Живо! (Трохим помалу виходить). А ви, Михайло, що скажете? Ви яким способом сюди?
М и х а й л о. Та я, бачите... Мені вас треба було. Так я до товаришки Оксани... (Мнеться).
Цінність Маркович. Нічогісінько, любчику, не розумію, нічогісінько... Ну, от я тут. Що скажете? Ви швидше, бо я не маю часу. У нас тут зараз...
Михайло. Та я, бачите... Така, їй-богу, історія, що й говорить мені якось стидно... Конешно, що народ усе малооб-разований, малопонятний... Ну, і. той, конешно,..
Цінність Маркович. Та в чому ж річ?
Михайло. Та товаришка Маруся...
Цінність Маркович. Ну?
Михайло. Вона вчора занімалась з нашим гуртком...
Цінність Маркович. Так... Ну?
Михайло. Ну, хорошо занімалась... Нічого будто... Хлопці ніби слухають. Не так, як повсігда, ну слухають... Ну, тільки ж пішла вона, як вони всі до мене: "Передай у комітет, щоб дали другого інтелігента, не можем з нею зані-маться". Всі в один голос...
Цінність Маркович. Чого ж то так? Що за єрунда?
Михайло. Конешно, народ первобитний, некоректний... "Жалко, говорять, так жалко, що не можем прямо слухать..." Це, значить, що товаришка Маруся з собою зробила... "Хай, говорять, вона занімається з такими, що не бачили її..."
Цінність Маркович. Що за єрунда! Таж нею так довольні були?
Михайло. Та, знаєте, конешно... Воно, положим, правда, що вона не дуже той... Ну, як раньше, так нічого, приятно було слухать, хоч ми вже все знаєм, що вона говорила. Ну тепер... Жалко дуже...
Оксана. Хм! (Голосно насміхається).
Михайло і Цінність Маркович зиркають на неї.
Цінність Маркович. Погано... Ну, що ж робить?.. Скажіть, щоб почекали... Хутко наїдуть сюди нові товариші, тоді якось зробимо...
Входить Трохим і мовчки сідає.
Михайло. Я для того й шукав вас... на роботу сьогодні через це не пішов... Що, значить, неловко нам говорить їй, а в суботу у нас занятія... Так що...
Цінність Маркович. Ну, добре... Ми подумаємо... Ви йдіть зараз, вам товаришка Оксана завтра все скаже, як і що... А зараз ми дуже заняті...
Михайло. Так я й скажу... Бувайте здорові!
Прощається й виходить.
Цінність Маркович. Бувайте. Так і скажіть. (До Оксани). А це, люба моя, дуже негарно, що ви привели його сюди. З такою конспірацією ми всі ввечері, завтра будемо там, де революціонерові негарно буває. Ви могли це все сказать самі нам...
Оксана. Я рішить сама не могла, а він хотів зараз же знати... постанову... Потім, я хотіла, щоб він це заявив сам, мені могли б ще не повірить...
Цінність Маркович. Ну, єрунда... Негарно, що все йде так неконспіративно. А з цим гуртком... Я не знаю. Маруся так нервується зараз, що лучче б їй не йти завтра...
Оксана. Ви хочете мені її збуть? Ну, вибачайте. Мені нема охоти...
Цінність Маркович. Ну, Оксано, що за вирази? Я тільки боюсь, щоб в такому стані, як вона зараз, вона не наробила якихось дурниць завтра... (Трохим пильно слухає, хоче щось сказати).
Оксана. Не наробить, не бійтесь. А хочете, то не беріть її. Тільки я проти того, щоб брать замість неї кого іншого з організації...
Цінність Маркович. Але ж справа...
Оксана. Ну, знаєте, у вас своя справа, а в нас своя. Ми не можемо всю організацію випускать на одну справу...
Стук у двері. Трохим стріпується і встає.
Цінність Маркович. Ввійдіть!
Входять Маруся й Леонід.
Маруся(з лицем, ніби густо всіяним чорними прищами на щоках. На бровах, на носі і в кутках губ темно-червоні. Щільно пострижена. Іде з високо піднятою головою. Очі напружено блищать, вся має спокійний, піднятий вигляд). Драстуйте, Трохиме!
Трохим, не зводячи очей з її лиця, застигло мовчить.
Маруся. Що ж ви не одповідаєте? Чого так дивитесь? Ну, дивіться... (Ближче до нього підходить, скидає капелюх і підставляє лице. Трохим машинально відступає). Ха-ха-ха! Ви боїтесь навіть?
Трохим (тихо). Ні, я не боюсь.
Маруся. Невже? Це добре... Ну, у всякому разі, не ревнуєте вже? Тепер ніякого нещастя не може трапитись? Правда? Ми прийшли обсудить завтрашню ніч... Я думаю, ви вже не одмовитесь од цієї справи?
Трохим глибоко зітхає, проводить рукою по лобі, мовчить.
Маруся. Ну, що ж ви? Товаришу Трохиме! Одпові-дайте ж, тепер ви ідете до тюрми? Ну? Трохим (тихо). Іду...
Маруся. Что и требовалось доказать! (Озирається до Леоніда, киває головою й посміхається з виглядом "Що? Хіба ми не так говорили?" Нервово проходить вперед). Ну, а тепер, значить, можна й обговорювать завтрашню ніч...
Леонід мовчки здоровкається з Трохимом і проходить вперед. Трохим, як сонний, починає без ладу ходити по хаті, переставляє стільці, складає книжки, виливає для чогось з глечика воду в миску умивальника; часом зупиняється й дивиться на Марусю.
Цінність Маркович^ усилено-діловито). Ну, в такому разі, мої панове, давайте, перш усього, точно встановимо, хто йде завтра, а хто зостанеться на розплід організації... Нас не багато... Якщо...
Маруся. А що, Цінність Маркович, бачите: не стало в мене одного товару, й перестали деякі покупці ганятись за мною. Остався товар, який не для всякого лавушника має цінність.
Цінність Маркович. Звичайно, звичайно... Так от, мої панове, нас єсть зараз... раз, два, три, чотири...
Маруся (сідаючи на Трохимове ліжко). Леоніде, сідай тут... (Показує поруч себе). Товаришу Трохиме, ви нічого не маєте проти, що я сіла на ваше ліжко?
Трохим (зупиняючись). Що ви кажете? Вибачайте, я не дочув...
М а р у с я. Я кажу, чи не маєте чого проти того, що я сіла на ваше ліжко?
Трохим. О, прошу. Чого ж, я можу...
Маруся (з смішком). Бо потім і спать не захочете... Ха-ха-ха! Тільки ви не дуже лякайтесь мене. Ці плями зійдуть, це сірчана кислота... вроді оспи тільки зостанеться. І коси одростуть... Ха-ха-ха! У вас лице, як сьогодні у помощника з тюрми... Для нього теж всі мої цінності пропали. Насилу упросила ще раз передать. І для вартового теж... Хотів навіть штиком мене проколоть за те, що балакала з уголовниками... Да, да! А уголовні більше марша не співають. Розвінчана королева. Ха-ха! Так от у вас така фізіономія, як у того вартового... Пропало все, правда? (Швидко одвертається, хапає Леонідову руку, ніжно дивиться йому в лице і, не випускаючи руки, прудко звертається до Цінності Марковича). Ну, так, значить, ми можемо тепер обговорювать. З боку товариша Трохима зачіпки більше не буде.
Оксана. Гм! (Посміхаючись дивиться на стелю).
Маруся й Леонід швидко зиркають на неї.
Цінність Маркович. Я думаю, я думаю... Так от, виходить, що нас усього єсть шість чоловік. До тюрми йдуть: Трохим, Маруся, Леонід і я... Зостаються Михайло й Оксана. Михайла сьогодні не буде, він на роботі... Так от, мої панове, я находжу, що їх двох мало, а нас чотирьох багато... Нам досить трьох: один кидатиме і двоє постових, які з групами біжать до екшажів... Один з одного боку, другий з другого. Як ви думаєте?
Всі мовчать якийсь мент.
Цінність Маркович. Ну що ж ви, панове?
Оксана. Я проти. Чотирьох до тюрми не багато...
Маруся. Це ви пропонуєте, значить, рішить, хто з нас чотирьох зайвий.
Цінність Маркович. Ні, я не це пропоную. Навіщо так мої слова розуміть... Я дбаю про інтерес організації, яка зостається тільки з двома товаришами...
Оксана (іронічно). Спасибі.
Маруся (помалу). Трохим... кида. Цінність Маркович — організатор... Значить, або я, або Леонід зайві...
Леонід (нервово). Прошу слова! Я, перш усього, не згоджуюсь, що досить трьох чоловік до тюрми... Цінність Маркович не може йти в рахунок, він — організатор, а не постовий. Він — скрізь, і коло постових, і коло екіпажів, і коло Трохима. Постів у нас два, значить треба двох постових... Я взагалі не розумію, для чого навіть піднімать це питання. Оксана з Михайлом зостаються. Тут або пан, або пропав... У всякому разі, коли нас перестріляють, вони не дадуть організації вмерти... От і все. Ніхто не зайвий. І я пропоную це питання знять зовсім з порядку денного... (Схвильовано замовкає).
Цінні с'ть Маркович. Панове! Я не стою на цьому, я тільки так. Мені тільки здавалось. Ну, а раз ви всі думаєте, що трьох мало, то залишим це... Я більше, так сказать... Наприклад, товаришка Маруся, будучи тепер... Ну, та годі. Беру свою пропозицію назад. Тепер ось що...
М а р у с я. Ні, ви докінчуйте! Що таке "Маруся, будучи тепер"? Негодна вже? Да?
Оксана (дивлячись у стелю). Хм!
Цінність Маркович (обурено). Слухайте, моя люба, що вам бог дав?! Що ви говорите?
Маруся (глянувши на Оксану, гордо, нервово задирає голову). Взагалі, мені здається, що товариші неприхильно відносяться до мого вчинку з собою. Я, розуміється, дбала не про прихильність, а про справу. І коли...
Леонід (схвильовано). Марусю! Не треба! Чуєш? Не треба.
Маруся (покірно). Ти думаєш? Оксана. Хм!
Цінність Маркович (поспішно). Ну, покиньмо про це. Товаришка Маруся зробила так, як вважала за краще. Якби не вона, побіг наш міг би надовго затягнутись, а то й зовсім провалитись, бо вже занадто багато людей про нього знає. Ніхто, значить, не думає неприхильно відноситись, а навпаки... Розуміється, спосіб дуже... дуже жорстокий. Можна було б... Ну, та хто його знає. Отже, про це нема чого довго балакати. Тепер треба умовитись про деталі. Де і як сходитись, що...
Леонід. Про це ж умовлялись вже не раз. Десята година, правий рівчачок коло тюрми... Що далі?
Цінність Маркович. Ну, і добре... І добре... Товаришу Трохиме!
Трохим (який сів коло столу й часто позирав на Марусю). Що?
Цінність Маркович. Не забудьте зв'язать вартового. Це — ваша справа. Щоб, бува, не напакостить чоловікові, або щоб він, рятуючи себе, нам не напакостив. Чуєте, Трохиме?
Трохим. Чую... (Не зводить очей з Марусі; видно, все більш та більш хвилюється).
Цінність Маркович (пильно вдивляється в нього). Що ж ви чуєте?
Трохим. Щоб не напакостив... (Раптом встає, сильно здавлює руки, до Марусі). Нащо? Нащо ви так? (В розпуці хапає себе за голову, сідає, припадає до столу й ридає).
Всі якийсь мент здивовано і схвильовано мовчать. Маруся розтеряно, зігнувшись вся до нього, дивиться великими очима, ворушить губами, ніби бажаючи щось сказати, але не може.
Леонід (раптом схоплюючись, нервово, злісно кричить). Ви... дурень! Чуєте ви?! Я вам це свідомо говорю. Ви — скот! Не смійте ревти! Чуєте?
Трохим (змовкає, потім помалу підводить голову). Простіть мене. Я справді дурень, собака...