Як тільки хто побачить денікінця, — починай стріляти, а за ним і інші. Стріляти густо, раз за разом, щоб денікінці від нашої стрілянини в штани понакладали! Вперед! — 1 Макар, виставивши перед себе штуцера й застебнувши на три Гудзики шинелю, твердим кроком рушив посеред вулиці.
Я пішов крайній з лівого крила лави. За два кроки від мене, тримаючи напереваги рушницю без багнета, йшов верткий козачок, якого я щось досі не бачив у першому курені. Можливо, він випросився в розвідку з якоїсь іншої частини нашого полку, бо йому вкрай треба було думати десь роздобути собі одяг. Тільки французька металева каска на голові та засмальцьовані штани захисного кольору свідчили, що він належить до якогось війська; старі ж шкарбани на ногах та смугаста матроська тіпьняшка на тілі, не покрита ні гімнастеркою, ні якоюсь сорочиною, не кажучи вже про хижий вираз обличчя, надавали цьому дрібному козачкові такого вигляду, що з ним ліпше не зустрічатись сам-на-сам серед шляху: справжнісінький бандит! (Ех, це наше українське інтендантство!)
Чи не всі враз побачили в центрі містечка мирну воєнну ідилію: парують польові кухні, стоять розкульбачені коні, несе кудись відро води донський козак з червоними лампасами на штанях, піхотинець несе оберемок хмизу, а трохи далі нерозпряжені коні снарядної скрині-передка спокійно жують овес з прив’язаних до морд шаньок, але гармати щось не видно…
Кілька роз’єднаних пострілів прикро розсікли тишу, потім почулися наші вигуки "Слава! Слава!", безладна стрілянина, метушня на майдані, з якого тікають озброєні й неозброєні люди, а десь, з другого боку містечка, зататакав Рябоклячів кулемет, наганяючи на денікінців ще більшої паніки.
Я біжу на середину майдану поряд з козачком у тільняшці, але живої мішені для моїх пострілів уже нема. Ось проти церкви добрячий будинок, напевно, попівський, і згадую писареву пораду: "У попа повсіда спиняються верхи — там і шинелю собі здобудете". Будинок виходить не просто на вулицю, а стоїть трохи далі від неї в густому садку. Парадні двері замкнені. Біля них спиняється козачок у тільняшці, а я оббігаю за ріжок, де в попа виходить у сад веранда.
— Руки вгору! — крикнув я, вскочивши на веранду й не роздивившись гаразд, хто сидить за столом, де стоїть великий блискучий самовар, що упав мені в очі перший. Вказівний палець правої моєї руки — на спусковому гачку кавалерійської гвинтівки без багнета, а голос — я сам не пізнаю самого себе: відкіля взявся в мене цей владний крик, що не припускає ніяких заперечень, бо ходить — або я їх, або вони мене?..
За мить я вже бачу, що три постаті підвелись за столом. Огрядна попадя звела вгору руки, масний літній піп сквапно хреститься дрібними хрестами, мабуть, шепочучи: "Заступи й помилуй!" А поряд попа, перекинувши склянку з чаєм, яку зачепив шашкою, кинутою з портупеєю на стіл, підняв угору руки старий полковник і скляними, приреченими очима дивиться на цівку моєї гвинтівки. На полковнику — стара довоєнна офіцерська шинеля бузкового кольору з золотими погонами на плечах і на голові старий офіцерський кашкет з пружиною в наголовку й офіцерською кокардою.
— Одстебнути пояс з наганом і покласти на стіл! — командую я, і полковник, як сновида, слухняно одстібає ремінь і разом з кобурою нагана мовчки кладе на стіл, мало не перекидаючи цукорницю.
— Одійдіть у куток і опустіть руки, але — жодного руху! — Полковник і це виконує слухняно, весь пополотнівши, мабуть, думаючи, Що я буду його зараз розстрілювати. На ногах у нього старі, довоєнні "штиблети" і солдатські обмотки. Внутрішньо він, видимо, примирився з своєю фатальною долею, але в мене й на думці нема чинити йому якоїсь шкоди чи насильства. Навіть бузкової шинелі його я не візьму собі як трофей: вона гидка мені — як одяг з мерця, та й сам полковник стоїть у кутку як мара, як привид тої "единой, неделимой", що, здавалось, зникла назавжди, і я, мов заворожений, не можу одвести від нього очей…
На веранду вбігає козачок у тільняшці. Побачивши таке чудо, він зловтішно посміхається й каже до мене:
— Я його зараз порішу!
— Не смій! — кажу я категорично. — Ми повинні привезти його до штабу живим.
— Ну то хоч шинелю здеру з нього, гада!
— Не руш!
Козачок ображено опускає рушницю, а я питаю полковника:
— Де джура?
Полковник трохи отямився й непорозуміло кліпає очима: він думає, що я назвав чиєсь прізвище.
— Де ваш денщик? — перекладаю я, але, замість полковника, спішно відповідає попадя:
— Я просила його й їздового зарізати мені курку й попатрати; вони за стодолою…
Я хочу наказати попаді вести козачка в тільняшці за стодолу, та в цю мить до веранди підбігають два молоді солдати з засуканими рукавами, закривавленим ножем і обпатраною куркою.
— Руки вгору! — кричить на них мій козачок, наводячи рушницю, і солдати, випустивши з рук ножа й курку, нерішуче здіймають угору долоні й бентежно поглядають на роззброєного полковника.
— Приведеш їх до сотника, — кажу я козачкові, беру в ліву руку полковничі шашку й кобуру з наганом і наказую полковникові йти поперед мене.
На притихлому майдані я підходжу до Макара, що стоїть і пильно вдивляється в єврейські халупи, перед якими четверо дебелих артилерійських коней, запряжених у гарматну скриню-передок без гармати, хрумкають собі й далі овес у шаньках.
— Пане сотнику! — рапортую я. — Взято в полон полковника й двох солдатів.
Макар здивовано дивиться на старі "штиблети" з солдатськими обмотками під полковницькою шинелею, а в цей час козачок підводить двох солдатів з засуканими рукавами й, широко вишкіряючи зуби, радісно каже:
— Дві шинелі роздобув: одна мені, друга інструкторові, — й тут же перекидає одну стару шинелю з свого плеча на моє.
— Де ваша пушка? — питає Макар полковника.
— Я— пехотинец, не знаю, где артиллеристы ставят свое орудие, — відповідає полковник, знизуючи плечима.
Макар до козачка:
— Біжи пошукай її неподалеку й перекажи нашим, щоб відходили сюди. — І до мене: — Везіть одразу до Панченка полонених. Не розбіжаться вони у вас, чи, може, візьмете собі на підмогу козака, що лишився біля останньої фури?
— А нас не розстріляють? — із сумнівом питає один солдат, одкочуючи на гімнастерці рукави.
— Як це "не розстріляють"? — повертається до нього Макар. — Кожного гахнем гранатою, щоб проскочив повз пекло, яке заслужив, і просто до Бога в рай! — каже серйозно Макар, але обидва содати розуміють, що це жарт, і радісно посміхаються: кому не миле життя навіть у полоні!
— Нічого, впораюся з цими вояками я сам, — відповідаю я Макарові і командую полоненим: — Полковник посередині, солдати по боках! Кроком руш!
Раді, що залишились живі, солдати наддають ходу, щоб скоріше бути подалі від усякої біди, а полковник аж захекується, щоб не відставати від них.
І ось ми сідаємо на останню фуру: солдати з одного боку з фурщиком, я — з другого поряд полковника.
Якийсь час їдемо мовчки, бо віз торохтить на вибоїнах, та й полонені, надто полковник, ще не оббулись у новій ситуації.
Десь версти за чотири від Оратова до полковника повертається мова:
— Собственно, кто нас взял в плен? — питає він, повертаючи до мене голову.
— Українська народна армія, — коротко відповідаю я.
— Ах, украинцы? Это хорошо. У нас были сведения, что здесь какие-то банды…
— Виходить, що на термінології білих українська армія — банда, як і червоні називають нас, — саркастично перебиваю я полковника.
— Нет, почему же? Я сам украинец, из Полтавской губернии, но мне вначале показалось… — Полковник, очевидно, згадує подумки козачка в матроській тільняшці, але вагається про це сказати, хоч, з усього видно, вважає мене за інтелігента. Слово "термінологія", яке він почув з моїх уст, подало йому якусь надію знайти зі мною спільну мову, але йому заважають два "мужлани", полонені солдати, що сидять з другого боку фури й мовчки прислухаються до нашої розмови: не може ж полковник при них вести одверту розмову. Глянувши трохи назад, полковник питає мене:
— Простите, вы — студент?
Мені набридає допитливість полковника, і я обриваю його:
— Я — військовий, ваш конвоїр. Оце й усе!
Полковник замовкає, довго думає щось, нарешті каже:
— У меня в кармане золотые часы и немного денег…
— Хабаря хочете дати, щоб я вас пустив? Соромтесь, полковнику!
— Да какой же "хабарь"! Просто они мне больше не нужны, а вам…
— А мені тим більше! От якщо в кишенях є браунінг чи ще якась зброя, здайте зараз, бо далі можуть вийти у вас і в мене прикрощі: я ж вас не обшукував.
— Шашку и револьвер я сдал вам на веранде священника, больше у меня нет оружия.
— Вірю на слово. Правда, золото й гроші можуть бути теж зброєю, тільки не в нас, — кажу я з погордою і замовкаю. Мовчить і полковник. Мабуть, думає — що це за українські вояки, котрі не ласяться ні на золото, ні на гроші, дарма що ходять такі обшарпані?..
Цього старого полковника теж навряд чи можна було б підкупити золотом і грішми, і вступив він добровільно до денікінської армії — не за гроші: про це свідчать його старі "штиблети" й солдатські обмотки поверх них. Тоді чого ж він не лишився спокійно доживати віку десь у сина чи дочки, а витягнув із скрині й нафталіну свою офіцерську бузкову шинелю, почепив на неї золоті погони з двома червоними просвітками й повісив через плече срібну портупею до шашки? Безперечно, пішов він знову служити під триколірний прапор Російської імперії — за ідею. Але яка ж мертва ця ідея — відтворити знову поховану 1917 року стару небораку "єдиную, неделимую", по цеглині збирати й відбудовувати зруйновану "тюрму народів"!..
Мені, молодому, одному з носіїв ідеї відродження України, стає раптом жаль старого полковника з його спорохнявілою ідеєю, і в голову не закрадається сумнів — чи ж вистоїмо ми зі своєю химерною ідеєю, б’ючись на двох фронтах із старою й новою Росією? Хоч би там що, а мусимо вистояти!
Фурщик, побачивши здалека бачкуринського млина, бо саме село лежить в улоговині й його не видно звідси, стьобонув свої шкапини батогом і віжками, і ми мчимо мало не чвалом, аж полковник схопився кощавими пальцями за полудрабок, щоб не випасти з воза.
Отак тріумфально — з гуркотом і підскакуючи на вибоїнах, під лютий гавкіт собачні, що звідусіль збігається до нашої фури, ми влітаємо до Бачкурина, де стоять біля дворів жінки й старі чоловіки, котрі перед цим тривожно прислухались до далекої стрілянини в Оратові.