Там, усередині, мені творилось щось страшне: моє серце било на сполох у всі дзвони; ось-ось воно проб'є мої ребра, розсіче шкіру й випаде геть. Ні — в мене таки є, очевидно, якась сердечна вада, і ця біганина й мітинги тільки псують мені здоров'я.
Але ми спізнились. Поїзд уже стояв на станції і грізно пихтів, готовий зірватись у дальшу путь.
Ми вскочили у дерев'яний станційний будинок. Кепсько освітлена зала III класу вже спорожніла.
Ліворуч, у кутку, де звичайно перед поїздом нетерпляче мнуться в черзі до каси пасажири, не було вже нікогісінько. Флегматичний касир усередині каси ліньки позіхнув і простягнув до віконечка руку — зачинити касу. Осадчий навіть не обернувся до каси, але я завагався.
— Товаришу Осадчий, а квитки?
Уже з перону до мене долетіло його сердите:
— Які там можуть бути квитки! Скоріше!
Та воно й справді — куди там купувати квитки! Сумна порожнеча зали III класу змінилась перед нами страшною товчією й гармидером на пероні. Перед кожним вагоном точилась справжня облога. Люди тиснулися, кричали, штовхали один одного, але здавалось, що в середину вагонів ніхто не влазив. Натовпи коло кожного вагону зовсім не зменшувались. Мені від того шарварку аж помутнішало в голові.
— Ось бачите, що робиться! — кинув мені скрушно Осадчий, і ми почали шарпатись коло вагонів. Але куди там! Коли передні не могли потрапити навіть на вагонні східці й тільки по-дурному змагались між собою, то що вже говорити за нас, задніх! Ми ставали навшпиньки, заглядали через плечі й голови передніх, а нас лаяли, наступали нам на ноги й одштовхували. З вагонних дахів і буферів байдуже споглядали стовпище солдати-фронто-вики й спокійнісінько кидали на нас лушпиння. Ні, куди там лізти!..
Я навіть перестав тиснути на передніх і одійшов назад, де було вільніше.
— Ну, ясно, що нам сьогодні не їхати, якого ж чорта надвереджуватись і шматувати свої кволі нерви!
І знову мені спало на думку — суєта!..
Але Осадчий не відступав. Він навіть добрав способу, Дарма що був маленький на зріст і крихкотілий, розштовхати сусідів і пробитись до східців. Він сперечався, огризався на всі сторони, крутився, як щупак у ятері, і ось... Перед цим я з іронією дивився на його змагання і зловтішно думав:
"Ну-ну, покрутись, йолопе, а я подивлюсь, як ти спіймаєш облизня. І то ж дурне таке: бачить, що не протовпитися — ні, лізе навмання. Терпіти не можу метушливих людей!.."
Але нараз я мусив змінити свою думку. Ви тільки подумайте: Осадчий доштовхався до самого входу і ось, стоячи вже на ступеньках, завзято щось доводив кондукторові. Кондуктор із ним сперечається, але я вже бачу, як кондукторове сперечання втрачає опір, кондуктор на каскади слів, що ними закидає його, жестикулюючи руками, Осадчий, відповідає дедалі млявіше, він перечить уже тільки так, для годиться. Ще одне слово — і він, далебі, пустить Осадчого. Зненацька позаду тривожно б'є другий дзвінок. Осадчий із горішньої ступеньки обертається назад. Він, видимо, хоче звернутись до мене, але його очі не знаходять мене поблизу. Він стрибає очима по натовпу і одчайдушно кричить:
— Пане Федоренко! Федоренко, де ви? Я неохоче здалека озиваюсь:
— Та ось же я, тут...
Я бачу, як лице Осадчому скривилось від досади, але то мене вже не хвилює. Я уклав тепер інший план і мудро розміркував собі так: якщо вже Осадчий чудом улізає до вагона, ну що ж — добре. Хай він їде. Я — не Осадчий і на чудеса не здібний. Я повернусь собі назад, до Насті Федорівни, розкажу їй усе, як воно було, попрошусь у її батьків переночувати, а завтра вдень я найму дядька й поїду додому. Я радів. Такий легкий і приємний вихід із усієї мороки, що її закрутив на свою голову Осадчий, мене захопив. Як, кінець кінцем, усе виходить на добре. Я все зробив, що міг, але це ж не моя вина, що не можна дотовпитись до вагонів. Я повернусь до Насті Федорівни, й ми сьогодні ж договоримося з нею до кінця.
Але ввесь мій план полетів сторчака. Я отетерів від подиву й хвилину не міг ні говорити, ні рухатись. Ви тільки уявіть собі: знайшовши мою самотню постать віддалік від тої метушні, Осадчий раптом стрибнув зі сходинок — пробився назад через натовп, і ось він обурений стоїть передо мною.
— Що ви робите?! — прошепотів він грізно і разом так здивовано, ніби я чинив тут якийсь жахливий, протиприродний злочин.
Цей поворот Осадчого був такий несподіваний, він застукав мене, як хазяїн завинилого кота на шкоді, я не годен був щось відповісти йому. Я тільки промимрив якусь нісенітницю, але це не дійшло до Осадчого.
Що ви робите?! — прошепотів він удруге і на цей
раз у голосі йому забриніли трагічні ноти. Але, бачачи, що від мене годі чогось зараз сподіватися, він стрепенувся і враз одмінився. Обличчя йому пояснішало, він ляпнув себе долонею по лобі й погодливо крикнув:
— Ну, нічого! Якось воно обійдеться.— Потім схопив мене за плечі, повернув спиною до себе і штовхнув уперед: — Ідіть попереду і, будь ласка, без усяких там балачок!
Мене це застереження здивувало — хто б уже казало, а хто б і мовчало: "без балачок"! Я, либонь, ще не зарекомендував себе балакучістю.
Я хотів був обернутись до Осадчого і тепер собі спитати, що це він робить, але маленький поворот моєї голови випередив Осадчий.
— Ідіть і не обертайтесь! Ви що ж, може, тікати хочете?
Він міцно схопив мене за лікті й штовхав у дальній кінець перону.
Але ж, прошу, що з ним сталось і куди він мене штовхає? Ми поспішно минали вагони й перлись до кінця поїзда, куди з самого початку й не пробували навіть пориватись. Мене почала брати злість, що він, справді, вигадав? Я хочу спинитись і рішуче заявити Осадчому, що годі, нарешті, клеїти дурня, але в цей час він щосили штовхає мене в саму гущину натовпу біля якогось вагону й голосно по-російському кричить:
— Дорогу! Больной! Слышите—больной?!
Крайні з натовпу під тиском мого тіла й окриків Осадчого збентежено оглядаються назад до нас і мимоволі розступаються. Це заохочує Осадчого. Він штовхає мене спантеличеного ще дужче і несамовито кричить:
— Не видите! — больной! С ним может быть припадок... Пустите, я на Собурку 1 его везу!..
*1 С о б у р к а, чи Собурова дача — лікарня для божевільних у Харкові.
Чуючи назву цієї богоугодної установи, пасажири шарахаються від нас. За хвилину ми вже коло дверей. Кондуктор перепиняє нас, але в цей час б'є третій дзвінок. Позад нас зчиняється щось страшне. Про нас уже забули. Останній могутній струмінь людської енергії зривається з перону і, як корок через шийку пляшки, вштовхує нас у вагон. Кондуктора зім'ято й він немилосердно лається десь під моєю лівою рукою. Позаду нас — вакханалія.
Розтинається протяжно гудок, і поїзд рушає. Ми поїхали. З перону востаннє долинають до нас розпачливі крики й зойки. Ось вони завмирають і тікають назад, назад. Поїзд перебігає стрілками на нову колію і прискорює рух. Крізь запітніле вікно в дверях, що насупроти, я бачу високі сосни. Ми мчимо вже бором. Значить — факт, ми таки влізли в поїзд і їдемо.
Пасажири поволі заспокоюються. Вони "втряслися" кожне на тому місці, де йому судилось їхати: на площадці, на сходинках, на буферах і на даху.
Кондуктор зробив неймовірне зусилля правим плечем і лівою ногою, одпихнув шорсткою долонею чийсь карк і зник усередині вагона. На площадці одразу повільніша-ло. Я полегшено зітхнув і поворушив зім'ятими плечима.
Але Осадчого знов чогось мордує. Він ворушиться, потім рішуче лізе через мій перехилений бік і чиєсь коліно наперед.
— Ану, пропустіть мене, ми зараз увійдемо в середину. Тепер я аніскільки не сумніваюсь, що він і в середину ввійде, ба навіть сидітиме на лаві. Мені залишається тільки слухняно, не відступаючи ні на крок, лізти за Осадчим. Я так і роблю. Ми вже вдерлись до коридорчика. У вагоні накурено, напльовано і люди один на одному. Тут, як і скрізь тепер у поїздах,— солдатня. Брудна, заросла довгими бородами, немита, вошива солдатня. Вона стомлено пообсідала всі кутки, куди тільки оком глянути, і майже не ворушиться. Мені здається, ніби ми потрапили до печери передісторичного віку. Я переступаю за Осадчим через скоцюрблені тіла, брудні чоботи й військові торби.
Раптом перед Осадчим хтось сердито забурмотів. Осадчий все-таки сіпонувся вперед ще раз. Тоді вже зовсім роздратований хрипкий проматюкований голос кричить на весь вагон:
— Куди прьош?..
Але Осадчий і на думці не має, щоб поступитись. Він владно каже:
— Дайте дорогу, мені треба місце найти.
— Я тобі як дам по нюхалу—"місце"!..
Сіра постать у зібганій, землистій шинелі погрозливо підводиться. Ось-ось станеться бійка. По кутках починають ворушитись окопні люди й спросоння недобре поглядають на нас. Я бачу, що мені слід втрутитись і втихомирити Осадчого. Я лагідно беру його за рукав.
— Пане Ос... (я мимоволі глянув на землисту шинелю й одразу виправився) — товаришу Осадчий, ми й тут якось можемо примоститись... ви того...
Осадчий немов би не чує мене. Він твердим голосом, що не припускає ніяких заперечень, каже до солдата:
—. Я член української повітової ради, я маю завтра виступати на мітингу. Ходім,— обертається він до мене.
Видимо, слово "член" якось вплинуло на солдата, погляд йому, правда, залишився той самий — упертий, ненависний і тупий, але він замовк і навіть, здається, оступився вбік. Я кажу —"оступився", бо інакше Осадчий так легко не звернув би праворуч між лавами, а за ним контрабандою і я.
На нас дивився зацікавлено ввесь вагон. Десь у сусідньому купе хтось голосно зітхнув...
— Ох, доведе до погибелі нас ця Україна!..
Поїзд зменшив ходу. У вікні замигтіли станційні вогні, промайнули будівлі і — стоп! Поїзд занадто раптово зупинився, і ті, що спали на лавах, від струсу попрокидались. Осадчий скористався з цього.
Він, як старший до підлітків, почав розпікати заспаних солдатів.
— Що ж це ви, товариші, порозлягались тут, а вольному нема де й ступити. Так ніззя...
Протираючи очі, солдати забурчали:
— Порозлягався б ти так в окопах, отоді знав би!... Але Осадчий перебив їх:
— Та що там у "окопах"! Всі ми страдали. Мені ось теж на мітинг треба завтра. Посуньтесь, товариші... Тепер нема панів, усі свободні, всім треба їхати!.. Сідайте, чого ж ви стоїте! — штовхнув мене під лікоть.
Я мимоволі, не ймучи йому віри, глянув на його руку і — повірите? — Осадчий сидів уже на лаві, а поруч нього було невелике місце, де можна було проте досить зручно сидіти, тільки ногам заважав якийсь оспалий тулуб на підлозі.
Поїзд знову рушив,
— Ну, ось ми й поїхали,— лагідно промовив у просторінь Осадчий, немов ми тільки допіру влізли в поїзд.