Вона прийшла патріархальними нашорошеними вулицями зухвала, бузтурботна й трохи п'яна. Вона вивела пожильців із їхніх батьківських та дідівських домів на міські майдани й вулиці й пе-ретахлювала людей. Всім відомі поважні Миколи Петровичі й Олександри Васильовичі стали нараз кадетами й народними соціалістами. В місті об'явились есери, есде-ки, українці, більшовики, совдеп і навіть говорили про якихось трьох невідомих одчаяних анархістів, що заскочили відкілясь із каторги до міста. Громадські діячі, земці й гласні міської думи організували Громадський комітет, але на нього в місті спочатку не звернули уваги: промовляли мітинги, співали "Марсельєзи", ходили маніфестації, лопотіли прапори, з'їжджались з'їзди, сходились наради й комітети. Йшла революція. Ішов квітень, травень, червень. І ніхто в місті не думав, що так скоро почнуться незрозумілі страйки робітників у суворому, туманному Петрограді, що захрясне в міністерській кризі Тимчасовий Уряд і почне м'якнути, танути й підпливати на фронтах велика російська армія.
В місті подорожчали харчі й з'явились дезертири. Спочатку поодинці, далі групами й останні дні цілими юрбами. Кожний поїзд, що приїздив до невеликої затишної станції, струшував із середини вагонів, з дахів і буферів, як мокрий ггісок, грудки зморених, лютих, озброєних людей. Вони ордою загачували вокзальну вулицю, товклися коло Совдепу й сірим землистим місивом рябіли поміж ятками на базарі. Вночі стало небезпечно ходити темними вулицями, а на дальніх околицях вечорами лунали часті безглузді постріли. На газетних шпальтах замигтіли нові слова: "спекуляція", "кризис",
"диктатура", газета волали про небезпеку свободі й революції і лякали обивателів примарами громадянської війни. І тепер, коли все довкола занепокоїлось і тривожно ждало, як фатуму, якихось грізних, неминучих подій, в місті згадали про Громадський комітет. У світлій тиші просторих земських кімнат сидів досі Громадський комітет, як дивоглядний залітний птах на високій скелі посеред бурхливого невгамованого моря. Хвилі розбивались і пінились десь далеко внизу, а сюди не долітали навіть бризки, і птах міг вільно споглядати імлу далечини й смарагд бурунів. У Громадському комітеті сходились чисті, білі, чемні, інтелігентні люди. Тут без галасу, без криків поважно говорили про установчі збори, аграрну справу, демократію і соціалізм.
Тепер цьому мудрому, зосередженому спокою вийшов кінець. Скеля нараз осіла й дикі струмені навіжено вдерлись між каміння. І тоді в місті зненацька повірили в Громадський комітет і потягнулись до нього. Від комітету сподівались, що він здешевить ціни, переловить дезертирів, приборкає свавільний Совдеп, наведе в місті лад і поверне ті перші дні, коли вірилось і не можна було не вірити.
Громадський комітет винесено на гребні хвиль і хвилі гойдають його, несуть у невідомий завтрашній день.
В Комітеті зранку допізна тепер товчуться якісь делегації, депутати, без кінця сидять на засіданнях, нарадах, роздають літературу й пишуть до губернії резолюції. Сьогодні призначено пленарне поширене засідання. Засідання надзвичайне. В Петрограді вийшли на вулицю збільшовичені соддати. Тимчасовий уряд під загрозою. Революція в небезпеці. Треба єдности всіх верств людности. Єдиною одностайною громадською волею спинити руки узурпаторів, що простяглись до законної демократичної влади! І це тому, окрім постійних членів, на засідання спеціально запрошено ще представників кооперації, "Просвіти", Української повітової ради, начальника тюрми, скарбника, директора гімназії, представників Совдепу і якихось селян, що пріють серед липневої спеки в цупких домотканих сіряках, репрезентують тут чи то сільські організації "Селянської спілки", чи "Крестьянские советы".
Голова "Просвіта" Марко Степанович Федорець сказав учора Євгенові наостаннє:
— Так ви вже, пане Барабаш, будь ласка там... Воно, звісно, пан Вареник не дуже зможе того... Ви ж знаєте Його. Но але його треба було обов'язково послати від "Просвіти"; знаєте, там буде вся ота інтелігенція, земські, а він же відомий на ввесь город суддя. Так ми покладаємось на вас, ви там українську справу того...
Марко Степанович легенько потиснув Євгенові лікоть і привітно моргнув лівим оком:
— Тримайтесь добре! А як будуть перебаранчата говорити, — не звертайте уваги!
Марко Степанович щиро затермосив на прощання Євгенову руку й повернувся бігти на засідання організаційно-інструкційної комісії; потім похопився й став:
— Да, а мандата ж не забули? Ну, бувайте! Головне — не звертайте уваги! Це їм — як собаці шпигинар... На все добре!..
Милий, симпатичний Марко Степанович! Булочник, звичайний булочник, що знається на французьких булках, петльованому хлібі, тістечках і тортах. Він самотужки навчився письма й сам, без сторонніх указівок, дійшов між піччю, лантухами борошна й діжею з тістом до української свідомости. Його заходами в місті, на бульварі, поставили колись, ще до війни, кіоск в українському стилі, де продавали "Кобзарі" й одривні українські календарі. Він давній українець. Євген подивився йому вслід на куценьку, але гладку постать і подумав: — От не було б української ідеї — і пік би собі, не задумуючись, Марко Степанович булки, як печуть тисячі будочників, пиячив би неділями, шахраював би коло вагівниці. Це українська ідея зробила його громадянином і людиною!.. І хотілось, щоб були сотні, тисячі Марків Степановичів Федорців. Булочників, ковалів, теслярів, кравців, механіків, навіть гицелів, навіть асенізаторів. Так, так — отих зневажених, упосліджених від усіх "золотарів". Національне відродження міняє зовсім людину. Думки, наміри, бажання, сумління, навіть вид — усе стає іншим. Сама людина відроджується! З давніх, плутаних, невільницьких мандрів — вернутись до своєї нації. Жити для неї, працювати. Що може бути кращого?
1 Євгенові схотілось неодмінно виправдати надії Марка Степановича. О, так! Він зробить усе, щоб на то-му засіданні Громадського комітету високо стояла українська справа. Він твердо виступить перед тими земцями, кадетами всякими, за Марка Степановича, за всіх Марків Степановичів. Навіть не просто собі за тих, що звуться "свідомими, щирими українцями", а за трудящих, за тих, що, окрім праці й України, не мають за душею нічого. За українців — ковалів, лимарів, шевців і... асенізаторів. От на зло тій маніжній "общерусской" інтелігенції: хай живе український асенізатор!..
В парадних дверях Земського будинку Євген подав комісії свого мандата. Суддя Вареник уже сидів тут. Тільки чогось він опинився в мандатній комісії в товаристві ошатно вбраних колег і ретельно записував щось у синій зшиток.
Євген умисно затримався біля мандатної комісії й голосно, щоб усі поблизу чули, звернувся до Вареника:
— Добридень. І ви, здається, від "Просвіти" сюди? Вареник незадоволено одірвався від писання й втягнув у коміра коротку шшо:
— Да, да, и от "Просвіти" тоже... Я вибачаюсь, занят очень, — Вареник рвучким жестом показав на розгорнутий зшиток і знову нахилився писати.
— "И от "Просвіти" тоже", — бридко затаврувало Євгенові вуха й він одійшов. — Значить, іще від когось? Тоді навіщо було "Просвіті" "обтяжувати" так його має-статність пана судцю? Щирі, наївні Марію Степановичі, що помацки долізли до перших щаблів культурности! Вони ладні довіритись кожному освіченому піджакові, що злегка посміхнеться їм. Вони, як діти, панькаються з цими "освіченими"... Стало кривдно за Марка Степановича — його безмежне глибоке довір'я зраджено вже тим, що Вареник сів у мандатній комісії поміж гласними та земцями й почував тут себе, як у своєму кабінеті. Типовий, викінчений малорос, з таким української фракції не складеш!..
Ще ніколи, мабуть, земство не бачило в своїх стінах такої сили різноманітного люду. Всякі представники, депутати, члени й просто цікаві з місцевої інтелігенції заповнили його великі кімнати. Кімнати — правильними квадратами, світлі й просторі. На стінах висять на картонних таблицях скляні рурки з сухими стеблинами рослин і зразками повітових ґрунтів; білі, чітко креслені діаграми шкільної мережі й статечні фотографії земських діячів. Від цих рурок, діаграм і портретів струмениться мудра тиша, пахне ситим задоволеним земським життям, шляхетним добродійством, поміркованим лібералізмом і саме земство скидається на самотній, принадний острів, дивом уцілілий від революції й безладдя.
Тут господарями — земці, вони клопочуться за стільці й чай, дають накази служникам і збирають делегатів до радної зали. Вигляд у них серйозний, трохи урочистий, але незалежний: нам, мовляв, нема чого припасовуватись до нових обставин, ми завжди були лібералами й за народ.
У радній залі — хаос людського тіла й гомін сотень голосів. Групками товчуться люди вздовж довгих, приставлених один до одного столів і рівного, виструнче-ного шерегу коричневих стільців. Адвокати, вчителі, агрономи, бібліотекарі і якісь невідомі тендітні інтелігенти, що понаїздили сюди останнім часом на дешеве й спокійне літнє життя з губерніальних міст і далеке" північної столиці. Серед цієї білости, де свіжопрасоваш білі штани зливаються, селянські сіряки виглядають, як дивовижна екзотика. Вони, як у табуні, туляться один до одного. Широка радна зала й ці чисті миршаві люди гнітять їх, і селяни боязко роздивляються навкруги, мов необачно вскочили до пастки. Зліва, під важким, нещодавно намальованим портретом Родзянка, Євген побачив огрядну постать ветеринара Коваленка. Він люб'язно розмовляв з якимсь худезним панком у пенсне; панок маніриться, викривляється, мов на мотузках держиться; коло них виринула з короткої шиї пташина голова судді Вареника й знову пірнула за комірець. Це Вере-ник уже впорався в мандатній комісії й зараз розпочнуться збори. Євген уже проштовхувався був до Коваленка порадитись, але, побачивши Вареника, рішуче повернув назад:
— Чи варто? Для них я хлопчисько, молокосос. Хіба з ними можна говорити? Та вони й українці такі!..
Коло голови Громадського комітету, поважного, гладкого чоловіка з рум'янцями на щоках і маленькими рожевими брижами на шиї, запобігливо крутиться з паперами земський діловод, просвітянин Бондаренко. Він низько схилився до столу й щось говорить голові, тримаючи напоготові в руці олівця — тільки-но відповість певний у собі, одгодований голова, а він зразу ж: чирк-чирк і записав.