А, ну то боже поможи. Я піду-таки. Ти ж, Явдосю, нікуди не забігай. За тобою не дивись, то так і завієшся. Коло Ici будь.
Я в д о ш к a. Та добре вже, добре.
Клим. "Добре, добре"! Учені... (Бурмочучи щось, іде в хату).
П а н а с. А його щось немає. Може, мамаша не пустила?
ї в г а. Прийде. Слухай, Явдошко, а баба Саламаха казала, що ждатиме в себе чи в невістки?
Я в д о ш к а (скоромовкою). В себе. Казала: "Як тільки постукаєте в віконце, так і піду". Вже буде ждати. Може, збігати ще?
І в г а. Ні, побіжиш, як він прийде. Ще, може, справді стара Морочинська не схоче ворожити.
П а н а с. От же дурна, хай тобі лихо! А ще пані! Собака виє, а вона молебствія править та за ворожкою посилає.
Семен. Боїться. Бува, що й справді нечиста сила виє. От тут недавно...
Я в д о ш к а. Баба Саламаха каже, що вона сама вичитувала одну жінку: відьма на неї кинулась собакою. Так три дні лизала жінка денце помийниці. І помоглося.
Семен. От тут недавно один чоловік...
Явдошка. Ав Волосній відьма перекинулась у жабу, та як учепилась одній дівці у шию, так і досі не може одірвать. Кров смокче.
С е м е н. І то буває. От тут один чоловік...
Явдошка. Баба Саламаха казала, що треба тій дівці розрізать жилу...
Семен. Тю! Та дай же сказати! Ну й язикате!
Явдошка (хапаючись). Треба розрізать жилу, напустить у глечик крові. А тою кров'ю та поливать ту жабу. Так вона захлинеться та й одпаде. Тепер кажи ти!
Семен. Та я кажу, що тут один чоловік...
І в г а. Ану, помовчіть трохи: щось ніби співає.
Прислухаються. Чути спів А н т о с я. Слів не розібрати.
ї в г а. Тікайте! Ідіть собі десь далі. Явдошко, ходім у хату.
Панас. А коли ж нам приходить?
І в г а. Так, трошки згодом. Ви десь тут поблизу сядьте, тільки щоб вас не видно було. А Явдошка потім прибіжить і скаже вам
Семен. Може б, ще хлопців та дівчат узять? При людях воно лучче.
Ївга. Беріть. Та не треба тільки гостро. Чуєш, Семене? Це ж не парубок...
Семен. Та зачим гостро? От чудачка! Я понімаю, ти мене вже, брат, не вчи, як по-їхньому балакать... Конєшно, що не парубок...
Ївга. Ну, то йдіть швидше, щоб не помітив.
Панас і Семен прудко одходять убік по вулиці і зникають. Ївга та Явдошка, прислухаючись до Антосевого співу, ідуть до хати.
Клим (виходячи). А що? Йде?
Ївга й Явдошка (разом). Ай, тату! Сидіть-бо там! Іде, тікайте в хату!
Всі ховаються. Явдошка й Ївга визирають з-за дверей. Спів стає чутніше.
Антось (помалу підходить і стиха співає).
Журба моя, журба, журба проклятая, Ти ж мене засушила, з білих ніг звалила.
Кашляє. Припиняє ходу, озирається й трохи голосніше співа:
А я тій журбі та не піддаюся, Піду до корчомки, горілки нап'юся.
Знов кашляє.
Явдошка, вибігаючи з хати, боязко озирається й підбігає до воріт.
Антось (радісно). Добривечір! А де Іся?
Явдошка. Тш. Тато вдома. Не пускають.
Антось. Та ну?! От такої... Та хоч на хвилинку, може, можна? Як-небудь, крадькома. Покличте, Явдосю. Ви ж моя союзниця вірная. Га? Скажіть — на хвилиночку: діло єсть невеличке, але важне.
Явдошк'а. А ви обіщали хустку й сережки, та все не приносите!
Антось. Ах, правда! Забув, знов забув! Ну, що ти скажеш! Простіть, союзниця хороша, така у мене голова тепер, що геть усе забуваю. Клопоту мені тепер багато. Ну, більше не забуду. От вам присягаюсь, що завтра вже принесу. Покличте, не сердьтесь. Скажіть — на одну хвилиночку. Ми тут тихенько, так що тато не почують. Як миші будемо. Пошелестимо трошки і розійдемось. Га?
Явдошка. Добре, я покличу. Тільки глядіть, щоб завтра вже не забули...
А н т о с ь. Нізащо не забуду! Слово! От спасибі, союзниця.
Я в д о ш к а. Та сховайтеся за тин, щоб тато бува не побачили.
А н т о с ь. Сховаюсь, сховаюсь, куди хочете сховаюсь. Ось тут, добре? (Присідає за тином).
Я в д о ш к а. Добре. Та тихо сидіть. (Біжить у хату).
ї в г а виходить з хати і нерішуче, щохвилини озираючись, наближається до воріт.
А н тось (підводячись). Ну, слава богу! Добрий вечір!
Івга (тихо, соромливо). Добрий вечір!
А н т о с ь. Перелазь сюди! Швидше!
Івга (злякано). Ой, не можна, що ви! Тато так і пасуть мене очима. Зараз же кинуться шукати.
А н т о с ь. Ех, яке, їй-богу, свинство! Ну що ж, має рацію, що боїться, має. Ну, нічого, недовго вже. Сьогодні-завтра рішиться. Дядя Макар таки свого дійде. Я прийшов тобі сказати, що завтра має бути у нас дуже серйозна балачка. Так або так. Наша візьме, тут нема що... Сумно тільки, що таке діло приходиться з такою мукою добиваться... Ну, та нічого. Не треба про це говорити, все буде добре. Правда, моя чиста? Правда, моя невинна дівчинко? Га?
ї в га. А чи правда ж, що дядюшка Макар Макарович стоять за нас?
А н т о с ь. Та розуміється, правда! Бог з тобою, що ж я тебе, обманюю, чи що? Ах, не віриш ти мені...
І в г а. Та я вірю, тільки мені дивно: чого б їм стояти за мене? Ви — панич, можете взяти за себе багачку, панянку. А я що?
А н т о с ь. Знаєш, Ісю, що мені сказав дядюшка Макар у той же день, як приїхав і як побачив тебе? Ми з ним осталися самі в хаті. Він взяв мене за руку, поцілував і сказав: "Ну, хлопче. Мати тобі дорікає, що ти береш мужичку й убогу. А я тобі скажу, що ти береш великий скарб. Я трошки людей знаю і скажу тобі, що це золота дівчина, у неї лице світиться". Так і сказав: "світиться". Ну? Ну, моя світла, що ти на це? Ех, Ісю, Ісю! Колись, як ми з тобою трошки поживем, як познайомишся ти з нашим панським життям, як трошки навчишся розбиратися у всьому, ти сама побачиш, що нема нічого дивного в тому, що всякий чесний розумний чоловік буде старатися, як каже дядюшка Макар, налити в свої жили нової, молодої крові. А в тебе чиста, молода, незаймана кров! От через що і я, і дядюшка Макар не хочемо панянки, а хочемо нашу милу мужичку, нашу Іську маленьку. Розумієш тепер?
І в г а (ніжно). Розумію...
А н т о с ь. А може б, ти все-таки тросики посиділа зі мною в садку? Га? Так скучив за тобою. Хочеться посидіти близенько коло тебе, а тут усе видно, люди ходять. Ходім?
І в г а. Ой, не можу ж я, любий мій! Хіба ж я не рада сама? Серце крається, та що я вдію? Он тато грозилися, що як побачать мене з вами, то одішлюїь до дядька в Немазане. А я ж там пропаду без вас.
А н т о с ь. Та не "вас", а "тебе". Ну, скажи: "тебе".
І в г а (дуже засоромлено). Я не смію...
А н т о с ь (зворушено). "Я не смію". Як мило ти це сказала! Ну, хіба ж може сказати так панна? Ні, чекай, ти тепер ще не можеш зрозуміти. Ти знаєш, їсю, я тепер таким себе дужим почуваю, що... Ну, нічого, хай так. Потім ти все узнаєш... Колись...
Клим (виходячи з хати). Івго!
Антось поспішно присідає.
І в г а (одходячи від тину, м'яко). Що,тату?
Клим. А що ти там робиш? Чого тобі там треба?
І в г а. Та я виглядаю Меланку, мала зайти до мене, та чогось немає...
Клим. "Меланку"... Знаю, яку ти Меланку виглядаєш. Я тобі покажу Меланок. З паничами водитись... Зараз мені в хату!
І в г а. О, "з паничами"!
Клим. В хату! В хату! А йому й ноги поперебиваю, як буде лазити тут. Знаємо вже його шутки. Як хоче тебе бачити, хай старостів засилає, а байстрят хай з другими плодить. "Меланку"...
Обоє заходять в хату. Антось помалу підводиться й обережно визирає. Якийсь час задумливо й сумно стоїть біля тину, потім придивляється до хати й нерішуче кашляє. Злякавшись свого кашлю, хутко присідає. Знову визирає й кашляє.
Явдошка (вибігає з хати, підбігає до тину, шепоче). Тихо, бо тато почують. Посидьте трохи, вони саме лягають спати.
Антось. Явдосю, союзнице мила! Ради бога, скажіть, що на одну хвилинку, я чогось не сказав. Скажу й піду. Хусточку й сережки завтра.
Явдошка. Тшшш! (Біжить у хату).
І в г а (поспішно прямує до тину). Ідіть додому швидше! Не можна, не можна!
Антось. їсю, та почекай же. Що ж це таке, справді? Хіба ж я...
Ївга. Ну що ж я зроблю, горенько моє! (Припадає до тину й гірко плаче).
Антось (в розпуці). Ах ти, боже мій! Ну, годі, рибко, ну, годі. Я піду собі, це нічого. Ну що тут такого, що не побачимось кілька днів? Нічого. Прощай, я піду собі, а ти йди в хату... Іди, моя хороша.
Ївга (крізь сльози). Підождіть трошки. (Боязко прислухається до хати, потім раптом повертається, обнімає Антося й починає палко цілувати, примовляючи). Голубчику мій, люблю ж я вас. Тяжко мені.
Антось. Ну, нічого, нічого, рибко, все буде добре... Ще трошки, ще кілька днів.
Ївга плаче ще гірше.
Антось (тривожно). їсю, їсю, та чого ж ти? Га? Що таке? їсю! Чого плачеш?
Ївга. Сказали тато, щоб завтра їхала до дядька. (Плаче).
Антось (якийсь мент мовчить). Знаєш що, їсю? Хоч це й дуже мені противно, гидко, та нічого не зробиш... Я согласен покликати до матері бабу Саламаху. Хай поворожить. Коли не послухає дядька, то, може, хоч Саламаха її налякає. Що ж робити? Ну, хочеш? їсю!
Ївга. Як хочете.
Антось. Тільки ти вже скажи татові, нехай почекає. Чуєш? А як і це не поможе... що ж, треба без благословення вінчатись. Скажи й це татові. Ну, як?
ї в г а. Не знаю, ви рішайте... Явдошко! Чекайте, я на хвилинку: скажу, щоб стерегла. (Іде до хати).
Я в д о ш к а вискакує. Обидві про щось шепочуться. Явдошка хитає головою й біжить за хату, а Ївга вертається до Антося.
ї в г а. Я послала Явдошку по бабу Саламаху. Як хочете, то говоріть з нею самі. Я їй нічого не казала. А тільки вона й сама знає, бо вже натякала мені. Ви, може, сердитесь, що я послала Явдошку? То я зараз верну її.
Антось. Ні, нічого, нічого. Добре зробила. Все одно. Навіть краще, зразу поговорю. Тільки я все ж таки думаю, що мати поСлуха дядька Макара. Мусить послухати. Ну, а на той случай, як не послуха, треба бабу Саламаху мати про запас. Правда? Добре. Хай так. А вона далеко живе?
ї в г а. Та де! Ось зараз, за нами хата, через тин. Мабуть, уже десь іде. Ану, тихо!.. (Прислухається). Ну, так і є. Іде вже. Тільки ви, паничу, не смійтеся з баби. Вона дуже цього не любить.
Антось. Ні-ні. А, справді, вона. Швидко як! Ївга. Е, вона баба проворна. Виходить баба Саламаха. Сувора й понура з виду. Висока.
От і баба. Добривечір, бабцю!
Антось. Добрий вечір, бабо! А швиденько ходите. Як здоров'ячко, бабо?
Саламаха. В кого думка швидка, в того й ноги швидко ходять. Добрий вечір! Чого бабу кликали? Буду розводити? Розведем. Казала мала. Можна, можна. Чи заворожить, чи приворожить, баба все може.