Словник призначено для середньої школи, цим і пояснюється його вужчий обсяг проти згадуваного вже подібного словника Інституту мовознавства. Проте в ньому дано понад 30 тисяч реєстрових слів, і це дозволяє поширити можливість користування ним далеко за межі середньої школи. Відрадним у цьому словнику є явне прагнення його укладачів і редактора позбутись тих кричущих хиб, які часом знецінювали єдиний раніш Російсько–український словник. У цьому словнику не побачиш уже ні безчасся, ні новомісяччя, ні поприща та інших зразків скалькованого "словотворення".
Проте слід зауважити, що укладачі не скрізь радикально звільняються від того словесного "надбання", на якому відбилась тінь культу особи. Наприклад, слова земледелец, земледелие, котрі "зелений" словник перекладав тільки як землероб, землеробство у словнику "Радянської школи" перекладено – хлібороб, хліборобство, але до цього додано: "(редко) землероб, землеробство". Навіщо тягти в новий словник ці штучні витвори? Якщо вдумуватись, то виходить, що землероб – це "той, що виробляє землю"! (Порівняйте бракороб).
Правильно даючи як відповідники до російського дыхание слова дихання, віддих (російське вздох), словник перекладає російський вислів "затаить дыхание" як "затамувати подих", а далі, наводячи ілюстрацію до слова подих (веяние по–російському), пропонує фразу "подих весни". Видимо‑таки, "затамувати подих" може бути по–російському скоріше "задержать веяние", ніж "затаить дыхание", яке правильніше буде по–українському: "затаїти (притаїти, затамувати) віддих (або ще – дух)".
Та ці похибки, як і подібні до них, навряд чи можна поставити на карб укладачам і редакторові словника "Радянської школи". Їхня праця заслуговує на повагу, їхній словник – це хід уперед.
Ще й зараз існує пекуча потреба в посібнику, який би на живому матеріалі показав відхилення від усталених норм і дав би зразки правильного користування словом. Сьогодні можна назвати книжки, які допоможуть тим, хто хоче поглибити свої знання з української мови. Узяти для цього хоч би "Нариси з загальної стилістики сучасної української мови" І. Чередниченка ("Радянська школа", 1962 р.) і "Про культуру української мови" А. Коваль (видання Київського університету, 1961 р.).
Обидві ці книжки розраховано передусім на студентів, але діапазон практичного користування ними може бути набагато ширшим. У "Нарисах…" І. Чередниченка ґрунтовно висвітлено основні властивості фонетики, морфології й синтаксису української літературної мови, викладено й науково проаналізовано величезний матеріал виражальних мовних засобів і наведено зразки використання иого в різних стилях. Це, власне, – не посібник, а підручник, не нариси, а – курс української стилістики, хоч автор скромно зменшує призначення своєї книжки.
Книжка "Про культуру української мови" А. Коваль являє собою невелику, але дуже потрібну працю, яка містить низку слушних зауважень і порад щодо вибору слова, граматичних форм і конструкцій, правил літературної вимови й наголошування.
Треба сказати, що "Нариси…" І. Чередниченка великуваті для щоденного робочого користування, а книжка А. Коваль – завузька своїм обсягом зачеплених питань. Для широкого вжитку хочеться мати щось середнє між цими двома книжками, де було б не тільки принагідно наведено, а й систематизовано слова, що їх уживають часто не у властивому значенні, скальковані вислови, характерні порушення синтаксичних норм нашої мови тощо.
Цілком природно, що мова викладу згаданих книжок – майже зразкова, відповідна до вимог високої культури мови, про яку в них говориться. Та все ж побіжно хочеться зробити кілька зауважень. Чи не здається І. Чередниченкові, що в фразі "Методи лінгвістичних досліджень різняться один від одного в залежності від того…" краще сказати по–українському без прийменника в – "залежно від того"? Чи слід уживати тільки іменник недолік, коли мовиться про якісне поняття, а не про нестачу чогось, скажімо, в касі, коморі тощо? Мені здається, що слово недоліки, розкидане в різних місцях тексту, доцільніше було б подекуди замінити словами хиби, вади чи ще якимись синонімами.
А. Коваль часто вдається до дієслова зустрічатися, але у фразах "Тавтологічні звороти часто зустрічаються в мові…"; "На жаль, у мові студентів можна зустріти слова…" краще було б поставити інші, відповідніші синоніми – траплятися, подибувати, надибати, бувати. Не слід обмежувати текст викладу прислівником значне, коли є змога варіювати його іншими синонімами, наприклад, замість "значно більша" – "куди більша", "значно спростити" – "набагато спростити", "значної шкоди" – "неабиякої шкоди" і т. ін.
Хай автори цих дуже корисних книжок сприймуть мої принагідні зауваження не як докір, а лише як прояв бажання літератора внести свою частку в нашу спільну працю – збагачення української літературної мови – могутнього знаряддя розвитку української нації. Справді–бо, нива нашої діяльності – спільна з працівниками лінгвістичної науки. Праця наша має бути співдружною.
СПОСТЕРЕЖЕННЯ МИТЦЯ
Наша вельми невелика щодо кількості література про поточну мовну дійсність збагатилася ще на одну книжку – "Слово про слово" відомого українського письменника Костя Гордієнка, що вийшла у видавництві "Радянський письменник".
Уже сам факт появи книжки, де розглянуто наші мовні справи, є дуже відрадне явище. Адже так мало, непропорційно до ваги й актуальності мовних питань мало, опубліковано в нас статей, а тим більше книжок на цю важливу тему. Та й чи не парадоксально, що в боротьбі за високу культуру мови виступають у періодиці здебільшого тільки письменники, тимчасом як учені–мовознавці воліють мовчки працювати в тиші кабінетів Інституту мовознавства, ніж устрявати в полеміку, що вряди–годи спалахує на сторінках наших періодичних видань. А кому, як не їм, слід було б насамперед відгукуватись на численні, на жаль, прояви нехлюйства, недбайливості, а то й просто спотворення нашої лункої, барвистої мови! Адже об'єктом спостереження, дослідження й вивчення для вчених–мовознавців має бути не тільки художня література, а й широка база того багатогранного життя, де звучить українська мова. Сюди входить і мова наших газет, журналів, мова вивісок, оголошень, плакатів, мова радіо й телебачення. врешті, впливи всіх отих чинників на живу мову народу. Скільки тут трапляється помилок, прикростей і просто анекдотичних випадків, на які треба оперативно реаґувати на сторінках газет і сатиричних журналів, а тим часом замість компетентних відгуків фахівців–лінгвістів натрапляємо тільки на "фігуру вмовчання", як теоретики літератури…
Саме з цього погляду є цікавою збірка статей і спогадів К. Гордієнка, доброго знавця народної мови й стиліста. Щоправда, безпосередньо мовним питанням приділено в збірці тільки дві статті: "Чутливість до слова" та "Слово", й на перший погляд здається, ніби збірка не має тематичної єдності, бо інші три статті – "Замітки на "Кленових листках", спогади про В. Еллана–Блакитного та враження від останньої декади української літератури й мистецтва в Москві – "Голоси і барви" – виходять за рамки полеміки письменника з критиками, редакторами й мовознавцями про слово. Проте, вчитуючись у роздуми письменника над майстерністю Стефаникової мови чи перегортаючи сторінки теплих спогадів про В. Еллана–Блакитного, з яких яскраво, хоч і фрагментарно, постає перед читачем доба становлення української сучасної літератури, а водночас і літературної мови сучасної України, чи переймаючись авторовим захопленням від маніфестації української культури в Москві на декаді, мимоволі вчуваєш внутрішню єдність збірки, бо скрізь автор обстоює народну основу літератури й мистецтва, бореться за поетично–образну силу слова.
До мовних питань К. Гордієнко підходить не з погляду відхилення від лексичних і фразеологічних норм, а з позицій непримиренного супротивника оканцелярення мови, знебарвлення її, мертвотного штампування замість невтомних мовних шукань. Цієї сторони питання ще майже не торкались ті нечисленні автори, що виступали в нашій пресі в справах культури мови. Тому й цей виступ К. Гордієнка набирає особливої гостроти та оригінальності, не кажучи вже за своєчасність його.
Автор спиняє увагу читача не на випадках неправильного вживання того чи того слова, не на хибних фразеологічних конструкціях, а на знебарвленні слова. Слово може стояти у фразі на своєму місці, й усю фразу граматично правильно побудовано, але це далеко ще не все, щоб фраза не була сірою, протокольною, а слово – анемічним, образно–безсилим.
Порівняймо: вогонь горить і бурхає полум'я, стугонить вогнище, палахкотить проміння або набростились дерева в І. Виргана замість бажаного спокійним редакторам – набухали бруньки. К. Гордієнко закликає до творчого шукання й збагачення мовних засобів. "Збагачення мови – більш складна (чому не складніша? – Б. А. — Д.) тема: це – будова мови, національна своєрідність, чисто українські звороти, особливості, ознаки, соціальна виразність, поетично–образний лад…", – слушно зауважує він, заперечуючи нерозважним критикам, що плутають народні слова з архаїзмами, просторіччя з діалектизмами й прагнуть стандартного письма.
Звісно, мовиться тут про користування словом у художній літературі. Навряд чи хто вимагатиме, щоб і в підручниках садівництва бростились дерева, а в нарисі з фізики неодмінно стугоніло вогнище, бо: "На все потрібен артистичний хист …На все потрібне чуття міри, художній такт, чутливе вухо, смак, усе те, що можна назвати художньою культурою", – каже він далі.
Проте К. Гордієнко не обмежується самими рамками художньої літератури, а ставить питання далеко ширше – про впливи канцелярщини й протоколізму на живу мову народу, про змагання шаблону й штампу з образністю слова. Дотепно, в'їдливо–сатирично письменник оповідає, як канцелярські бур'яни гнітять добірне народне слово:
"Де ви найдете такого голову колгоспу, який би, приміром, сказав просто: "кури несуться". Цього не може бути. Він неодмінно скаже: "Кури вступили в період носки яєць". Чи почуєте від нього, що колгосп "силосує гичку"? Ні, він такою "буденною" мовою розмовляти не буде. Він скаже: "Колгосп вступив у стадію силосування зеленої маси".