Він не годен уже був нічого говорити. З його тлустих посинілих губ зривалось тільки:
— Ah, Russie! Ah, Russie!..
Він бігав від вагона до вагона, марно шукаючи контролера.
На площі перед автобусом мене наздогнав наш дядько з залатаною торбою. Він поспитав мене, як пройти до ВУЦВКу, і наостанне|не витримав, щоб не висловити ще раз своєї сентенції про Лео Гольдфані:
— А все ж таки я бачу тепер, що він дурний, не з тутешніх! Треба було хорошо попросить кондуктора — і нічого б того не було...