Він— умів трохи говорити по-російському, і стара через п'яте-десяте розуміла його. Сестри хоч і не знали ні слова по-іншому, але були такі привітні, що Одарці Пилипівні здавалося, ніби вона розуміє їх без мови. Кожного разу, коли стара приходила до них по молоко, сестри починали метушитись, не знаючи, де її вигідніше посадити, а посадивши, одразу частували горнятком свіжого холоднуватого молока, приносили Черешень, урюку. Вони весь час лопотіли до неї по-узбецькому, і в тому ручаї слів Одарка Пилипівна схоплювала тільки окремі, дуже вже ласкаві слова "ала", "нан" і догадувалась, що її, апу, або, сказати б по-нашому, — бабу, добрі чужі люди припрошують випити молока з свіжим хлібом. І сама собі, в Думці, стара перекладала, не помиляючись, звернені до неї слова приязних узбечок: "Та випийте ж молочка, та покуштуйте ж нашого хліба! Будь ласка! Що хата має, тим і приймає. Просимо!"
І як тоді хотілося розчуленій старій сказати тим добрим людям: "Людоньки милі! Як любо на світі жити, коли в хаті згода і приязнь, а не розбрат та колот! Таж і всім можна б отак жити й тішитись. То тільки злому, як писав наш Тарас Шевченко, — нема на всій землі безконечній веселого дому".
Та, на свою біду, стара не могла проказати всього того по-узбецькому і журно відповідала коротким "спасибі", "і нащо то ви мене так пригощаєте?", "хай вам Бог помага". Вона промовляла це так, як і в Переяславі, — по-українському, бо не можна ж ламати мову й перекручуватись, коли кажеш щирі слова, що линуть від самого серця.
Стара була далека від думки порівнювати, як туг до неї ставляться чужі люди і невістка та син удома, але їй не хотілося йти назад з цієї гостинної господи, і, коли все ж треба було підводитись і шукати Василька, що бавився десь у дворі з цапеням, вона мимоволі зітхала.
Одне тільки бентежило стару — ану ж зайде коли хтось із цих добрих людей до неї на лікарняний двір! Ото набереться вона сорому, не маючи змоги при невістці не те що почастувати — віддячити добрій людині за її ласку, як то годиться між людьми...
Та вчора трапилось таке, що тепер старій випала черга стати в пригоді цим добрим людям. Коли вона прийшла ввечері по молоко, брат привітних сестер лежав хворий у ліжку. Лице йому почервоніло й спухло так, що, коли він глянув на неї вузенькими, як щілинки, очима, Одарка Пилипівна не впізнала його. Сестри бідкались коло ліжка, щось лопочучи до брата, з чого Одарка Пилипівна вчула й зрозуміла тільки два слова: "Спиравка керак". Треба довідки. Довідки про хворобу, без якої можуть бути в колгоспі великі прикрості в гарячу літню пору, коли на тій бавовні не обберешся роботи.
Ці слова Одарка Пилипівна добре запам'ятала ще з того дня, коли до них додому в неробочу пору приперся якось здоровісінький узбек з торбою рису й двома торішніми динями, поклав те все перед Сашком і безцеремонно сказав: "Спиравка керак, доктор!" Сашко дуже розгнівався і, навіть не оглянувши, прогнав того узбека з його простацьким хабаром. Відтоді, коли старій траплялося де чути оте "спиравка керак", вона сприймала ці слова як небезпечну ознаку симуляції і хабарництва.
Цей працьовитий брат гостинних сестер був таки справді хворий, та й не такі, видно, буяй його привітні сестри, щоб дурити лікаря й пропонувати хабара. Але як сказати про все це Сашкові? Стара знала, що син не любить, коли до хворого викликають не через амбулаторію, а вдаються до неї чи до Ніни Олександрівни, і завжди в таких випадках, підозріло позирає по хаті — чи не пахне це діло схованим уже подарунком-хабаром. Ану ж, не дай, Господи, сестри по простоті, вболіваючи за брата, ляпнуть і при Сашкові своє: "Спиравка керак", а той розсердиться й піде, не глянувши на хворого! Справа набирала делікатного характеру, і ось цілий день стара, вхопившись за вчорашні синові слова: "Яке смачне молоко", всяко обмірковувала, з якого боку краще підійти до сина, щоб таки упросити його піти відвідати хворого.
Коли після вечірнього амбулаторного прийому син повернувся до покоїв, Одарка Пилипівна, не без того, що таки схитрувала трохи, ніби ненароком, промовила:
— І добре молоко напитала, і боязко його брати далі...
— Чому? — без особливої зацікавленості, аби щось відповісти, спитав Олександр Іванович.
— Та так воно все там гаразд, тільки брат хазяйок дуже захворів.
Олександр Іванович хотів був сказати матері: "То напитай молока десь в іншому місці", але його постійна турбота — як би на його лікарську дільницю не прорвались нишком гостроінфекційні хвороби й, не помічені попервах, не спалахнули далі грізною пошестю, змусила його звернути увагу на материні слова.
— А що з ним? — спитав він уже не байдуже, як перше, а насторожено.
— Хтозна, що воно таке. Лице спухло, й у жар кидає його. Наче, сказати б по-нашому, — бешиха. У Переяславі колись баба Мотря її добре одшілтувала...
Олександр Іванович не звернув уваги на материне припущення, але в думці йому промайнули, як тривожні сигнали: "Віспа? Може, навіть зненацька проказа? Або звичайний сепсис? Чи висипний або черевний тиф?.." Було ясно тільки одне — треба конче йти.
Вони лишили Васю у дворі під доглядом санітарки Саодат, яка кінчала прибирати амбулаторію, і мерщій,
наскільки дозволяли кволі старечі ноги матері, подались на дальню вуличку.
Вони йшли мовчки. Олександр Іванович насупився, бо його чимраз дужче непокоїла думка: "Ото буде клопіт, якщо до постійної боротьби з несподіваними сюрпризами малярії додасться ще спалах, цілком можливого в узбецьких умовах, черевного тифу! Тоді — позачергові масові щеплення, прикрощі з госпіталізацією, якої всяко уникає більшість узбеків, злива паперових запитань та інструкцій з райвідділу охорони здоров'я..." І Олександрові Івановичу кортіло швидше глянути на хворого, щоб бодай приблизно визначити діагноз.
Мати поспішала теж. Вона ніяк не сподівалась, що син так летко піддасться на її немудрі хитрощі, і боялась тільки, як би його запал не прохолонув та сестри своєю балакучістю не зіпсували діла. Вже недалеко від кибитки мати, на всякий випадок, почала вихваляти сестер:
— І так ото вони за свого брата дбають, так бідолашні бідкаються коло нього, ну чисто як... — і стара не втрималась, щоб і синові сказати вголос своє порівняння: — Як Марта і Марія коло брата Лазаря. Колись, ще як до парафіяльної школи ходила малою, батюшка отець Миколай оповідав ото, — промовила вона, витираючи ріжком чорної хустки кутки засмаглих уст. — Тільки що в цих сестер нема кому тепер, окрім тебе, Сашо, рятувати його... — додала вона, ніяково усміхаючись з свого сумного жарту, а в думці картаючи себе за нерозважне блюзнірство, якого допустилася, щоб наперед зм'якшити замкнуте серце свого вченого сина, який при останніх словах ще більше спохмурнів.
Тим часом Олександр Іванович так поринув у свої лікарські думки, що слова матері пройшли через його слух, майже не зачепивши уваги. Він оговтався і почав запізніло сприймати материні слова аж у кибитці, коли, зосереджено глянувши на обличчя хворого, сам собі в мислі полегшено проказував за звичкою латинську назву хвороби: "Erysipelas" *. ('Erysipelas (лат.) — бешиха.)
Міряючи температуру та опитуючи хворого, щоб зібрати дані для анамнезу, він здивовано помітив, що мати почуває туг себе далеко вільніше, як удома, щось шепоче сестрам, коли ті поривалися сказати за брата і своє лікареві. На старшу сестру мати навіть замахала лагідно руками:
— Мовчіть, голубонько! Краще помовчіть! — їй здалося, що та здуру зараз бовкне про "спиравку". Але до цього не дійшло. Подивившись ще раз уважно на термометра, уважно оглянувши груди й спину хворого, Олександр Іванович ще раз натиснув злегка на червону набряклу щоку і, побачивши жовту шкіру, що поволі вирівнювалась на місці натиску, весело обернувся до матері:
— А таки твоя правда, мамо: бешиха, характерна бешиха! Ти, я бачу, вмієш правильно діагностувати. — І виписав довідку про увільнення від роботи, яку старша сестра, милуючись свіжим відбитком печатки, поважно понесла до шафи на витягнутих перед себе долонях.
Повертаючись додому, коли вже почали дзижчати над ариками комарі, а між гіллям високого карагача повис гонг місяця, повеселілий Олександр Іванович сказав на догоду матері:
— Ай справді, в їхньому домі щось нагадує картину Семирадського "Христос у Марта й Марії". Пам'ятаєш, у нас колись ще за батька в домі висіла така літографія?..
Мати йшла щаслива. їй було радісно не тільки тому, що пощастило віддячити добрим людям, а ще й тому, що поруч неї йшов її син. такий лагідний і хороший, як колись ще в Переяславі. І вона, зітхнувши, подумала, як добре, що вдома нема зараз невістки і ніхто не подивиться на неї лихим оком за те, що потягла Сашка хтозна-куди, мало не на край кишлаку оглядати якихось узбеків...
XII
Останній хворий вийшов із кабінету, і Олександр Іванович підвівся з-за столу, щоб вимити руки й скинути халат. Та в цей час у кабінеті раптом потемніло, бо знадвору, майже на дві третини вікна, світло заступила якась постать. Вона приклала до чола долоню ребром і видивлялася, чи є ще хто в докторхоні. Побачивши лікаря, постать враз одсмикнулась і подалась мерщій до вхідних дверей.
Хоч такі випадки траплялися й раніше, коли приїздив до амбулаторії хтось уперше з дальнього кишлаку, та Олександр Іванович не терпів цього і приготувався належно вичитати невігласові. Мовляв, чи ж добре було б, коли в той час, як ти дивишся у вікно докторхони, лікар оглядав би чиюсь роздягнуту хвору жінку? А якої б заспівав тобі чоловік тої жінки за те, що ти підглядаєш у вікно?!
Та який же був подив Олександра Івановича, коли до кабінету, стукнувши в двері й не чекаючи відповіді, увійшов сягнистими кроками не простак дехкан, а дебела жінка-узбечка. Вона невимушено ступила майже впритул до Олександра Івановича і поквапно, наче боялась, що лікар зараз зірветься з місця й побіжить кудись, не оглянувши її, сказала:
— Здрастуй, докторе! Подивись, будь ласкавий, чому в мене болячки ніяк не гояться? Медсестра лікував, фельдшер лікував, добрі масті давав, а не помагає... Навіть сама не знаю, що це в мене таке.
Вона зняла з зап'ястя правої руки ремінну петлю від нагая і недбало кинула нагай на стільця, рвучко розстебнула блузку під пожмаканим, запорошеним дешевим жакетом і вивалила назовні працьовитою, з порепаними пальцями рукою здоровенну грудь, вкриту мокрими виразками.