Христя й Софія здригуються.)
СОФІЯ. Ах, Панасе Антоновичу! Охота вам, їй-Богу, в такий час... Ну, невже вам хоч не цікаво принаймні, що там робиться?
ПАНАС. Хіба вам не видно й не чути, що там робиться?
СОФІЯ. Ну невже ж вам не цікаво, хто кого перемагає?
ПАНАС. Абсолютно не цікаво. (Стукає.)
ХРИСТЯ. (Підбігає до його). Покинь стукати! (Нервується.)
ПАНАС. Христю, не хвилюйся. Що з тобою?!
ХРИСТЯ. Як ти можеш стукати тут, коли там помірають люди, коли твої брати... Як можна так?!
ПАНАС. (Спокійно.) Тільки так і можна... (Раптом, не стримавши себе, вибухає несподіваним гнівом.) Тільки так і можна! Чуєш ти?! Тільки так можна й треба. Треба-а! Чуєш?!
ХРИСТЯ. (Злякано, тихо.) Чого ж ти на мене кричиш?
ПАНАС. (Тим же голосом.) Запам'ятай твердо: тільки так і можна!
ХРИСТЯ. (Вибухнувши плачем, вибігає з хати.)
ПАНАС. (Вражено, зніяковівши.) От тобі й маєш.
СОФІЯ. Навіщо ж ви її образили?
ПАНАС. І на думці не мав ображати й'.
Стрілянина знов вибухав, ще з дужчою силою. Гарматні розриви чуються раз поз раз, майже без перерви, утворюючи страшний грохіт. На фоні цього гуркоту стають частіщими стріли кулеметів і рушниць. В городі займається пожежа. Крізь рікно видно велике сяйво, дим і величезні язики полум'я.
ПАНАС. (Одкладае молоток і долото й підходить до вікна) Одійдіть, Софіє Микитівно. (Бере їі за руку.)
СОФІЯ. (Мовчки визволяє руку й злегка одпиха його.)
ПАНАС. Я вас прошу... Не будьте ж хоч тенер такою, як... чотирі роки тому. Софіє!
Снаряд вибухав з великою силою недалеко. Зараз же куля з дзвоном розбиває шкло в вікні. Панас і Софія разом одскакують од вікна вбік за шафу. Софія машинально хапається за Панаса, шукаючи в його захисту.
ПАНАС. (Сильно обнімає її, потім раптом гаряче, жагуче цілує.)
СОФІЯ. (Якийсь мент стоїть в його обіймах непорушна, потім одкидається назад, вдивляється е Панаса.)
ПАНАС. (Хоче підійти до неї.)
СОФІЯ. (Мовчки помалу, але рішуче крутить головою.)
ПАНАС. (Зупиняється. Далі повертається й іде до вікна, стаючи посередині його.)
СОФІЯ. (Строго, сердито.) Панасе! Одійдіть...
ПАНАС. (Мовчки стоїть, не повертаючись.)
СОФІЯ. (Підходить і стає також.)
ПАНАС. (Бере її з силою за руку й обводить до канапи. Сам переходить до варстату і сідає там, схиливши голову на руки.)
СОФІЯ. (Сидить в кутку канапи, одкинувши голову на спинку й заплющивши очі.)
Стрілянина потроху зменшується й затихає.
СОФІЯ. (Ворушиться, встає і дивиться в вікно.) Ще десь горить.
ПАНАС. (Не рухається.)
СОФІЯ. (Помалу підходить до його й зупиняється. Тихо.) Панасе!
ПАНАС. (Сидить так само.)
СОФІЯ. (Ніжно, але рішуче бере його голову одною рукою й одхиляе назад. Пильно дивиться якийсь час йому в очі, не приймаючи руки з чола його, й тихо питає:) Що ж то було там? (Хитає головою до шафи.) Нервовість?..
ПАНАС. (Мовчить і дивиться на неї.)
СОФІЯ. Спомин?
ПАНАС. (Не відповідає.)
СОФІЯ. Жарт?
ПАНАС. А у вас що було?
СОФІЯ. (Приймає руку з лоба й посміхається.) Стара історія. Невже ви ще й тепер боїтесь "загубить своє першенство і владу мужчини?" Це ж, нарешті, скучно і смішно, мій друже. Що було чотирі роки тому принаймні боляче, то тепер... просто смішно. Добре, я вам перша скажу, щоб покінчить з самого початку: у мене був просто страх кулі. Якби тут стояв Марко, я зробила б те саме. А про останнє треба вже у вас питать.
ПАНАС. (Встає й посміхається.) Та й питать не треба: так ясно і вам, і мені. (Береться за молоток.)
СОФІЯ. (Якийсь мент мовчить.) Правда, мені не зовсім ясно, але, коли...
ПАНАС. (Сміється.) Ну, не ясно. Ну так не варт про такі дрібниці й говорить... Здається, кінчилась уже "битва русских с кабардинцами"?
СОФІЯ. (Різко одходить од його. Іде до вікна й дивиться. Раптом пускає електрику й різко до Панаса.) Ви всі тут такі шовіністи й запальні оборонці старого ладу, як батько й Марко?
ПАНАС. (Здивовано якийсь мент дивиться на неї.) Для чого ви засвітили?
СОФІЯ. Хочу. Одповідайте. Чи й на це запитання у вас нема відповіді?
ПАНАС. Де ж ви бачили тут "оборонців старого ладу"?
СОФІЯ. Он вони! (Показує на вікно.) Чуєте, як б'ються з тими, хто хоче знищить той лад?
ПАНАС. А-а? Так ви, значить, з тих, що нищать старий лад?
СОФІЯ. А ви гадаєте, що кожна хоч трошки чесна, щира людина, не засліплена диким націоналізмом, може не належати до тих? Що можна стругати дошки в той час, коли перевертається все життя, коли руйнуються всі їидоти, в яких ми бовталися досі? Ви гадаєте, що багато є таких боягузів, які в такий мент можуть ставати в позу філософського песімізму й прикривати ним свою дійсну натуру?
ПАНАС. Як казати по щирости й серйозно, то таких нещирих і нечесних людей є тепер багатенько. Так мені здається, Софіє Микитовно.
СОФІЯ. Господи! А я їхала сюди і думала, що хто, а наші не можуть бути оборонцями того зла, якого так зазнали за своє життя. Я думала: ну нехай в Росії буржуазія, панство боронять своє панування. А хто у нас на Україні? Ми ж так любимо говорити, що ми "народ робітників і селян", кого ж ми от-там (киває на вікно) так люто боронимо? Ну, та нехай батько, Марко, нехай тисячі обдурених не знають, що вони роблять, нехай своїми власними руками держать і не пускають ярма з своїх бідних темних ший. їм буде прощено. А ви? А ви? Ви ж поет, ви художник, ви соціяліст. Ви ж колись мучили мене за те, що я не була "громадянкою", як ви казали, що, будучи українкою, я не цікавилась політикою і хотіла бути актрисою. Ви ж самі мені давали книжки про соціялізм, ви ж мене вчили ненавидіть цей лицемірний, несправедливий, грабіжницький і злочинний буржуазний лад. Хіба не правда?
ПАНАС. Правда.
СОФІЯ. Так що ж ви тепер, тепер, коли инчі нищать, руйнують, топчуть цей проклятий лад, що ж ви стружете отут-о? Чому ви не там? (Хапає себе за голову, з непорозумінням.) Господи! Я не розумію, що ж це робиться?! Як же це може бути таке. Як можна бути проти, та ще як! Проти того, що хочуть большевики. Як ви, ви не розумієте, що це ж величезна подія всіх віків, усього світу? Що це переворот всіх цінностей, що це зоря нового життя? Цілком нового, на инчих підвалинах, справедливих, розумних, прекрасних. Як ви не бачите всієї естетичної грандіозної краси цього? Господи! Ну, нехай обиватель, нехай буржуй ґвалтує, що одбірання в його награбленого ним є грабіж. Але як ви не розумієте, що це ж саме одбірання творить нове життя, нову мораль, красу, нові відносини людей, вільні, здорові, гарні? Як це може бути, виясніть мені, що батько, Марко, що тисячі наших робітників, рабів нещасних, що вони цього не розуміють і б'ються з тими, хто несе їм визволення? Я наче в кошмарі. Я не думала, що буде така боротьба. Яка ж сила штовхає їх на таке злочинство проти себе, проти таких же, як і вони. Яка сила держить вас отут-о, за цим дурним варстатом?
ПАНАС. (З цікавістю.) І невже ви серйозно вірите в можливість цього... нового життя?
СОФІЯ. При чому тут віра? Я хочу, я бажаю цього всіма силами моєї душі. Хіба цього не досить? Хіба не досить, що весь народ, всі, хто працює, хто покривджений, хто упосліджений, всі хочуть цього? Цього мало? Хто ж може стати проти народу? Хто? Де та сила? (Раптом ступає до Панаса, щиро, жагуче.) Ну, Панасе, забудем всі особисті наші непорозуміння. Я говорю з вами не як... я говорю з вами як ваша учениця. Ви перший примусили мене думати про такі речі. Я не знаю ніяких партій, програм, я не большевичка, не меньшевичка, ніхто, я просто служу як людина, яка хоче... буть чесною і хоче добра як собі, так і своїм близьким. Ви розумієте Мене? Ну, так я вас питаю всім серцем своїм: чому ви не з тими, що б'ються там за добро ваших близьких, за щастя, може, всієї людськости? Чому?
ПАНАС (3 мукою беручи її за руку.) Знаєте що, Софіє: не мучте мене. Ради Бога, не мучте. Досить з мене одного. Я не можу вже думать про це. Я нічого не хочу. Я вже не соціяліст. Я... Ну, знаєте що: не будемо лучче говорить про це.
СОФІЯ. Але чому ж. Чому. Ради Бога?
На вулиці під вікнами внизу вибухають вистріли. Кулі поціляють в вікно, шибки з брязкотом падають додолу.
СОФІЯ. (Інстінктивно кидається до Панаса.)
ПАНАС. (Тягне її до землі й сам лягає.) Лягайте! Лягайте!
Вистріли не перестають.
ПАНАС. (Швидко повзе до електричного гудзика й гасить світло.) Вони стріляють на світло.