Нерухома качка безсило занурила глибоко у воду голову, а коло неї безпорадно крутилися жовтенькі пухнасті каченята, перелякані пострілом. Це був, очевидно, запізнілий виводок, що не вбився ще в колодочки й не вмів літати. Не інакше як через це й стара качка не злітала з озерця, коли почула здаля мої кроки. Хіба ж могла вона, мати, лишити напризволяще своїх нерозумних, незрілих дітей!
Мені було прикро, що я, не роздивившись, забив її й посиротив недолітків-чирят. Але що вдієш — мертвій качці вже не повернеш назад життя! І я, хлюпаючи високими чобітьми у мілкій воді, побрів забрати свою здобич. Коли я став наближатися, каченята кинулися врозтіч, і тільки одне не знало чогось, куди йому кинутися, й метлялося коло мертвої матері.
Коли я витяг качку з води й почепив на тороки біля пояса, каченя метнулося вбік тікати й собі. Воно двічі неглибоко пурнуло, як, мабуть, навчила його мати рятуватися від небезпеки, бо моя рука з розчепіреними пальцями простяглася й по нього. Коли чиря знову виринуло на поверхню, задираючи вгору маленького зеленавого дзьобика, воно наштовхнулося на перешкоду. Перед ним було широке листя латаття, і чиря, не маючи часу обпливати, стало видряпуватися на його слизький, занурений у воду край. Я міг би туг же й зловити його, коли воно, по-качиному перехняблюючись з боку на бік, перебігало через листя. Воно було таке ще легке, що латаття майже не вгиналося під ним. Коли воно добігло до краю і знову хотіло пурнуги, я обережно, намагаючись не притиснути тендітних, розпростертих крилець, узяв його. Проте маленька пташинка, ця пухнаста кулька життя, що майже цілком уміщалася в моїй жмені, виявилася завзятою й не хотіла без бою віддаватися. Схоплене за тулуб чирятко силкувалося дряпатися своїми маленькими полотенчатими ніжками, дзьобало тупим холоднуватим дзьобиком мого вказівного пальця, не завдаючи мені ані найменшого болю. Та це не могло йому зарадити.
Однак ці марні, наперед приречені на невдачу змагання вибороти собі волю мені подобалися. Адже я, що забив його матір, я, що схопив його самого своєю загребущою рукою, мав видаватися цій крихітці чимось більшим і страшнішим навіть за казкового велетня! І все ж воно боролося зі мною!..
На мить я завагався, чи не пустити чиря в різак — шукати химерного щастя-долі на маленькому озерці, де на нього чигає стільки небезпек?.. А втім, що воно, мале, недосвідчене, дурне, робитиме без матері? Як проживе до того часу, коли зможе знятися в повітря на своїх крилах?.. Таж воно напевно стане здобиччю коли не шуліки, то стрекотливих сорок, які не від того, щоб поласувати слабшим! Ні, краще я візьму й повезу його додому. Уявляю, як буде тіпщгися мій п'ятилітній син, міська дитина, яка ще не бачила не то що дикої, а навіть і свійської живої качки. Мій малий подбає за це миле чирятко, і воно виросте в нього не гірше як під доглядом старої качки.
Я вийшов на берег, нарвав м'якої травички й вистелив нею сітку ягдташа, куди й посадив чиря. Сиди, мовляв, і не журись — у твоєму житті ще не все пропало!
Через цю халепу з старою самичкою та її пізнім виводком я спізнився на Козлиху, де мені завжди так фортунило. Коли я прийшов на своє місце в затоці, ранішній літ уже почався. Над затокою парував легкий туман, і в тому тумані раз у раз чувся над головою посвист прудких качиних крил, і то тут, то там ледве плюскалася під чирковими тулубами вода.
Нашвидкуруч я нарізав гілля і зробив край мулистого берега засідку, сполохавши табунець чирок, що мирно попасався в кутку затоки. Але пусте! Незабаром налетять нові качки, а тим часом я, стоячи на колінах, зручніше вмощувався в середині засідки, зняв з плеча ягдташ і обережно розстелив його сітку, щоб чиряті було теж не мулько сидіти, і знову спустив на рушниці запобіжника.
Та сьогодні мені щось не виходило з полюванням. Чи то день такий нещасливий випав, чи мій непотрібний постріл на озері скаламутив раптом мою душу й мені не ставало тепер снаги стріляти так влучно, як то раніш бувало. Я схибив дуплетом по чирці, що сіла на плесо просто засідки, збив у літ з невеличкого табунця крайню трав'янку, але вона впала в різак, і ніяк не міг там знайти її підранену. А коли остаточно втратив надію і, вийшовши на берег, приліг покурити й відпочити, я побачив за метр від свого чобота, що витягнувся мало не до самої води, підранену трав'янку. Вона була така нерухома, що більше скидалася на муляж, ніж на живу істоту. Прикипівши до води під гіллям верболозу, качка чорною цяточкою ока дивилася на мене й не ворухнулася навіть, коли я посунувся назад, щоб узяти рушницю. Якби не звичайна пряма постава її голови, я подумав би, що вона вже мертва. Та вона була жива й, щоб зберегти своє життя, не рухалася перед очевидною небезпекою. Я був сердитий на неї, що змусила мене так довго й марно шукати її в різаку, і одразу ж, майже не цілячись, вистрелив. Та й не було чого виділяти: нас роз'єднувало щонайбільше три метри. Коли розвіявся дим, тулуб качки був на тому ж місці, лиш простерлося вбік праве крило, а голову з чорною щіточкою ока — як зрізало... Занадто близький і кучний постріл!
І знову щось неприємне — чи то дивний, незрозумілий докір, чи не усвідомлений ще, але дошкульний уже жаль — осіло в моїй душі, коли я мляво, без усякого піднесення, як то звичайно буває на полюванні, поніс за крило до засідки свій новий трофей.
Чиря сипіло тихо на тому ж місці, де я його поклав, вистромивши крізь сітку ягдташа пухнасту голівку, й ні на що не реагувало. Його вже не лякала моя поява, не вразив і вигляд безголової качки, яку я мусив покласти до нього в сітку, воно не борсалося більше й не шукало надарма порятунку. Можна було б подумати, що легенька, як вцдих, душа вже одлетіла з цієї мізерної істоти, якби чиря не трималося так рівно й не були відкриті чорні намистинки його оченят. Але ці нерухомі оченята дивилися тепер не на мене й не на довколишній ранковий світ, у якому все вже прокинулося від сну й тішилося соняшним днем і своїм життям, а кудись усередину самого себе.
Все це, а надто оте самотнє чиря в сітці ягдташа впливалось сьогодні на мене, як ніколи. Я не журився, що кінчився літ і на затоку більше вже не залітали качки, а коли недалеко від засідки піщаним берегом пробігла весела зграйка куликів, мені й на думку не спало по них стріляти.
Навіть Семен Іванович, який, напевно, десь давно вже прокинувся й подався з хати, щоб Тодоська Микитівна не загадала йому щось зробити, теж не прийшов чомусь на Козлиху, де він чув мої постріли, хоч йому, без сумніву, кортіло зранку похмелитися. Просто якийсь незвичайний день сьогодні випав!..
Лишатися далі на Козлисі вже не було чого, я знову надів на себе ягдташ з мовчазним, як завороженим чирям, закинув за плече рушницю, перейшов мілку в цю пору протоку й поволі подався луками. Тут, на просторі, де звідусіль щось стрекотало, шаруділо в траві й виспівувало в кущах, радіючи ясному дневі й незахмареному сонцю, я був єдиний представник найдовершенішого витвору природи — людини. Але ж як усе живе в цій природі лякалося мене, людини, й тікало геть! Від мене прожогом кидалися веселі коники, пурхали подалі про-зорокрилі бабки, сторчака стрибали з берега у воду жаби, заспаний заєць ще здалека, почувши мою ходу, метнувся з-під куща щодуху на поля, і навіть крук на дальній копиці підозріло поглядав на мене, хоч мені не потрібні були ні його м'ясо, ні його пір'я. Все живе довкола сахалося людини, чи ж диво, що й чиря закам'яніло коло мене...
Кілька разів протягом дня я підносив його до води, щоб напилося, кришив хліб і круте яйце і підсував до самого дзьобика, але чиря мов зареклося й не приймало з моїх рук ні води, ні їжі.
Сам я вже двічі під'їв і відпочив добре на сухому пригорку, але мале чиря, таке ненажерливе коло матері, за цілий день і не доторкнулося ні до чого. Я дивувався, як воно могло ще так рівно тримати голову й не худло на очах.
Бажаючи повернутися вечірнім пароплавом до Києва, я загодя прийшов у село, коли сонце кинуло тільки перше призахідне червоне проміння на Семенову хату. У хаті був лише сам господар, що, замість привітання, кинув мені з полу коротке запитання:
— І як воно?
Я показав йому забиту чирку-матір та безголовий тулуб у сітці ягдташа з нерухомим чирям. Семен Іванович по-діловому обмацав качиний тулуб і, чи то розважаючи мене, що приніс таку мізерну здобич, чи механічно, за звичкою, промимрив:
— Та жирна бісова душа!
На чиря він тільки махнув рукою:
— Вбити чиря це тобі не факт, а от вивести його — ото штука! Криженя, зайченя, що хочеш виросте в хаті, а чиря... — Семен Іванович не хотів навіть говорити далі, лиш коли я виходив до пристані, він ліньки промовив:
— Ти, Барисе, лучче викинь його де, щоб з тебе не сміялися, як з дурного.
Та мені хотілося привезти чиря додому, і я не послухався Пальохи. На березі, недалеко пристані, я вийняв його з сітки, щоб востаннє перед дорогою спробувати напоїти. Я опустив руку з чирям у Дніпро, але воно навіть не нахилилося до води, серед якої виросло.
— Е, то ви надарма його взяли: чиря в неволі не житиме! — промовив позад мене якийсь лагідний дідок, що дибав берегом до пристані, спираючись на ціпок. — Воно й непоказна пташина — сіренька, невеличка, а, гляди, волі ні на що не проміня!..
"Не житиме в неволі? — спитав я сам себе, повторюючи дідові слова. — Тоді для чого ж я тримаю чиря? Таж я тільки уздовжую його передсмертні муки!" — І я поволі розпустив пальці, що стискали маленький, пухнастий тулуб...
Чиря спочатку не повірило своєму визволенню. Воно, як і перше, бувши в моїй руці, не пило води й не рухалося. Але помалу течія стала односити його від берега. Метрів за чотири від мене, там, де на глибокій воді я вже не міг досягти його, чиря раптом ожило й заметушилося. Глянуло праворуч, ліворуч, торкнулося дзьобиком води і, переконавшись, що тепер воно таки справді вільне, заходилося пити. Воно спрагло пило прохолодну Дніпрову воду, раз у раз занурюючи й підіймаючи потім угору дзьобика. Хвилин з десять чиря задовольняло свою пекучу спрагу, потім стрепенуло крильцями й жваво попливло світ за очі на середину Дніпра.
Там, на бистрі, лишаючи позад себе довгі хвилі, повертав до берега пароплав.