Сказати Пальосі, що це видатний поет, — так моя відповідь пояснить йому не більше, ніж коли б оце повідомити Семена Івановича, що я зацікавився гомеопатією, а Вадим став філателістом; бути ж Максимові Тадейовичу таким, як і ми в його уявленні, "робочим з города" — явно не дозволяли капелюх і галстук. Треба було внести в образ нового мисливця якусь реальну ясність, а то Семен Іванович міг би затаїтися перед ним, тоді як нам так хотілося показати Максимові Тадейовичу нашого Пальоху в його природному стані, без усяких самообмежень і прикидання.
— Він із службовців, — відповів я, боячись навіть фахом учителя, що його мав колись наш поет, сполохати безпосередність і одвертість незрівнянного оригінала.
— Ге! — вигукнув дядько Семен, прикидаючи думкою, наскільки таке становище в суспільстві може бути вищим за посаду секретаря сільради й нижнім від голови райвиконкому, і, щоб уточнити життєву вагу не знайомої досі людини, спитав:
— Що ж він — у конторі де за писарчука, чи як?
— Та вроді того, — відповів я і, щоб одкараскатися від дальших розпитувань, подався мерщій до хати.
Другого дня Семен Іванович повів Максима Тадейо-вича у свої заповітні місця, де, за його словами, "угва політує", і хоч на торочках у Максима Тадейовича було не густо чирок, та зате висів добрячий крижень, якого Семен Іванович таки знайшов підраненого в густій лепесі.
Коли ми зійшлися надвечір всі біля Щучиного болота, щоб повертатися разом на село, я трохи затримався, виливаючи з чобота зачерпнуту за халяву воду. Семен Іванович підійшов до мене і сказав, видимо, ведучи далі якусь свою попередню, не висловлену ще думку:
— Отакі й з Городецьким бували: вбити — пошти що нічого не вб'ють, а що вже вип'ють!.. — він не доказав, бо думка з солодких спогадів про Лукуллові бенкети на полюванні з Городецьким раптом знизилася до практичних буденних потреб: — Ти, Барисе, скажи там коли отому Рильському: хай би привіз мені бобрикове пальто; їм же в городі по конторах їх дурно дають.
Я не сказав Максимові Тадейовичу ні про бобрикове пальто, ні про писарчука з контори: старий Пальоха й без того насмішив нашого поета своєю "смессю". Надто довершеною новелою з блискучим несподіваним кінцем вийшло в нього оповідання про якогось покійного вже Пилипа, якому Пальоха підбив ненароком шротиною око.
Приключкою до створення цього усного шедевра стала випадкова прикрість у Максима Тадейовича: коли, повернувшись з полювання, ми обтрушувалися, перше ніж зайти до хати, він запорошив собі ліве око. Я і Вадим навперемінки витягали ріжком носовичка порошину й таки витягай нарешті, але натерта повіка довго ще боліла, час від часу з неї стікали сльоза й заважала дивитися.
— Яке око? Ліве? — спитав Семен Іванович і одразу ж заспокоїв гостя: — То пусте!
Коли ми сіли до столу, щоб востаннє під'їсти перед від'їздом, він, на підтвердження своїх слів, розповів одну з численних мисливських пригод.
То майже пошепки, коли імітуючи ранкову тишу, оповідав, як підкрадався до озерця й побачив, що між лататтям "сидять вони", то переходячи на голосні вигуки: "Вони — пирх! Я — бух!", Семен Іванович перейшов до епічної розповіді про те, як замість забитих чирят, на протилежному березі вийшов із кущів сільський мисливець Пилип і преспокійно спитав: "А нащо то, Семене, ти око мені вибив?" Ще раз, щоб показати нам свій крайній подив з несподіваної халепи, Семен Іванович вигукнув: "Та брешеш! Де?" — а після цього між приятелями полилася ділова розмова про те, що його робити? Довелося Семенові Івановичу везти підстреленого до очної лікарні в Києві й нетерпляче вижидати, як воно обернеться. Через тиждень завзятий Пальоха не витримав і подався до Києва провідати приятеля. Він навіть достукався до лікаря, щоб спитати, "як воно показує?", і все скінчилось би банально щасливо. Лікар був задоволений швидким процесом гоєння, але радив покаліченому ще трохи побути в лікарні до остаточного видужання, та як можна лежати без діла в лікарні, коли:
— Утви того літа на Морховах та Пожарському, як комашні, було!
Нетерплячий Пальоха взявся сам випробувати ступінь одужання.
— А скажи, що я роблю? — спитав він Пилипа, підіймаючи краєчок пов'язки на оці.
— Дулю мені сукаєш, — відповів безпомилково Пилип.
— Ге! — скрикнув радісно Семен Іванович і, бачачи такі незаперечні наслідки лікування, більше вже не вагався. Він негайно взяв свого приятеля з лікарні до Сваром'я, а другого ж дня подався з ним полювати на Пожарське болото.
Проте Пилипові, після того як він пополазив з своїм запальним патроном у очереті та різаку, стало гірше з оком, і Пальоха, пильно оглянувши каламутну приятелеву баньку, вражено промурмотів:
— Щось наче полудою взялося...
Вертатися додому, а тим більше до лікарні покаліченому мисливцеві не хотілося, бо, як на те? саме наближався вечірній літ, і він спільно з своїм патроном став мудрувати, як позбутися полуди. Внаслідок самодіяльних маніпуляцій при активному втручанні Пальохи — око в Пилипа витекло зовсім...
— Мабуть, після того й полювати кинув? — співчутливо спитав Максим Тадейович, делікатно не договорюючи, що не інакше як напівсліпий Пилип, певно, все життя лаяв за каліцтво Пальоху.
— Де там! — аж здивувався з такого наївного припущення Семен Іванович. — Ще лучче стріляв як раніше: то йому треба було, стріляючи, заплющувати ліве око, а тепер воно склепилося йому довіку! Так влучав у летючих, що гей!..
Так несподівано розв'язати трагічний сюжет було під силу лише Пальосі та хіба що американському Генрі. Однак цього разу не тільки я з Вадимом, а видимо, й
Максим Тадейович переситився колоритною екзотичністю нашого небораки, і коли здалека долинув до Пальо-шиної хати пароплавний гудок, ми радо повскакували й кинулися до Дніпра.
Не раз потім Максим Тадейович приїздив до Сваром'я полювати, але Семен Іванович так і не дізнався, хто ж такий справді Рильський, як поготів не знав і того, що через Рильського він сам попав у літературу. В поемі Максима Тадейовича "Дніпрельстан" були колись такі рядки:
Де хуторянства кислий овоч Іще недавно процвітав, Де Антоненко-Давидович Семена-дядька вполював...
Для практичного розуму Пальохи більше не існувало питання про суспільне значення Максима Тадейовича: він був цілком задоволений, визначивши для себе й своєї родини: "Десь писарює в Києві той Рильський..."
Але поет і через багато років після смерті дядька Семена не раз згадував неповторного Пальоху. Бувало, в розмові, коли затнешся, шукаючи образного вислову, щоб охарактеризувати щось негативне, Максим Тадейович раптом по-юнацькому безпосередньо усміхнеться й, здригаючись від внутрішнього реготу на саму згадку про Пальоху, підказує:
— Це — "смесь"!..
Частина IV
ЧИРЯ
Нескореним, волелюбним
Цього разу мені не повелося з полюванням ще в Києві. Мали ми їхати до Сваром'я втрьох, але два дні тому виявилося, що Василеві треба виїхати в невідкладних справах з Києва, а Вадимові щось завадило, і я марно чекав його на пристані аж до другого пароплавного гудка, коли остаточно стало ясно, що мені випадає цього разу полювати самому.
Я рано, тільки-но смерклося в низькій хаті Семена Івановича, поліз на горище, лишивши невдоволеному чимось сьогодні господареві допивати ледь почату пляшку горілки, й зарився в запашне, недавно накошене сіно. Але мені довго не спалося, й кілька разів я злазив благенькою корчуватою драбиною в сінці покурити. Коли ж нарешті прийшов пізній сон, мені здалося, що я тільки на мить поринув у темне, невагоме небуття, щоб одразу прокинутися.
Тодоська Микитівна, що перша підводиться в хаті від сну, збудила мене, як я її просив увечері, ще затемна. Та поки я одягнувся, вмився холодною дніпровою водою, щоб остаточно очуматися, а далі навісив на себе увесь мій мисливський риштунок, небо на сході стало світлішати, і високо над обрієм, провіщаючи недалекий уже день, запломеніла світова зоря.
В хаті все вже ожило: Тодоська Микитівна поралася коло розтопленої печі, засуваючи туди рогачем чавуни й горшки, Дуня, заспано позіхаючи, пішла доїти корову, на ослоні в кутку хати, не поспішаючись, узувався Се-мен-молодший, щоб іти на колгоспний тік, і лиш сам господар хати, незворушний Семен Іванович, спокійнісінько спав собі на печі, не показуючи ніякІос ознак бажання вставати.
Я випив теплого, з-під корови молока, закинув за спину рушницю, подякував Тодосьці Микитівні й вийшов.
Після хатньої задухи було приємно дихати свіжим, холоднуватим повітрям серпневого передрання, і я бадьоро пішов уздовж Дніпрового берега до давно знайомої затоки на Козлисі, що крилася ще в темній далині за оситнягом і кущами верболозу.
Щербатий місяць на посірілому небі вже блякнув у високості, а над самим обрієм, за далеким Пожарським лісом, чимраз більше ясніла жовтогаряча смуга нового дня. Моя чітко окреслена, мов вирізана з чорного паперу, тінь, що досі безшумно рухалася за мною по зрошеному прибережному піску, стала сірішати й розпливатися, а коли я востаннє витягнув з піску ногу у високому болотному чоботі й ступив на тверде, зникла зовсім. Треба було наддати ходу, щоб потрапити на початок ранішнього льоту, бо ранок уже почався й поквапно змітав з сизого неба останні недогарки ночі.
Було вже недалеко до моєї уподобаної затоки, і, переходячи краєм драговини, я сполохав двох бекасів, які з переляку одчайдушно заволали своє "кара-кац! кара-кац!" і шмигнули кривулястими лініями у височінь. Лишалося обійти невелике озерце, де між осокою і лататтям поблискувало чисте плесо. Щоб скоротити собі путь, я пішов мульким берегом, чавкаючи у твані важкими чобітьми. Я був уже проти середини озера, коли мої очі, пильно вдивляючись у мовчазну насторожену просторінь, запримітили ледве відчутний рух між високими стеблами оситнягу. Я притьмом зняв рушницю з плеча й присів, тихо спускаючи великим пальцем запобіжника на бойовий удар. Мисливські очі, що звикли самі фіксувати на полюванні кожну дрібницю, не помилилися й цього разу. Видимо, збентежена підозрілим чавканням чиркова качка фоліла податися далі від небезпечного берега, і ось її чіткий на тлі плеса обрис уже випливав з-за оситнягу, а за нею замелькало в сутінках ще щось. "Чи не цілий табунець їх тут?" — подумав я, старанно вицілюючи качку.
Прогримів у ранковій, непорушній ще тиші постріл, і стало по всьому.