Олександр Іванович здивовано глянув на матір. Мати, плутаючись у довгій сукні й ніби аж заточуючись, швидко йшла з кімнати.
— Блює. Певно, щось з'їла недобре, — сказала вже заспокоєно Ніна Олександрівна й великодушно заходилась прибирати після свекрухи на скатертині непережо-вані шматочки ковбаси й хліба.
— І навіщо Одарка Пилипівна наїдається перед обідом! — сказала вона, сідаючи на стільця, і знову, як довготерпелива мучениця, важко зітхнула.
Олександр Іванович пильно подивився на двері, через які вийшла мати, і мовчки взявся за суп.
XIV
Але Ніна Олександрівна помилилась: свекруха нічого не їла перед обідом. Та й не могла вона їсти. З якогось часу стара помітила, що їй важко ковтати тверде — хліб, м'ясо, смажену картоплю, а далі вона вражено відчула, що навіть рідина насилу проходить їй і, дійшовши десь до середини грудей, хоче вертати. Не приймає її душа страви — що таке?.. Перше Одарка Пилипівна хотіла була спитати про це сина, але хіба в Сашка мало клопоту й без неї? Стільки хворих! Той скалічився на роботі, того трясця трясе, тому живіт болить, там жінка не може сама обродитись. І всі — до нього. Він один, а всі хочуть, Щоб і рани гоїлись, і біль ущух, і народилась жива, здорова дитина, і щоб мати легко знесла пологи та жила б і далі для своїх діточок. Ну, де ж там старій докучати синові своїми недугами, коли він приходить з тої лікарні такий часом стомлений, що аж жаль бере на нього дивитись. А ще ж його і додому до хворих кличуть, і туди треба піти йому... Та коли б же йому хоч у своїй хаті було добре відпочити, виспатися як слід! Так де там! Для того треба, щоб і жінка була така, що й прибере, і догляне за чоловіком, і пильнуватиме його спокій, коли він ляже відпочити по роботі. А хіба ж ця невістка дасть йому відпочити! З пустощів буде його термосити, коли він спить, молотиме всякі дурниці, коли він пише, а сама ж — ані за холодну воду! А що вже зарічана, що вже характерна — не дай тобі, Господи! Ну хай уже їй, старій, життя через неї нема. Хай! Вона ж бо — свекруха; так уже повелось на світі, що свекрух не дуже люблять невістки; так і Сашкові ж з нею не з медом! Він мовчить, нічого не скаже матері, — таїть у собі, та мати все бачить, усе чує... Не любить невістка її сина; ой не любить вона її Сашка! Чи ж такої дружини, пари вірної, сподівалась вона для свого Сашка!..
" І чим вона привернула до себе його серце?" — не раз роздумувала мати й не могла зійти з дива. Виїхало воно з Кобеляк до Москви, пожило в тій Москві невість скільки — і вже копилить губу: я москвичка, я столична! І вже гордує своїм, бридиться, кирпу гне. Як же ж — я вже панія, а ви репані та невчені переяславські мужики! А хіба не однаково, де живе людина — чи в Москві, чи в Переяславі, чи в Підверках?^ Аби сама добра була, до людського горя чула, на бідного та нещасного зглядь мала... І як ото Сашко міг покохати таку?.. Сказати б, кра-сою-вродою взяла вона, так ні ж: тільки й того, що намальовані губи та брови, як у тої непутящої, що її і назвати соромно. А вже щодо вдачі, — годі й казати!.. "Не інакше, як причарувала, ману напустила на її Сашка", — сказали б колись добрі старі люди в Переяславі... Та що ж робити! Не так сталось, як гадалось... І стара уявляє собі, — якого б клопоту, прикростей, а то, гляди, й сварки завдала б вона бідному Сашкові, якби й собі надумала хворіти на злість невістці й удаватись до сина з своїми хворобами; якими лютими очима подивилась би на неї невістка, якби стара, замість варити обід на кухні, лежала б на ліжку й пила ліки!..
І мати не наважилась поскаржитись синові на свою біду. Якось воно буде...
Помилився й Олександр Іванович, думаючи, що мати демонстративно не бере ковбаси, бо її, мовляв, привезла нелюба невістка; матері просто не під силу було їсти. Скільки-то вже часу, як їй стало важко сідати до столу разом з невісткою й сином: щоразу вона боялась, що на неї звернуть увагу, побачать, як вона їсть, і все викриється. Викриється її дивна хвороба — і тоді хистка злагода в їхній хаті знову порушиться. І хтозна, може статись, що й син, її Сашко, дорікне своїй матері, що через неї в нього нема згоди й любові з жінкою. Через те мати їла похапцем, намагаючись бути непомітною, аби тільки швидше збутись того тяжкого обов'язку — їсти на видноті і мерщій податись на кухню, де на самотині можна легко зітхнути й відпочити.
Але сьогодні на неї звернули увагу. Не вдалося старій обминути тої страшної ковбаси! І ось, щоб через неї справді не скоїлось у сім'ї нової прикрості, нового роздору, вона, не подумавши, зважилась зробити те, чого вже не можна було, — проковтнути про око людське маленький шматочок ковбаси.
І це їй не минулося.
Сталось те, чого вона так боялася.
Міцно затуляючи собі рота, щоб не дати вихопитись назовні тому, що клекотіло й рвалося їй геть десь усередині, мати мало не бігцем подалася надвір.
"Хоч би ж хоч у дворі нікого не було, хоч би ж ніхто там не побачив!" — думала вона, поспішаючи на вгород і чуючи, як покидають її сили й заточуються ноги.
У дворі був тільки сторож Ісмаїл. Він сидів на східцях амбулаторного ґанку й щось майстрував собі з короткого цурупалка кривим ножем. Він глянув спідлоба на стару й одразу ж опустив очі: яке йому діло, чого тут ходить не його стара жінка.
Мати, нарешті, допленталась до свого улюбленого місця за кукурудзяною грядкою і важко сіла на землю. Навколо було тихо, і мати почула себе тут у безпеці. Низько схилившись, спираючись однією рукою об землю, а другою схопившись за груди, вона дала тут волю своїй хворобі...
...Перед очима ще мигтіли чорні кола і крутилась обертом під хисткими ногами земля, коли нараз вона почула в роті присмак чогось солоного і в грудях їй стало ніби легше. Стара здивовано заблимала очима й побачила на землі перед собою кров. Вона спочатку не збагнула, чия то кров, і одсунулась назад, та маленька калюжка темної, брудної крові рясними широкими краплями потяглась за нею, в роті стало ще солоніше, і тоді вона зрозуміла, що то її кров. Стара спинилась і ще нижче схилила до землі голову. Але всередині їй ставало легше, спазми, що так боляче рвали щойно горло й груди, зникли, і тільки кров, як із розрізаного міхурця, текла їй звідкілясь із глибини в рот і струменіла на землю.
З двору прибігла Жучка. Вона весело помахала хвостом, вітаючи стару, але, почувши кров, враз опустила хвоста, нашорошила стурбовано вуха й обережно підступила до темнуватої калюжки, що швидко висихала на гарячому сонці. Підозріло понюхала її скраю і тоскно глянула своїм єдиним оком на стару. Та, видно, хотіла щось промовити до неї, але кров у роті заважала їй говорити, й стара лиш кволо махнула рукою на собаку. Жучка слухняно стала осторонь, щоб не заважати. Собаці було гаряче стояти просто під промінням пекучого опівденного сонця, але вона не пішла в затінок, лиш роззявила широко рота й висолопила язика. І в той же час вона уважно стежила за старою і на кожний порух її одразу ж реагувала, ховаючи назад язика і настовбурчуючи то одне, то друге вухо.
А кров старій усе ще лилась. Якби вона не висихала так швидко на розпеченій сонцем землі, стара б не повірила, що з неї могло стільки витекти крові. А зараз вона тільки ніяк не могла збагнути — з чого це? Сухоти, чи туберкульоз, як тепер кажуть? Вона чула, що в сухотних часом іде горлом кров, але в неї не було кашлю, як то завжди буває у хворих на сухоти, тож це, мабуть, щось інше, а не сухоти. Може, їй там щось розірвалося всередині, жила яка абощо? А чого так довго не спиняється кров? Вріжеш, бувало, пучку ножем — боляче, кров іде, та не так же багато...
Спочатку, коли вона побачила на землі свою кров, їй здалося, що вже — по всьому. І тоді ж ураз промайнула думка: "А як же Сашко? Як буде бідному Сашкові без неї?.." А далі думки переплуталися...
В голові їй макітрилося, перед очима все ще з'являлися й зникали чорні кола, сили покидали її, і старій стало тяжко спиратись на руки. Вона лягла на землю і, витягнувши вперед суху, безсилу руку, поклала на неї голову. Жучка підступила до неї, заклопотано обнюхала її лице, боязко відвертаючи морду від цівки крові, що стікала старій з кутка вуст, і двічі співчутливо лизнула в скроню й чоло. Стара розплющила очі і вдячно усміхнулась собаці. Жучка нерішуче ворухнула хвостом і нетерпляче переступила з ноги на ногу, немов хотіла цим сказати: "Очунюй! Очунюй же швидше! Тобі не можна вмирати, ти мусиш жити..."
— А для чого, Жучко? — прошепотіла стара, журно дивлячись на собаку. — Зажилась-таки я, Жучко, на цьому світі. Всі мої вже — в землі...
"Ні, ні! Ти мусиш жити! — нервово замотала головою Жучка. — Ти будеш жити!"
Вона ще раз лизнула стару в скроню і, щоб показати їй, що вона вже не бачить тепер у її стані нічого загрозливого, відвернулась набік і злегка висолопила язика: небезпека минулася!
Стара й сама відчула, що смерть відступила від неї цього разу. Навіть і кров ось уже перестала йти. їй так легко, так добре зараз!.. От тільки серце калатає, як у зловленої пташки, та ще в голові стукає і сил нема... То, мабуть, лиха кров, сукровиця, вийшла з неї, а з тою кров'ю спливла і її хвороба. Тепер піде на видужання. Треба тільки в силу вбиратися... Ох, якби хто водички приніс напитися! У роті все пересохло, така спрага! Та ще якби не тутешньої, каламутної, а нашої — криничної води або ще з Трубайла, з Альти чи з Дніпра самого напитися!.. Пила б вона, пила ту воду рідної землі і не могла б напитися. І від тої чистої, прозорої, холодної води повернулися б до неї і сили, і здоров'я.
Десь далеко почувся невістчин голос:
— Одарко Пилипівно! Одарко Пилипівно, де ви там? А за нею — ще далі голос сина:
— Мамо, йди в кімнату, приляж.
Стара прикипіла до місця й погрозилася Жучці пальцем: "Мовчи! Тихо!"
Жучка підвелась була, але, почувши шепіт старої, присіла на задні лапи й часто дихала роззявленим ротом. Стара перелякано прислухалась, чи не йде хто поблизу, і, коли у дворі знову стало тихо, провела рукою, ледве торкаючись, по собачій спині й тихо мовила:
— Правда твоя, Жучко: не можна мені вмирати. Хто ж без мене догляне Сашка? Хто зварить їсти, хто випере білизну, заштопає панчохи? Хто? Вона? Шкода й мови!..
Жучка пильно дивилась на стару й зрідка ворушила хвостом на знак згоди.
— Треба, Жучко, жиги!
Стара важко зітхнула й почала спроквола зводитись на тремтячі, слабкі ноги.
— Треба жити...