Я не хочу бути грубим, але попереджаю, що моє терпіння може порватись.
Оксана. Та що буде?
Карпо. Я не знаю, що буде, але не ручуся, що буде гарно для вас.
Оксана (помалу, серйозно). Я вас таким ще не бачила. Вам до лиця вогонь.
Карпо (глянувши на неї). Ех! Панно Оксано... Знаєте, мені здалося спочатку, що ви не така. Очевидно, город таки вплинув на вас.
Оксана. А якою ж я вам здалася спочатку?
Карпо. Це нецікаво.
Оксана. Ні, ви мені мусите сказати.
Карпо. Знаєте що: дайте мені спокій. Нам нема про що балакать між собою. Он у вас є кавалери більш підходящі. Це, знаєте, пахтить такою поганою панською примхою, що аж неприємно.
Оксана (криво посміхаючись). Он як!
Карпо. Іменно так.
Оксана. Здорово ви мене одчитали. А все-таки я хочу знати, як ви про мене спочатку думали. Може, навіть і почували що-небудь?
Входять Секлетія Лазарівна й Тихенький.
Оксана (з натиском). Я хочу знать. Чуєте? Я прийду до вас у гості, і ви скажете.
Секлетія Лазарівна. Добрий вечір, Карпе Федоровичу! Трошки запізнилися? Ну, та байдуже...
Карпо. Учора ви мені сказали прийти. Я не встиг розпитати.
Секлетія Лазарівна. Та справи, власне, ніякої такої немає. Просто хотілося побалакати в тісній компанії про загальні справи... От ці співочі товариства. Ви, як впливова людина на заводі, могли б нам дещо вияснити... Ми, бачите, думаємо, що треба починати просто робить діло, та й годі. Без всяких голосувань... іти просто в народ і робить діло. Ваша ідея, Євмене Симоновичу.
Карпо (похмуро). Так вам, значить, хотілось би знати, як у нас на заводі приймуть цю ідею, чи що?
Тихенький. Та взагалі. Як, наприклад, на передмістях... Чи є грунт?
К а р п о. А ви підіть та подивіться самі. (Хмуро посміхається).
Тихенький. Це само собою, це я вже рішив. Найкращий досвід — це самому подивитися. Але ви, як компетентна людина...
Карпо. Вибачайте, я за собою ніякої компетенції не визнаю. (До Секлетії Лазарівни). Так ніякої такої справи немає до мене?
Секлетія Лазарівна. Особливої якоїсь немає, але, може б, ви згодились посидіти з нами, в нашій компанії, поговоримо, та й справа...
Карпо (різко, хмуро). Вибачайте, я вам не компанія. Бувайте здорові! (Повертається й виходить).
Секлетія Лазарівна. Оце нічого сказати, чемна людина. (До Оксани). От вам наш народ! От як бачите! Що йому сказали такого, скажіть на милість?
Тихенький (насмішкувато). Класова боротьба!
Секлетія Лазарівна. От-от! Оце їхня класова боротьба...
Оксана. Він зо всіма такий?
Секлетія Лазарівна. Та звідки я знаю? Слава богу, не мала діла з ними і дай боже, й далі не мати. Скажіть, пишне та горде яке!
З сіней хутко вбігає Д р и м б а.
Д р и м б а (поспішно, заклопотано здоровкається зі всіма). Драстуйте... Тут нема Михалевича? Був у нього, не застав нікого. Жінка кудись з вашим Костем поїхали. Ася.теж кудись... А я нащот співочих товариств. Між іншим, коло вашої квартири стоять два шпики.
Секлетія Лазарівна. Оце, боже наш!
Тихенький. Ну, що ви?
Д р и м б а. Накажи мене бог. Я вже знаю. Тільки не в тім річ. А між іншим, обоє дивляться на ваші вікна... У вас хіба зібрання? Може, з приводу співочих товариств? Так от я маю таку пропозицію. Я Михалевичу хотів, та нема дома. Зараз я балакав з двома семінаристами. Вони з охотою. Тільки, звичайно, їм треба ноти й інше. Це як, на чий щот повинно буть?
Секлетія Лазарівна. Та чекайте, заторохкотів. Іменно, Безумная Лічность.
Д р и м б а (добродушно сміється). Ну, говоріть. Я, бачите, дуже поспішаю. Тут у мене одна справа є. Чи не знаєте ви хто, панове, де живе Сріблюк чи Срібляк?
Секлетія Лазарівна. Тю, хай вам... Та яких шпиків ви бачили?
Д р и м б а. Звичайні шпики. Ну, шпіони, й більше нічого.
Входять Захар Назарович, Гаврило Іванович і Кіндрат
Пилипович.
Кіндрат Пилипович. Які шпіони? Га?
Д р и м б а. Стоять коло цеї квартири. Доброго здоров'я! А вчора тільки чийсь жарт був? Жаль, що не скінчили про товариства. Це грандіозна, панове, ідея! У мене, знаєте,, тут єсть гурток хлопців семінарів, так прямо хоч зараз у товариство!
Кіндрат Пилипович. Та підождіть ви, балабайка! Які шпіони? Де ви їх бачили?
Д р и м б а. От чудак! Ну, он там, на вулиці. (Підходить до вікон, показує). Он стоять двоє. Під ліхтарями. Бачите?
Всі підходять до вікон, крім Оксани й Захара Назаровича. Оксана з здержа-ною посмішкою поглядає на засмученого Захара Назаровича.
Кіндрат Пилипович. Оті шморкляки?
Д р и м б а. А що? То вони й єсть. Зараз, мабуть, поліція буде. Це вони слідять, хто куди піде. Коли нас арештовували у Ванченків, там так само стояли під вікнами шпики, тільки їх було дванадцять чоловік.
Тихенький (з сумнівом). Ну, дванадцять...
Д р и м б а (гаряче). Накажи мене бог! От чудак! Так у лінію й стояли всі.
Тихенький. Знаєте, панове, мені здається, що краще, благорозумніше всього розійтись. Публіка все одно, видно, сьогодні не збереться. А ризикувать даремно не варто.
Кіндрат Пилипович. Ге! Злякався, хлопче?
Тихенький (образившись). Не злякався, а просто благорозуміє.
Кіндрат Пилипович. Та я розумію, жартую.
Секлетія Лазарівна. Та так, мабуть, панове, й зробимо. Хтозна, що то за фігури. Краще подалі од зла. Та й рішать нема чого, власне. Просто до діла, та й годі. По-менше балачок: це гріх наш, ми багато балакаємо.
Захар Назарович. Так, панове, але все-таки... Якось, той... Я трохи не розумію... Звичайно, я не можу судити, але мені здається, що слід би все-таки якось порішити вже... Якусь таку організацію, чи як там... Думав, сьогодні щось вияснимо... А от не зійшлись.
Кіндрат Пилипович. Ге! Це у нас такий звичай!
Захар Назарович. Ну да, звичайно... Але все-таки якось той... Ми могли б самі, чи що... Час, панове, йде... (Розгублено розводить руками).
Гаврило Іванович (хляскаючи його по плечі). Е, не треба спішить... Не треба... Поспішиш, людей насмішиш! Зберемся якось другим разом, то й якось воно й буде. У нас, знаєте, небезпечно з цього боку. Треба трішки підождать.
Кіндрат Пилипович. Так, значить, по домах, панове? А, різав та поров його маму, якби знав, що така причина скоїться, пішов би прямо у трахтир чай пить! Гайда, хлопці! Підвезем москаля шпикам.
Тихенький (до Оксани). Дозволите провести вас додому?
Оксана. Прошу. Тільки я ж маю проводатаря — тата. Тихенький. Мені по дорозі з вами. Оксана. О, прошу в такім разі. Ходім, татку. (Посміхається).
Захар Назарович (з виразом непорозуміння й суму на лиці прощається). Бувайте здорові.
Секлетія Лазарівна. Та ми вас сповістимо, коли зберемся. Що ж зробиш? В такі часи живемо. А справу з співочими товариствами ми просто розпочнем тепер же. От Євмен Симонович постановив навіть цими днями походити по передмістях і подивитись, що можна зробити.
Дримба. Євмене Симоновичу! Коли, значить, співочі товариства, то я ж кажу: хоч зараз гурточок хлопців семінарів, знаєте...
Кіндрат Пилипович. Добре, добре! Ходім, панове! Бувайте, не скучайте.
Гаврило Іванович. Лихом не поминайте, га-га! Бувайте здоровенькі.
Прощаються, й гості виходять.
Секлетія Лазарівна. Панове, не зразу всі виходьте. Кіндрате Пилиповичу, Іване Федричу, лишіться.
Кіндрат Пилипович (вертаючись). Тю, з цією балабайкою спарували. Що б то панну тут зоставити.
Дримба (добродушно). Ач, гевал: панну...
Кіндрат Пилипович (жартом замахується). Що? "Гевал"? От як гепну, так забудете, як батька звуть. Ну, ходім, чого там. Аби не купою. Тоже боятись! (Виходять). Назустріч входить Хацкель.
— Хацкель (до Кіндрата Пилиповича). Добрий вечір. (Входячи). Можна?
Секлетія Лазарівна (холодно, церемонно). Просимо. А що скажете доброго? Сідайте, будь ласка.
X а ц к е л ь. Що, так хутко зібрання розпустили?
Секлетія Лазарівна. Ніякого зібрання тут, добродію, не було. Ви хіба вже в шпики поступили, що такі відомості маєте?
1 X а ц к е л ь. Поважаючи вашу хату, я не буду одповідати вам у вашому тоні. Я за маленькою справкою до Гаврила Івановича.
Гаврило Іванович. А чим можу служити?
X а ц к е л ь. Сьогодні, смію нагадати, термін, в який ви обіцяли внести рік тому назад обіцяних сто рублів на газету. Може, ви будете ласкаві зараз — під розписку, звичайно,— вручите мені?
Гаврило Іванович (здивовано). Та хіба сьогодні термін?
X а ц к е л ь. Прошу пригадати.
Гаврило Іванович. Хм! Якраз так подоспіло... що... От біда, якраз у мене платежі в банк.
Секлетія Лазарівна. Хіба так негайно вже треба?
X а ц к е л ь. Здається, добродійка самі можуть знати, що газета мусить чимсь держатись.
Секлетія Лазарівна. Звичайно... Я не про це питаю.
Гаврило Іванович. А ви б місяців три-чотири не могли підождати? Га?
X а ц к е л ь. Ви знаєте, що це не примусова річ, хочете — дасте, хочете — ні. Як ті два рази одкладали, так і третій можете одкласти. Маєте повне право зовсім нічого не дати. (Уклоняється з захованою іронією).
Секлетія Лазарівна (холодно). Очевидячки, прийдеться, коли так, і в третій раз одкласти.
X а ц к е л ь (підводиться). Дякуємо й за це. Коли зволи-те назначити в третій раз термін?
Гаврило Іванович (сердито). Сказано ж, місяців через три-чотири.
Хацкель (з уклоном). Буду мати щастя рівно через чотири місяці прийти ще раз до вас.
Секлетія Лазарівна. Добре. Більше нічого не маєте сказати?
Хацкель. Моя справа скінчена. (Галантно уклоняється й виходить).
Секлетія Лазарівна. От жидова! Яке нахабство! Тон який!
Гаврило Іванович. Пронизуватий жидлик, га-га! Ходім вечерять!
Виходять. Завіса
ДІЯ ТРЕТЯ
Улиця передмістя. З правого боку, ближче до глядачів, ворота, хвіртка й тин Карпового подвір'я. За тином видно шматочок стіни й покрівлю будиночка. За тином праворуч і ліворуч буде провулок. Задня стіна являє картину города. Ліва стіна — тин, ворота й хата баби Щепетихи. Коло
воріт лави.
Справа з провулку з'являються Оксана й Ася. Обидві одягнені по-міщанському, в хусточках. Здалеку чути гуртовий спів.
Ася (завертаючи до Карпового двору). Ось... Уже. Це їхній двір.
Оксана (зупиняючись). Підождіть, Асю. А як Таїсі нема вдома, що тоді?
Ася. Вона напевне вдома. Я ж вам кажу, сьогодні неділя. (Зазираючи в очі Оксані). Ви хвилюєтесь, Оксаночко?
Оксана (сміючись). От маєш! Чого мені хвилюватись?
Ася (гаряче, благаючи). Ні-ні, Оксаночко. Скажіть, що ви хвилюєтесь! Ну, скажіть. Я ж бачу! Ви через це й вагаєтесь іти до них, я знаю.
Оксана (жартівливо-строго, але, видно, справді хвилюючись).