Гадаю, що мій опонент не надаватиме переваги несмаку над смаком, браку чуття мови над наявністю його. Мені більше подобається "горішня полиця", а не верхня, тим‑то й раджу його нашим перекладачам. Питаєте, чому саме подобається? А тому, що на Україні здебільшого кажуть угорі, а не вверху, не кажуть верховище замість горище. Але є в нашій мові слова верховина, верх (наприклад, "на версі дерева"), є також вислів "моє зверху", отже, ніякий Антоненко–Давидович не скаже "горішній одяг" замість верхнього. Яка тоді потреба М. Пилинському тлумачити на свою вподобу мої слова, ба навіть патетично вигукувати: "А як тоді з козацьким Низом, Верхньою Хортицею, запоріжцем–низовиком?", – про що й мови не було в жодній моїй статті. Але щоб читачі не подумали, ніби я відбіг нормального глузду й стою за козацький Діл і запоріжця–долішника, мушу запевнити, що є й козацький Низ із запоріжцем–низовиком, і стоїть серед Дніпра, як і стояла завжди, Верхня Хортиця. Треба тільки, як кажуть у народі, дивитися – що й до чого.
Те саме можна сказати й про слова грубий – товстий. Мені більше подобається "груба книжка", а не товста. Чому? А тому, що так казали мої баби в Ромні й Недригайлові (цебто на Лівобережжі), та ще й досі так кажуть у народі навіть діти. У селі Кропивні на Житомирщині я натрапив у бібліотеці на таку сцену: приходить дівчинка й просить бібліотекарку: "Дайте для мого брата оту книжку про шпийонів". – "Як вона зветься?" – питає бібліотекарка. "Та я забула, отака грубенька книжка". Таки грубенька сказала, а не товстенька. А тим часом М. Пилинський пише: "Можливо, Борис Дмитрович призабув, що слово грубий у такому значенні – не властиве народній мові принаймні всієї Лівобережної України. Майже всі письменники (ми можемо назвати десятки імен) пишуть саме про товсті предмети, добираючи частіше інших синонімів (гладкий, огрядний, розгодований та ін.), коли йдеться про людей, а прикметник товстий "припасовували" саме до книжок". Отож, за М. Пилинським виходить, що слова грубий у такому значенні нема в народній мові. На мовний "смак і слова Б. Антоненка–Давидовича М. Пилинський може, розуміється, не зважати, а от до слів Б. Грінченка нашому мовознавцеві слід би придивитись пильніше, бо Б. Грінченко вживав прикметника грубий і до іменника книжка, й до інших предметів, хоч як того не хочеться моєму опонентові: "грубе дерево", "груба сорочка", – наводячи в своєму словнику й приклади з прикметником товстий: "Деревце те не товстеє", "сорочка товста", навіть зима – "тоді саме була товста та люта" (див. Словник Б. Грінченка).
Не цуралися прикметника грубий у тому значенні, яке я навів, і наші класики: "Вже на кінці призьби пізнав Йон Гашіцу по чорних косах, що вибились з–під рядна і лягли на ньому, як дві грубі гадюки" (М. Коцюбинський); "Юрба розбила ногами грубий морський пісок" (Леся Українка). Не боялися класики вживати прикметника товстий і до людей і не лишали його, як запевняє нас мовознавець, спеціально для книжок: "Молодець був жвавий, товстий, високий, кучерявий" (І. Котляревський); "Не до пана старого, усатого, товстого" (Т. Шевченко).
Ні, таки не Б. Антоненко–Давидович призабув, а М. Пилинському, можливо, випало з пам'яті, коли й як уживали наші письменники слів грубий – товстий. Після цього мене вже не дивує, коли мій опонент наївно питає: "А що робити з усталеним поняттям "товстий журнал"? Невже – "грубий журнал"?" А втім, заспокою опонента, я – не проти й "товстого журналу", якщо хтось усталив це поняття; мене тільки дивує, чому тоді в Українсько–російському словнику, який видав 1963 р. Інститут мовознавства, вислів "товстий журнал" наведено як застарілий (див. т. VI, с. 61)? Невже слова, наведені в словнику, спочатку стають застарілими, а потім уже всталюються? Як відомо, досі бувало навпаки…
У такому плані домислювання за мене М. Пилинський пише далі: "Б. Антоненко–Давидович виступає проти слова відпуск і пропонує вживати замість нього слова видача, продаж. Але така заміна можлива тільки в побутовій мові, а в економіці існують терміни "відпуск товарів", "відпускні ціни" і окремо "продажні ціни". Так само і в техніці зустрічаємо поняття відпуск, відпускний ("відпускна крихкість металу"). Отже, це слово, безперечно, здобуло собі місце в мові, і даремно письменник залічує його до "таких чудес, як безчасся і новомісяччя".
Ні, надаремно мовознавець М. Пилинський хоче переконати читача, ніби письменник Б. Антоненко–Давидович виступає проти слів відпускати, відпуск, які, безперечно, є в українській мові. Але треба думати, коли й де слід їх ставити, а не тулити в фразу безоглядно. Писав Т. Шевченко: "Петра на волю відпустили", – кажуть і в народі: "Оце наївся, треба й очкур відпустити", – але не писали класики, не каже й народ: "Мені в крамниці відпустили чоботи", – а писали, казали й казатимуть – "продали чоботи". Діловод, що звик до канцелярської мови, може й написати помилково замість "продаж чобіт" – "відпуск чобіт", але те, що можна простити діловодові, важко вибачити мовознавцеві, який тільки припускає можливість заміни в побутовій мові канцелярсько–неоковирного "відпуск чобіт" на звичайний "продаж чобіт". А саме про це я й повів мову в своїй статті, отже, не про економічну або технічну термінологію, де слово відпуск, напевне, є в техніці й може бути в економіці, хоч не збагну, чому мовознавець М. Пилинський уважає, що "відпускні ціни" або "продажні ціни" – кращі за "ціни видачі" й "ціни продажу". Але сперечаємося зараз не про термінологію (це – окрема тема, що потребує окремої статті), а про літературну мову, отож не було ніякої потреби М. Пилинському загадувати наперед, чого б накрутив Б. Антоненко–Давидович, якби він був не тільки письменником, а ще й членом термінологічної комісії. І все‑таки мій опонент раз у раз удається до цього, навряд чи наукового способу полеміки.
Для чого він це робить? Хіба йому бракує наукової арґументації, щоб довести слушність своєї думки, посилаючись конкретно на приклади з класики й живого мовного буття, як це раз у раз робив і роблю я, керуючись не тим, що мені зненацька заманулось, а тим, що було, є й буде, на мою думку, доцільним у нашій мові? Маю певність, що М. Пилинський міг би теж полемізувати зі мною таким способом, якби він мав на меті в своїй статті тільки інтереси культури мови, а не тенденційний намір довести будь–що–будь, ніби я хочу архаїзувати нашу мову й тим збіднювати її та обмежувати. Він так і закликає без усякого логічного зв'язку з тим, що написав попереду: "Не архаїзуймо нашу мову (до речі, чому не "нашої мови", як того вимагає граматика? – Б. А. — Д.). Зважаймо на розвиток і зміни в її лексичному складі. Не треба її збіднювати й обмежувати".
Хоч М. Пилинський і не обтяжив себе потребою навести бодай один приклад у мене "архаїзації нашої мови", та на цьому пункті я вважаю за потрібне докладніше спинитися.
Кожна жива мова, писав я в одній зі своїх статей, зазнає постійних змін, коли одні слова зникають, замінюючись новими, інші слова набирають із часом нового змісту, а іноді навіть нової морфологічної форми. Нові життєві обставини створюють не тільки нові поняття з новими словами, а й нові приказки, прислів'я, ідіоми. Не розуміти цього може тільки невіглас, а щоб боротися з цим природним процесом, небагато знайдеться новітніх донкіхотів. Проте на шляху розвитку мов різних народів траплялись диваки, що силкувалися затримати свою мову в застиглих формах, усіляко борючися з модернізацією її. Був, наприклад, у Росії адмірал–слов'янофіл О. Шишков, який у ХІХ ст., перешкоджаючи впливам "западников" на формування російської літературної мови, вимагав Казати не героизм, а добледушие (від слова доблесть) і звичайні калоші називати мокроступами, але, розуміється, життя перемогло мертвеччину, й намагання О. Шишкова видається нащадкам певніше за анекдот, ніж за лінгвістичну течію.
Сподіваюся, М. Пилинський повірить, що мене не приваблюють лаври адмірала О. Шишкова? Я не пропонуватиму називати квартплату комірним, хоч таке слово було колись у нашій мові, не назову першотравневий салют "першотравневою ясою", дарма що саме так казали на Україні за козаччини, й не вдаватимуся в тугу, що сучасні діти бавляться м'ячем, а не опукою. Я – також рішуче проти того, щоб уникати українських слів, подібних до російських, що інколи роблять не в міру ретельні плекачі чистоти нашої мови, заміняючи скрізь слово діло на справу ("майстер своєї справи"), тепер – на зараз ("зараз у нас весна") або попасти, попастися – на потрапити ("потрапив у полон").
Унаслідок історичного співжиття народів і економічних, військових, культурних та інших стосунків між ними мови запозичали одна в одної не тільки слова, а й вислови. Чимало слів попало в нашу мову з російської, не кажучи про те, що й у сучасній російській мові натрапляємо на багато українізмів, занесених туди не тільки за часів Петра й Лизавети (наприклад, такі, як чрезвычайный, де до українського прикметника звичайний додано російський префікс), а й далеко пізніше, коли стали тісніші стосунки між братніми народами: девчата, хлебороб, хлопкороб, неполадки, стерня тощо. Багато слів є в українській мові й тюркського походження: кавун, тютюн, козак, бунчук та, мабуть, і таке українське слово, як жупан, є не що інше, як перероблене тюркське чапан, що чуємо, приміром, у теперішній узбецькій мові.
Є в українській математичній термінології слово відношення ("відношення 1:3"), утворене з російського отношение, – було б нерозумно викидати його з ужитку; але нема ніякої потреби в побутовій мові заміняти іменники ставлення, обходження словом відношення чи витискати дієслова ставитись, обходитися словом відноситися. Це можна сказати й щодо деяких інших російських слів, які так само органічно прижилися в українській мові.
Навряд чи знайдеться такий дивак, який серйозно вимагав би викидати з нашої мови ці слова тільки тому, що вони – іншомовного походження, або замість усталених інтернаціональних термінів радіо, телефон, телеграф конче творити свої, "національні", подібно як у німців – der Rundfunk, der Fernsprecher тощо.
На наших очах розвивається далі українська мова.