На все наплює, все розтопче заради цього ганчір'я, цього барахла!.."
І він жахнувся становища того нещасного лікаря Димова, літературний образ якого щойно втілив у самому собі. Йому кортіло, як лікареві Коростильову, приятелеві Димова, з цього ж чеховського оповідання, схопити свіже, хрустке простирадло під собою, пожмакати його й жбурнути Ніні Олександрівні.
— Ні, ні! Абортів нелегальних я не робив і робити не буду!
— Ну, то зроби якось так, щоб він був легальний... — ухопилась за останню ілюзорну можливість Ніна Олександрівна, та Олександр Іванович обірвав її:
— Не можна, нема підстав, та й не треба, головне.
— А хіба задля мене, для мене, — майже благаючи, повторила Ніна Олександрівна, — не можна хоч раз, єдиний тільки раз, піти на жертву?..
— В цьому — ні! — одрубав Олександр Іванович з такою категоричністю, якої досі не чула від нього Ніна Олександрівна.
Сльози злості й образи виступили їй на очах.
— Бездушний... сухар! — крикнула вона обурено в темряву, схопила подушку і з огидою, як через гадину, переступила через витягнуту ногу Олександра Івановича. Босоніж, з подушкою в руці, вона кинулась до його кабінету. Незважаючи на те, що там спала Одарка Пилипівна, вона з гуркотом висунула шухляду шафи, зашаруділа, вибираючи собі потемки серед білизни чисте простирадло, знову грюкнула шухлядою і лягла на маленьку канапу коло ширми.
В кімнатах зайшла тиша, аж стало чути крізь одчинене, запнуте проти москітів марлею вікно, як надворі коло дому шелестить листя тополі. Тільки мати за ширмою часто переверталася з боку на бік і тихенько зітхала, їй, видно, не спалось. Довго, аж до світанку, не спалося й Олександрові Івановичу, і тільки коли засіріло у вікнах, він, знесилений тяжкими думками, нарешті, поринув у глибокий сон. Не спала, здається, якийсь час і Ніна Олександрівна.
XVI
...Ясний липневий ранок.
На небі ні хмаринки, в повітрі — тиша, ані вітерця, ані гомону людського. Сонце все вище й вище підноситься над землею, і золоті потоки світла, прорвавши на сході греблю ночі, нестримною повінню заливають неосяжні простори.
ї усміхається сонцеві краплина роси на траві, розкривають пелюстки степові квіти, видирається по стеблу глянути на світ крапчасте червоне сонечко, якийсь пташок зацвірінькав у кущах шипшини, весело вітаючи день, і баский кінь, стрепенувшись, ударив копитом об землю, аж пішла степом луна, радісно заіржав і нашорошив вуха до сходу.
ї зачарований Сашко простягнув до сонця руки.
Яке прекрасне життя, і як хочеться жиги!..
Жити!
Жити не для себе — для людей, для добра, для життя!
Я — маленька билинка на великій долоні світу, але я не хочу без сліду зникнути. Візьми ж, сонце, моє гаряче, сповнене любові до людей серце і понеси його в синю далечінь незнаного! Хай мій короткий вік на землі не промайне через життя пустоцвітом! Візьми!..
Радість зваги клекоче Сашкові в грудях, і руки ладні обернутись на легкі, але потужні крила. Тільки чого ж туга підкрадається до серця і криє йому хмарою ясний, блакитний небосхил?.. Та Сашко розуміє вже чого! Таж перед ним — не тільки світлий похід у майбутнє, а й утеча, Втеча від минулого... Ось він стоїть уже на другому березі вузенького Трубежу, і його, Сашків, Рубікон — уже перейдено. А позаду, за спиною його, стоїть Переяслав, а в ньому — дитинство, юнацтво і Маруся. Його перша кохана дівчина.
І невже це треба кинути? Кинути назавжди, на безвік?..
Але треба поспішати! Час іде, і сонце підноситься вище. Кінь нетерпляче б'є копитом землю і гризе вудила.
"Мусиш!" — чується владний голос у грудях, і Сашко, стиснувши серце, кидає останній гарячий погляд назад і стрибає на коня...
Він мчить наохляп на схід. Десь узявся вітер, ударив у лице, скуйовдив волосся, шарпає і рве на грудях сорочку, а він мчить. І подався назад до Альти, до Дніпра, вигинаючись серед зелених лук, сумирний, свійський Трубіж, і все далі й далі одсувається назад Переяслав, тільки Маруся зорить перед очима і не зникає. І не зникне, не забудеться вона ніколи, бо хіба ж можна забути першу дівчину!
Все дужче й дужче біжить кінь, переходить учвал, і вже не чути, чи торкаються його копита рідної землі. І буйна радість руху сповнює Сашка, і воднораз пекучий жаль крає серце...
Блищить під копитами коня роса, мов посипає хтось Сашкові його путь перлами, мерехтять на обрії дальні села, а там десь подався до Чорного моря Дніпро, і з очей Сашкові — чи то від вітру, чи з жалю, чи з радості — течуть сльози і падають коневі на розпатлану гриву...
А Переяслав усе далі й далі лишається позаду. Там, у тих тихих старосвітських вулицях, люди ще сплять міцним передранковим сном — їм не зійшло ще сонце: спить і його Маруся, дрімає і його тихе безтурботне щастя, що могло б бути, та тепер уже не буде. Він кидає першу кохану дівчину і, закоханий у мрію, тікає від свого щастя. І він увесь — у русі. Він не чує ні страху гонитви, ні турботи за майбутнє. Він тільки знає, що мусить покинути назавжди все, що було йому близьке, дороге й миле, і мчати в безвість. Так мусить бути!
Вперед! Тільки вперед!..
Скажена сила охоплює коня й вершника, і їх біг стає чимраз дужчий, шаленіший, божевільний...
Олександр Іванович здивовано розплющив очі. Серце його тривожно калатало, голова звалилась з подушки й лежала збоку на простирадлі, і від того болів карк, але йому здавалося, що тільки щойно хтось зняв його з наваженого коня і він сам іще відсапує той несамовитий біг...
Який чудний сон!..
В кімнаті було вже світло. З того, що до другої кімнати двері були тепер причинені, Олександр Іванович збагнув, що мати встала й десь уже порається на кухні. А він усе ще не міг зійти з дива, лежав з широко розплющеними очима й не хотів повертатися до дійсності.
Десь раз на рік, а то й два зненацька приходила з далекого юнацтва уві сні Маруся. Маруся Хоменко. Його перша кохана дівчина. Приходила вона до нього такою ж чорнявою, кароокою дівчиною, як п'ятнадцять років тому, і Олександр Іванович ні разу чогось не здивувався, як то невблаганний час обмжув його Марусю своєю печаттю, не лишив на її білявому, милому ще й досі личку свого сумного сліду. Олександрові Івановичу й самому поверталась тоді уві сні його молодість, і він, лікар Постоловський, ставав п'ятнадцятирічним мрійником, якому переяславське небо увібрало колись світи, і в тому небі були і крижані тороси Арктики, і гарячі піски Каракумів...
Снилась вона Олександрові Івановичу чомусь завжди статично: без зв'язку, без фабули, без кінцівки і зникала раптом. Мов зійшов із старої знайомої рамки нараз оживлений, одухотворений портрет і потім нагло танув, як видиво...
Хоч Олександр Іванович і далекий був від того, щоб надавати снам якоїсь віщої ваги, та, проте, він з досвіду знав, що Маруся уві сні — несе йому радість у дійсності. Цілий тиждень ходив він наснажений тою маревною зустріччю з своєю дівчиною, і йому в усьому напрочуд таланило. Маруся ж бо приходила не сама — вона вела з собою його юнацтво, за яким черідкою тяглися дитячі непорочні роки, і він увесь од мінявся. Мінялася навіть його вдача, — він був зо всіма лагідний, уважний і по-особливому ніжний до Ніни Олександрівни й Васі. Немов усе те було заради Марусі. Тої Марусі, що зав'язувала йому світ, та так чомусь і не зав'язала... Чому ж?..
І чи не вперше за все його подружнє життя, за весь той довгий час, відколи він назавжди одірвався від Переяслава й переяславської Марусі, Олександр Іванович спинився над цим питанням і, на диво собі, не міг знайти відповіді. Справді, чому він не побрався з Марусею, яку так любив першим наївним коханням, яку знала й любила його мати і жартома звала "невісточкою"; чому він утік від того реального, тихого щастя з Марусею, яке так яскраво згадав сьогодні в дивному сні, й кинувся шукати абстракції, що потворно обернулась, кінець кінцем, у його теперішню Ніну?.. Чому?..
І відповіді не було.
Перемагаючи страшну кволість, мати рано встала і заходилась коло сніданку. Ноги їй угинались і не хотіли стояти, немов хтось стукав під колінами патичком і підбивав їх. Вона сіла на ослінчику й, сидячи, розпалила примус, накраяла хліба, але руки и теж ледве ворушились. Наче вицідили з них усю кров, а натомість понапихали вати. Але мати кріпилась. "Тільки не піддаватись!" — казала вона, збадьорюючи саму себе. Адже вчора з неї вийшла погана, лиха кров, і тепер усе піде на краще — тільки не потурати цій кволості, здержатись якось...
Коли закипів чайник і зварилися на ріденько яйця (на щось більше — в неї вже не стало сили), мати вийшла з кухні й тихенько одчинила двері глянути, чи не прокинувся син. Вона тільки просунула в двері голову й, побачивши, що син ще лежить у ліжку, хоч очі вже й розплющені, одразу ж нечутно відійшла назад. "Треба ще пождати з сніданком", — подумала вона й пішла на кухню трохи пригасити примус, щоб не переводити марно гасу.
Іншим разом Олександр Іванович, може, й полежав би ще трохи в ліжку, перебираючи в пам'яті все, що розвело його колись з Марусею, та сьогодні, коли він побачив у дверях заклопотане материне лице, він одразу ж почав убиратися. Однак йому не хотілося зараз розлучатися в думках з Марусею, вертатись до невеселої дійсності, і він одразу ж поклав собі сьогодні їхати до району. Власне кажучи, не було особливої потреби конче йому самому їхати, — те, що треба було там зробити, могла б вільно виконати й фельдшериця Таскіра, та Олександрові Івановичу надто вже не хотілося ранком чи вдень зустрічатися з дружиною.
Зраджуючи свою звичку — віддавати ранком півгодини фізкультурі, він нашвидкуруч умився й, щоб не завдавати матері зайвого клопоту, пішов снідати на кухню. Матері там не було. Без охоти й смаку, абияк, похапцем він випив склянку чаю, одягнув білу кепку і навшпиньки зайшов до свого кабінету взяти портфель.
Дружина ще спала, повернувшись лицем до стіни й підібгавши ноги. Темне пухнасте волосся її, яке так любив Олександр Іванович, розсипалось покошлатими, плутаними пасмами на подушці й звисало з канапи. З-під простирадла, яким накрилась дружина, видно було краєчок гладкого плеча й спину. Олександр Іванович узяв зі столу портфель і спідлоба глянув на дружину. Він не почував до неї зараз обурення, як уночі, але не почував і жалю, як то бувало раніш, після коротких сварок напередодні.