Олександр Іванович так і не добрав, чи поцілувала вона його в волосся, чи лиш наблизилася ротом з двома разками білих, але коротких зубів.
— Я так скучила за тобою, папка! Жах! — І вона ще раз притиснула його до себе, не звертаючи уваги на маленьку жінку в жакетику, що стояла збоку ні в тих ні в сих і не знала, чи їй слід піти, чи ще затриматись на хвилину.
Олександр Іванович чемно вклонився їй, обережно визволяючись з обіймів дружини. Тоді похопилася і Ніна
Олександрівна. Привітно всміхаючись, вона закивала їй, як давній знайомій:
— Все буде добре! Не турбуйтесь. Я залагоджу... Жінка в жакетику вклонилася, кинувши хитруватими
очима короткий, проникливий погляд на Олександра Івановича, і вийшла.
Він ще раз здивувався з її приходу й повернувся до дружини, але Ніна Олександрівна вже кинулась до пакунків.
— Що я привезла тобі, Сашуню!
На підлозі, коло ліжка, в новенькому матроському костюмчику, Вася крутив у руках маленьку гармату. Широко розкинувши ноги й забувши про все на світі, малий всебічно досліджував материн подарунок. Ніна Олександрівна швидко розв'язала мотузка, допомагаючи зубами своїм пальцям, і розгорнула цупкий паггір.
— Хіба не чудова! — вигукнула вона, підносячи до підборіддя Олександра Івановича смугасту шовкову краватку.
— Мамо, а як вона стріляє? — запитав з підлоги Вася. Ніна Олександрівна глянула додолу й жахнулась.
— У нових штанцях — на підлогу? Зараз же встань! Встань, негіднику!
Малий, не випускаючи з рук цяцьки, важко підвівся накарачки, і Ніна Олександрівна заспокоїлась.
— Як тобі личить, Сашо! До твого білявого волосся цей синій колір... А білі смужки будуть відсвіжувати загальне тло. Чудово! — захоплювалась Ніна Олександрівна, трохи відкинувши назад голову.
Не давши Олександрові Івановичу оговтатись, вона кинулась до другого пакунка й повернулась з тюбетейкою.
— А що ти скажеш про це? Бухарської роботи... Чудова річ! Просто фрагмент перського килима!.. Ні, що-що, а кустарні вироби узбеки вміють робити! Це ж шедевр! — сказала вона переконано і легко поклала тюбетейку на маківку Олександрові Івановичу. — Глянь-но тільки на себе!.. Ну як тобі гарно! — аж скрикнула зачаровано Ніна Олександрівна, підштовхуючи чоловіка в дальній куток, де на маленькому столику з пуделком пудри, флаконами одеколону та парфумів і ще якимось туалетним дріб'язком стояло велике дзеркало.
Олександр Іванович неохоче подався до дзеркала. Ні бухарська тюбетейка, ні тим більше смугаста краватка, що видалась йому занадто яскравою, не справили на нього особливого враження. Він носив влітку білу кепку з великим дашком і вважав її за найпридатніше головне вбрання в умовах узбекистанської спеки; що ж до краваток, то він одягав їх, хіба що тільки вирушаючи на якісь офіційні наради та з'їзди. Вдома й на роботі вони заважали йому. Сам того не помічаючи, Олександр Іванович наслідував молодого професора-фтизіатра, що його лекції він прослухав півтора року тому на курсах підвищення кваліфікації лікарів, і це від нього він засвоїв звичку вбиратись добре, але просто. Як і той професор, Олександр Іванович, на великий подив Таскіри, віддавав у роботі перевагу старому, примітивному дерев'яному стетоскопові над новітнім, зручним фонендоскопом, запевняючи, що фонендоскоп з його звучністю збільшує шуми й хрипи і не дає реальної картини стану серця й легенів. Так само, як і професор, він убирався, коли треба, в темно-сірий костюм з скромною сірою краваткою. Ця ж нова краватка була занадто вже кричуща: такі краватки носити хіба що тільки художникам, артистам або кінорежисерам, але аж ніяк не серйозному, поважному лікареві. Та все ж це був подарунок дружини, і щоб не образити її, він слухняно глянув у дзеркало на високу бухарську тюбетейку й притулив до грудей краватку.
— Подивіться-но, Одарко Пилипівно, як-.йому гарно в цій тюбетейці, — сказала Ніна Олександрівна й до його матері, що саме принесла з кухні обід. Сьогодні вона почувала себе іменинницею і ладна була простити свекрусі її присутність. Вона навіть приязно звернулась до неї: — Ви просили мене, Одарко Пилипівно, купити вам наперсток і чорні нитки. Прошу!
Олександр Іванович одійшов від дзеркала, скинув тюбетейку з голови й опустив руку з краваткою.
— А як тобі подобається панно? Це теж узбецьке, кустарне.
Олександр Іванович мельки глянув на зелену блискучу матерію з вишитими на ній якимись візерунками, Що була простелена на їхньому двоспальному ліжку, і невиразно промимрив:
— Що ж, і це хороша річ, гарна... — А на думці йому було інше... Наперсток і чорні нитки!.. Більше нічого не здогадалась вона купити для його матері! А мати й улітку, в спеку, ходить у тій самій чорній сукні, що в ній приїхала з України...
— Спасибі, Ніночко, за наперсток, — промовила позаду мати. — Шкода тільки, що нитки шістдесятого номера, я просила — сороковий...
— Вам, Одарко Пилипівно, ніколи не догодиш! Ви завжди невдоволені!.. Значить, не було сорокового. Я і так за тими нитками мало не весь Ташкент виходила!
Святковий настрій Ніні Олександрівні почав псуватися. Вася відсунув гармату й похмуро стежив за сваркою. Стара поспішно зашепотіла:
— Ні, ні, нічого! Звісно, й ці підуть. Я тільки сказала, що вони рвуться...
— "Рвуться"!.. Всі нитки рвуться, — ображено, але не так уже сердито зауважила Ніна Олександрівна, жужмом прибираючи з столу ще не розгорнуті пакунки, і знову пестливо до чоловіка: — Ні, але що мені пощастило купити, Сашуню! — Ніна Олександрівна схопила з стільця пакунок і, розгорнувши його, урочисто піднесла до столу. — Справжня чайна ковбаса!.. І, знаєш, — зовсім випадково — в якійсь маленькій ятці коло вокзалу. Це ж тут так рідко трапляється!
Олександр Іванович не був гурманом, як його дружина. Щодо їжі, то він навіть занадто вже перегинав палицю, як висловилась Ніна Олександрівна, коли Олександр Іванович якось сказав, що для нього їжа — то, власне, тільки паливо, потрібне, щоб організм міг працювати без перебоїв далі. Тим більше тепер ця блідо-рожева ковбаса з білими квадратиками сала зовсім не зворушила його. Він зітхнув і подумав: "І ковбаса, і непотрібна тюбетейка з краваткою, і узбецьке панно, і нове пальто собі, і ще там що, а матері, яка весь час працює на них, куховарить, — нічого... Хоч би — хай не з любові, якої нема, а просто з чемності — хоч яку-небудь кофточку, хустку абощо!.."
Ніна Олександрівна різала на тарілці тонкими шматочками ковбасу. До неї знову почав вертатись її іменинний настрій.
— Знаєте, товариство, сказала вона, ставлячи тарілку на середину столу. — Давайте зараз поласуємо! — І це в неї вийшло інтимно, просто й щиро. Вона так розчулилася сама з себе, що їй захотілось піти на жертву. — Сашуню! Випий сьогодні своєї горілки! До цієї ковбаси це буде чудово!
Вона сама налила з карафки чарку й, мило усміхаючись примруженими очима, простягла руку до чоловіка.
Олександр Іванович випив без смаку горілку й без особливого апетиту взявся за ковбасу, тоді як Ніна Олександрівна енергійно запрацювала виделкою, ножем і зубами, прихвалюючи:
— У-у-у, яка смачна! їси й не наїсися!
Малий Вася, сидячи поруч матері, жваво уминав ковбасу й для зручності порати її — зняв рукою з виделки шматок і притьмом поніс до рота. Ніна Олександрівна одразу ж зауважила йому:
— Ковбасу їдять виделкою! Підтягни серветку. Стара взяла ложку, готуючись їсти суп.
— А ви, Одарко Пилипівно, чого? Прошу! — запросила свекруху Ніна Олександрівна.
— Спасибі, мені щось не хочеться.
— Чого це ти, справді, мамо? — підозріло глянув на матір Олександр Іванович, якому відмова матері видалась занадто вже демонстративною і недоречною. — Візьми! Ковбаса таки дуже смачна, — підсунув він до матері тарілку, щоб мерщій затушкувати материну нетактовність, але було пізно. Ніна Олександрівна ображено одвернулась від свекрухи.
— Це тому, що я привезла цю ковбасу. Я ж розумію! — І Ніна Олександрівна важко зітхнула: — Ну що ж, — силоміць милою не будеш!..
Вона знизала плечима, даючи цим зрозуміти, що, мовляв, вона все зробила, щоб добре було в домі, все! Але що ж вдієш з такою скаженою вдачею?.. І взялась уже без захоплення доїдати ковбасу.
Одарка Пилипівна, що була принишкла на своєму місці, раптом заворушилась. Вона несміливо простягла над столом руку й тремтячими, неслухняними пальцями взяла шматочок ковбаси, довго вибираючи, щоб узяти найменший. Ніні Олександрівні кортіло дуже зауважити свекрусі, що брати слід виделкою, а не лізти в тарілку пучками, а по-друге, нема чого длубатись і вибирати: тут не базар! Та, глянувши на похмуре лице чоловіка, вона стрималась.
— Я — маленький, — ніяково промовила, ніби перепрошуючи, Одарка Пилипівна. — Мені щось болить там, коли я ковтаю...
Цього облудного крутійства Ніна Олександрівна вже не могла стерпіти.
— Та що там "маленький"! Накладіть собі так, щоб наїстися — і все! Не розумію, навіщо всі ці фокуси!..
Олександр Іванович їв, не підводячи від тарілки очей ні на матір, ні на дружину. Йому зовсім уже не хотілося їсти, і він мляво жував, аби щось робити. З того дня, коли випадково натрапив на розмову матері з Жучкою, він почав придивлятись до матері й став з нею помітно лагідніше обходитись. Йому було жаль старої, самотність і тугу якої він уперше тоді побачив.
І сьогодні спочатку він образився в душі на дружину за неї, але поведінка матері під час обіду йому дуже не подобалась. Справді: то визивно відмовитись від ковбаси, яку не вона купила, а привезла дружина, то відразу, як дитина, передумати й узяти!.. І потім це прибідню-вання: "Я — маленький", немовби туг хтось, він чи дружина, шкодують для неї, будуть стежити, скільки вона візьме собі! Фе, як це негарно!..
Важку неприємну мовчанку, що зайшла в кімнаті, порушив Вася. Впоравшись із своєю порцією, яку йому приділила мати, й, мабуть, сподіваючись, що йому може дещо перепасти ще й від баби, він почав заохочувати її:
— Бабо, їж! їж! Усю їж!
— Годі! — грізно спинила його Ніна Олександрівна.
І раптом Одарка Пилипівна гучно гикнула, і одразу ж за цим з рота їй почулися часті спазматичні гортанні звуки.
Вася широко розплющив очі, роззявив ротика й закричав:
— Бабо, не смійся!
Ніна Олександрівна з подиву й обурення аж випустила з рук виделку.
— Подавились, чи що, Одарко Пилипівно? — скривилась вона, не маючи сили приховати своєї відрази.
Мати міцно затулила кощавою рукою рота, з якого все ще виривались дивні звуки, немовби їй щось клекотіло в горлі, й рвучко підвелась.
Брязнула об тарілку виделка, впав на підлогу ніж, здригнув стіл, аж захвилювався в каструлі суп, хлюпнувши на білу скатертину, й гучно рипнув одсунутий геть стілець.