Нараз він несміливо спитав:
— А ви — мисливець?
Негативна відповідь трохи прохолодила хлопця, але за хвилину він знову спитав, показуючи пальцем на кульгаву ногу Андрія Степановича:
— А це вас на війні поранили?
— Ні, Женчику, це ще як малий був, то впав зі старої вишні й зламав ногу. Тоді не було на селі добрих лікарів, і нога погано зрослася.
Женчик розчаровано замовк, думаючи про щось своє, а потім раптом похвалився.
— А мій тато льотчик був. Він дуже багато повбивав фашистів, а потім у бою, високо-високо над землею, фашисти його вбили, бо їх було багато, а він один...
Галина спохмурніла, але враз опанувала себе й усміхнулася. Проте її усмішка була не весела, а болісна, немовби вона мовчки просила Андрія Степановича вибачити за те, що контакт, який ніби вже налагодився був у нього з Женчиком, раптом несподівано урвався...
Леле, Галині стало ясно, що Андрій Степанович не тільки далекий від Женчикового уявлення образу батька, але не вкладається навіть у той взірець дорослого чоловіка, який хлопчина бачив у Толиному батьку-фізкультурник. Минула осінь, зима й весна, і хлопець ні разу не згадав про Андрія Степановича, дарма що попервах у вільні від навчання години весь час клопотався біля конструктора й мати кілька разів їздила до Києва.
Взимку, повернувшись із чергової поїздки до Києва, Галина багато розповідала Женчикові про різноманітні дитячі розваги в київських парках, про дитячу залізницю, якою вони ще не їздили, теплоходи на Дніпрі, де вони не встигли побувати минулого разу, і кілька разів підкреслено згадала Андрія Степановича, котрий обіцяв усе те показати Женчикові, коли той з мамою знову приїде на канікули до Києва.
Хлопець захоплено слухав материну розповідь, дуже зацікавився дитячою залізницею, тільки про Андрія Степановича не спитав жодного слова...
Гадаючи, що грунт уже підготовлено й хлопець, захопившись по-дитячому другорядним, забув про головне.— про ту людину, від якої залежало показати Женчикові всі ті чудеса, Галина раптом спитала:
— А ти хотів би, щоб Андрій Степанович був твоїм татом?
— Як — татом? — не зрозумів хлопець.
— , Ну, щоб він жив з нами, як твій тато. У всіх же дітей є татки, тільки в тебе нема, от він і був би тобі за тата...
— Так він же Андрій Степанович, а не тато! — дивуючись, що мама могла так помилитися, промовив Женчик, насупився й одійшов у куток.
Галина замовкла. Видимо, рано ще було починати розмову на таку дражливу тему, та й не можна вимагати від хлопчини, щоб він, побачивши тільки один раз невідомого досі дядю, одразу прив'язався до нього й дав йому місце в своєму серці поряд з неіснуючим батьком. І Галина більше не поверталась у розмові з сином до цього, навіть не нагадувала про Андрія Степановича.
Повернувшись перед Першим травня додому з Києва, вона розклала на столі свої покупки, пропонуючи синові поласувати київськими цукерками й з'їсти мандаринку, а потім, ніби між іншим, дістала з валізи новий рюкзак і великого складаного ножика:
— Це Андрій Степанович просив передати тобі.
Очі в Женчика засяяли. Такого потрібного на літо подарунка він не сподівався. Рюкзак — укладистий, справжній туристський, з двома великими кишенями позаду, де можна покласти блокнот і всякий дріб'язок. Ніж теж буде вельми придатний у поході: в ньому є шило, коркотяг, долото, маленькі ножиці, навіть одкривачка н4 консерви!..
Галина нишком стежила, як хлопець радісно розглядав подарунки, надів, приміряючи, на плечі рюкзак, потім похопився, глянув на маму й, щасливий, став обіймати її.
— Це не мені треба дякувати, а Андрієві Степановичу,— стримано сказала Галина,— я тільки передала його подарунок.
— Ну що ти, мамо, кажеш! Я ж знаю, що це ти купила мені, а не він! — сказав раптом Женчик, цілуючи здивовану маму.
— Чому ж ти не хочеш повірити, що це купив тобі Андрій Степанович? Він же подарував тобі вже конструктора — ти ж сам бачив. Я б ніколи й не надумалася купувати рюкзак та ножик...
— Ну, мамочко, він же не ходить у туристські походи!
— І що з того? Я теж не туристка.
— Все одно це ти купила! — затявся хлопчина і, трохи охолоджений, не з таким уже запалом, взявся випробувати на клаптику паперу, чи гострий ніж і як ріжуть ножиці.
Пізно ввечері Галина заходилася стелити ліжко а цього разу постелила Женчикові окремо — на канапі.
— Ти вже великий, сором такому спати з мамою! А ще й турист! — сказала вона, усміхаючись, але хлопець неохоче роздягнувся, насупився і довго перевертався з боку на бік, не можучи заснути.
Прокинувшись перед ранком, Галина побачила його знову в себе під боком. Хлопець міцно спав, і їй шкода було переганяти його назад, на канапу...
— Привчайся спати сам,— сказала Галина другого дня.— Незабаром ми переїдемо до Києва, і там усі сміятимуться з тебе.
— А де ми будемо в Києві жити? — спитав насторожено Женчик, і коли Галина відповіла: "Як це — де? Розуміється, в Андрія Степановича! Більше в нас там нема нікого..." — хлопець чогось зніяковів, замовк, щось думаючи, а через якийсь час жалібно глянув на матір і тихо промовив:
— А може, ми, мамочко, краще б тут лишилися?..
Ні, таки не хотів Женчик ні жити в Андрія Степановича, ні пускати його у свій внутрішній світ!.. Але хіба дитина розуміє, що їй корисне, а що вадить,— це повинні дорослі визначати за неї. І Галина відповіла категорично:
— Ні, ми переїдемо — там буде добре і тобі, й мені. Женчик нічого не сказав на це, а Галина тоскно думала:
невже час, що гоїть, лікує і привчає людей до всього, не привчить і Женчика до нових родинних обставин і не налагодить його стосунки з Андрієм Степановичем?..
І ось цей час, либонь, настав.
Женчик, видимо, таки примирився з думкою про неминучість переїзду до Києва й старанно допомагав матері пакуватися. їхати — так їхати, жити в Андрія Степановича — хай і в нього: десь же та треба в Києві замешкати! От тільки в одному сталася притичина. З-під Галининої уваги не випало, що хлопець, загортаючи свої книжки, бережно поклав між ними й батькову авіаційну емблему, про яку Галина давно забула, але, виходить, пам'ятав Женчик. Ну що ж — хай кладе... А от коли Женчик заходився пакувати й своє давно вже не потрібне йому дитяче ліжко, Галина заперечила:
— Ліжечко не треба пакувати — залишмо його тут кому-небудь.
— Як? Це ж т а т о купив мені!
Женчик так докірливо й воднораз благально подивився на маму, що в Галини защеміло серце. "Боже, він усе ще думає про того фантастичного батька-героя! Що я наробила тою безглуздою вигадкою!.." Але, щоб не псувати собі й дитині настрою перед від'їздом, Галина махнула рукою — хай бере: в нових київських обставинах, де буде стільки нових вражень, якось воно владнається...
Проте незрозуміла тривога, либонь чи не з цього моменту, зароїлася в її душі й коли-не-коли давала себе відчувати. Зараз дальші турботи готування до від'їзду приглушили її, до того ж Галина, щоб остаточно розірвати з усім, що якось ще в'язало її з минулим, пішла на пошту й послала Олегові телеграму. Першу й останню, відколи він не повернувся до неї: "У Женчика є тепер справжній батько, що виведе його люди. Прошу не надсилати більше аліментів. Ми виїжджаємо відціля".
Поштовичка, прочитавши текст телеграми, привітно усміхнулася, немовби давно знала інтимні Галинині справи:
— Виходите заміж, Галино Василівно? Дуже рада за вас! Поздоровляю!
Вона навіть висунулася з віконця, очевидно, маючи намір поцілувати потайну вчительку, але Галина й цього разу тільки мовчки мотнула головою й мерщий подалася з пошти, не взявши квитанції, яку всунула їй, наздогнавши коло дому, захекана донька поштовички.
Далі все пішло гладко, тільки в поїзді, десь уже під Києвом, Женчик побачив у вікні аеродром і затермосив за рукав Галину:
— Мамо, мамо, літаки!
А через хвилину, коли зникло за деревами поле аеродрому й поїзд мчав через ріденький гайок, Женчик розчаровано промовив:
— Це якісь "кукурудзники"! Тато на бойових літав!.. І знову серце Галини тривожно тьохнуло, але Женчик
був веселий, а коли невдовзі у вікні відкрилася на горі широка панорама Києва й поїзд помітно уповільнив рух, настрій у хлопця піднісся й очі жваво перебігали від золотої бані Софійської дзвіниці до високої телевізійної вежі та якогось багатоповерхового будинку, що звівся над громаддям високих кам'яниць.
І ось вони в Києві.
На пероні поспішав уздовж поїзда, кульгаючи на праву ногу й вимахуючи великим букетом квітів, Андрій Степанович. Женчика навіть не дуже здивувало, що Андрій Степанович обійнявся й поцілувався з мамою: так робило чимало пасажирів, яких теж зустрічали кияни з квітами й радісними вигуками. Тільки коли Андрій Степанович нахилився, щоб поцілувати й Женчика, хлопець різко повернув убік голову і явно збентежився. Поцілунок припав йому десь коло самого вуха, від чого Женчик мимоволі скривився. І це не випало з-під уваги Галини. Хоч вона й рада була, що всі її злигодні й турботи тепер лишились позаду, проте приглушена незбагненна тривога не покидала її й змушувала насторожуватися. Гримаса Женчика знову кольнула її в серце, та тут Андрій Степанович — чи не помітив тої прикрої гримаси, чи удав, що не помітив,— широко усміхаючись, вихопив з Га-лининих рук важку валізу, дарма що Галина енергійно пручалася, пожартував:
— Ніяких заперечень! Є ж усе-таки ще порох у порохівницях і ще не зовсім зігнувся козак!
Він повів їх через тунель на привокзальний майдан, де їх чекало замовлене наперед таксі
Здавалось, Андрій Степанович продумано розпланував кожну хвилину першого дня їхнього перебування в Києві. Вдома все наперед було приготоване й лишалося тільки підігріти на газовій плитці страву, щоб пообідати. В кухні не було тепер немитого посуду, все було впорядковано, навіть на вішалці висів новенький чепурний фартушок, якого Галина одразу наділа, приступаючи до обов'язків господині.
Син Андрія Степановича Борис готувався до університетських іспитів у своїй меншій кімнаті, з якої вийшов, коли батько покликав обідати. Галина ще не освоїлася з своїм новим становищем у цьому домі й не зважилася сама заглянути в Борисову кімнату. Юнак чемно привітався з нею і Женчиком, але не виявив ніяких близьких почуттів, показуючи тим, що батькові стосунки з новими мешканцями в їхній квартирі — його не обходять.