З прикметника вільний утворилось не тільки дієслово звільняти, але й вивільняти, зі слів поволі, повільний утворилось дієслово уповільнювати. Цих слів нема й не могло бути в словнику Б. Грінченка! Було б тільки на шкоду нашій мові боротися з словотворенням і затримувати її в стародавніх архаїчних формах. Але я – проти тої боротьби з "архаїзмами", коли працівник видавництва чи редакції газети іноді, як тільки натрапить на невідомі йому слова, приміром, гибіти, нидіти, ряхтіти, відразу зараховує їх до архаїзмів і виправляє на "сучасні" – страждати, нудитися, блищати… Чи думає мій опонент про те, що так можна зарахувати до архаїзм увсю нашу мову з її класикою й тим, що живе в устах народу? А варто було б подумати.
На жаль, М. Пилинський більше думає про те, як би це переконливіше довести, що "на цьому тлі навіть деякі слушні загалом зауваження письменника викликають до себе певну недовіру", а щоб підсилити цю недовіру, він не пошкодував труду знайти навіть кальку в статті "самого Антоненка–Давидовича": "Автор (цебто я. – Б. А. — Д.) вказує, що якийсь зразок наводиться "цілком підставно", так би мовити, на ходу творить (калькуючи) слово "підставно", хоч треба було сказати: цілком обґрунтовано, з цілковитою (повною) підставою".
Я щиро дякую М. Пилинському за його зауваження, але запевняю, що тут я міг би прийти йому на допомогу й навести не одну–однісіньку, а багато мовних помилок у своїх творах, надто раннього періоду моєї творчості, бо кожного разу, коли перечитую написане, знаходжу багато такого, що мене самого не задовольняє, тому я не журитимусь, якщо мовознавці не запишуть слово підставно до своєї картотеки. Проте мені хочеться дізнатися, чим саме підставно, похідне від іменника підстава, є гірше, скажімо, від штучного стосовно, утвореного від дієслова стосуватися, тим більше що в літературній мові вже усталився його однокореневий антонім безпідставно? А тим часом слово стосовно є в шеститомному Українсько–російському словнику, яким, часто й цілком підставно пишаються працівники Інституту мовознавства. Отут небезпідставно можна було б сказати цитатою з М. Рильського:
Завзятці є такі, що з міною Мойсея
Скрижалі нам несуть: не можна так, і край!
Це не по–нашому! Забороняю це я!
Та, як відомо читачеві, М. Пилинський скеровує ці абсолютно слушні слова нашого прекрасного поета й великого знавця української мови саме проти мене. Мушу довести до відома опонента, що в мене ніколи не було розбіжності в поглядах щодо мови з покійним М. Рильським…
Я розумію, ба навіть схвалюю в цьому випадку бажання М. Пилинського захистити реноме й роботу інституту, де він працює, але не доберу – навіщо? Хіба Інститут мовознавства потребує цього? І проти кого й чого виникає така потреба захисту? Адже в своїй статті, на яку посилається М. Пилинський, я не гудив нашої поважної культурної установи, а лише критикував хибні моменти в укладанні двотомного Російсько–українського словника, віддаючи належне багатьом позитивним рисам цієї праці. Для чого це я робив? Для того, щоб цей словник був ще кращий, ніж те, що показують матеріали до словника, з якими я – частково обізнаний, бо творення словника є спільна справа мовознавців, письменників і всієї української культурної громадськості. Хіба критика й самокритика – такі вже рідкісні й небажані явища в Інституті мовознавства, що проти них треба боронитися, та ще й такими, не завжди науковими засобами, як це робить мій опонент? Гадаю, що тут він, захопившись своїм завданням, просто спустив з ока дійсні потреби й вимоги нашої сучасної епохи. Та якщо М. Пилинський обстоює престиж своєї установи, то другий мій опонент, Н. Фірсель, захищає тільки помилки свого перекладу, заявивши для більшої аргументації, що він цілком приєднується до того, що "так переконливо довів М. Пилинський". Мені дуже важко сперечатися з Н. Фірселем, бо для цього треба повертатись до азів, засвоїти котрі мій другий опонент, як видно з його статті, не мав дозвілля. Це – нудно й нецікаво, але, бодай із чемності, мушу приділити увагу також йому.
Стаття "Щоб яскраво й точно", в якій я аналізував практику перекладів з іноземних мов журналу "Всесвіт", що так не сподобалася Н. Фірселеві, є скорочена (але не виправлена!) моя доповідь на багатолюдному засіданні Секції художнього перекладу Спілки письменників. Ніхто з присутніх на засіданні наших відомих перекладачів, письменників, критиків і редакторів не зауважив мені помилковості моїх визначень в оцінці перекладу Н. Фірселя з німецької. Навпаки, дехто, наприклад, В. Козаченко, закидав мені невимогливість в оцінці загальної перекладницької практики "Всесвіту", а відома перекладачка з німецької Н. Андріанова спеціально спинилась на тому, як Н. Фірсель передає німецький оригінал, доводячи, що й у цій сфері в перекладача далеко не все гаразд.
Я не бачив ні оригіналу, ні натурального вигляду перекладу Н. Фірселя, котрий, як водиться, редактори "Всесвіту" ще підтягали до мовної "кондиції", а виходив із того, що надруковано, спираючися, звісно, не тільки на деяке своє знання української мови, а ще й на свій художній смак і чуття мови. З цього погляду, мої оцінки Фірселевого перекладу, безперечно, мають суб'єктивний характер. Але розгляньмо, що то є за об'єктивність перекладача художньої літератури (а не ділових паперів та оголошень!) Н. Фірселя.
Я зауважив, що в перекладі мого опонента раз у раз мелькають слова посміхнувся, посмішка, прикро вражаючи читача не тільки семантичною невідповідністю, а й стилістичною невправністю перекладача. І що ж – мій "об'єктивний" опонент пише, що в "променистому і в основі своїй радісному слові посмішка є стільки відтінків", що навіть Ю. Яновський ужив цього слова в такому розумінні. Н. Фірселя не обходить, що в Т. Шевченка нема в "Кобзарі" "променистих" слів посмішка, посміхатися, зате є далеко не променисті посмішище ("Бо на посмішище ведуть старого дурня научати"), посміятися ("І всі злії посміяться, як упаду в руки"). Якщо мій опонент не вірить, хай загляне в Словник мови Шевченка видання нашого Інституту мовознавства. Може, тоді він зрозуміє, нарешті, що, коли нашим класикам треба було взяти "променисте й в основі своїй радісне слово", вони вдавались саме до слів усміхатись, усмішка, усміх: "Нехай мати усміхнеться, заплакана мати" (Т. Шевченко); "До смерті не забуду його погляду, його усмішки" (О. Стороженко); "Де той погляд молодецький, де той всміх веселий" (Марко Вовчок), а коли треба було висловити іронію, сарказм або кепкування з когось чи з чогось, вони брали з народних уст слова посміхатися, посмішка, посміх: "Ходили в поле, жали свій хліб і посміхалися злорадно" (М. Коцюбинський); "Це… посмішка з мене" (Словник Б. Грінченка); "З посміху люди бувають" (прислів'я).
Ю. Яновський помилився з словом посмішка тільки раз, а Н. Фірсель помиляється раз у раз, не думаючи про те, що випадкова помилка навіть у класика не зобов'язує її повторювати. М. Лермонтов, наприклад, у поемі "Мцирі" помилково описав левицю з гривою, чого, як відомо, в природі не буває. Невже після цього російські письменники й перекладачі, не кажучи вже про зоологів, мали в своїх творах наділяти всіх левиць гривами? За це на них могли б справедливо образитись не тільки звичайні читачі, а й леви. Про це й ішлось на засіданні Секції художнього перекладу. Здається, що перекладач Н. Фірсель тільки виграв би в своїй дальшій роботі, якби відкинув особисті амбіції й більше дбав за чистоту й культуру тої мови, якою він перекладає. Але Н. Фірсель уважає, що досить якомусь слову бути в словнику чи творі сучасного письменника, як уже можна ним безоглядно, минаючи вимоги контексту, користуватись. Важко такому "об'єктивному" перекладачеві говорити про чуття мови й художній смак. А що Н. Фірсель і в своїх дальших твердженнях виходить із цих засад, я не спинятимусь на них, щоб не обтяжувати увагу читача, а запропоную моєму опонентові звернутись до мене за поясненням безпосередньо.
А втім, заради справедливості, слід зазначити, що подекуди Н. Фірсель намагається підвести під свої твердження навіть теоретичне підґрунтя. На цьому варто спинитись. Ласкаво погоджуючись зі мною, що "колись слова бумажник в українській мові не було", Н. Фірсель, проте, пише: "Але здавна ж існує в українській мові бумага (у значенні документа)!" Це відкриття – цікаве не тільки для мене – літератора, а й для лінгвістів, бо й вони, мабуть, досі думали, що слово бумага чи бомага, як казали колись у волосних "розправах" старшини й писарі, якщо й попадало на сторінки художньої літератури, то тільки задля колориту як канцелярсько–російський атрибут. Я вивчав українську мову не в канцеляристів і волосних старшин, а з уст народу, з класики, які чомусь більше любили слово папір у всяких значеннях: "Думи мої, думи мої, лихо мені з вами! Нащо стали на папері сумними рядами?" (Т. Шевченко); "Становий стояв серед канцелярії з папером у руках" (М. Коцюбинський), – тому лишаюся при своїй думці, поки хтось із лінгвістів не напише на цю тему спеціальний науковий трактат.
Не менш цікавим для лінгвістики є й друге відкриття Н. Фірселя, коли він, заперечуючи мою пораду не ставити навмання, не замислюючись над контекстом, слова значний, значна, недолік і не забувати про інші підхожі слова, заявляє: "Мабуть, вони (цебто ці слова. – Б. А. — Д.) і збереглися в активному словниковому фонді саме завдяки тому, що були переосмислені". Отже, за Н. Фірселем виходить, що, коли б деякі перекладачі не переусвідомили, приміром, слова усмішка, зробивши з нього посмішку, то, певне, мало що й задержалося б у нашій мові…
Мені здається, що українська мова та її активний словниковий фонд можуть успішно розвиватись і далі – без такої операції. І якщо в цьому розвитку Н. Фірсель хоче брати позитивну участь, йому краще не переусвідомлювати те, що творилося сторіччями, а практично засвоїти давню істину: аби вправно перекладати, треба добре знати все багатство тої мови, з якої перекладаєш, і тої, якою перекладаєш. Бо без цього в перекладах і далі вражатимуть читача не тільки "недоліки характеру", як пишуть перекладачі, а й недоліки, чи нестача, тих потрібних слів, без яких важко зберегти художню якість ориґіналу.
Про одне внормоване непорозуміння
Син хотів похвалитись добре виконаним домашнім завданням з української мови й дав мені свій зошит.