По–українському відповідником до російського вислову не то – не то буде чи то – чи, наприклад: "Чи то так сонечко сіяло, чи так мені чого було! Мені так любо, любо стало" (Т. Шевченко); "Одна з таких чи то каменюк, чи то маленьких скель стирчала тільки за метр від берега" (Ю. Шовкопляс).
Отже, й у фразі, наведеній на початку, треба було написати: "Чи то справді хотів спати, чи тільки вдавав, що хоче".
Не бійсь – надісь, мабуть, певно
"Не бійсь, уже хильнув десь зранку?" – пише автор оригінального оповідання й думає, що він висловивсь по–українському. Простий український читач, якщо він негаразд знає російську мову, де трапляється частка небось, може й не добрати глузду в вислові не бійсь, бо українською мовою такий вислів означає тільки заперечення з дієсловом у прямому значенні: "Не бійсь, Ольго, нічого, все буде добре!"
Відповідниками до російської частки небось маємо в українській мові частку надісь ("Люди дивуються, що я весела: надісь, горя–біди не знала". – Марко Вовчок), прислівники мабуть ("Скулився як! Мабуть, уже змерз, як той цуцик?" – Із живих уст) і певно ("Уже, певно, візьме її за себе". – Г. Квітка–Основ'яненко).
З цього видно, що й авторові оповідання треба було написати: "Надісь (або мабуть чи певно), уже хильнув десь зранку".
Ні–ні та й… – гляди та й… – коли–не–коли
"Ні–ні та й піде на базар щось продати", – читаємо в одному перекладі з художньої літератури, а інколи такий самий вислів бачимо й в ориґінальній українській сучасній літературі: "Ні–ні та й вип'є чарчину, а тоді – другу, третю… і пустився чоловік берега". У кого є чуття мови – а воно буває й природжене, й вироблене внаслідок самовдосконалення, – той зразу відчує буквалістичність перекладу й неприродність вислову ні–ні в контексті українського твору: його скальковано з російського вислову типу: "Нет–нет да и соврет опять".
Заперечення ні в українській мові може бути повторене тільки для того, щоб передати особливо піднесений емоційний стан людини, наприклад: "Ні, ні, не хочу цього! Не дам згоди на це!" А там, де треба передати російський вислів "нет–нет да и…", є інші українські відповідники: гляди ("То не хотів їхати, а то, гляди, вже й у дорогу зібрався". – З живих уст), коли–не–коли {"Артем на заводі. Коли–не–коли провідає матір". – А. Головко). Повторення дієслова з запереченням може також бути відповідником до наведеного російського вислову: "Не йде, не йде та й прийде стовбичити цілий день" (із живих уст).
Отож у перших помилкових фразах слід було б написати: "Коли–не–коли та й піде на базар", – або: "Гляди, й піде на базар"; "Не п'є, не п'є та й вип'є чарчину, а тоді – другу, третю…".
ВИГУКИ
Їй–право, далебі, справді, справді–бо, бігме, таки так
Відповідно до російських вигуків ей–ей, ей–же–ей є чимало українських слів, але останнім часом багато авторів і промовців уподобало рідкісне їй–право: "їй–право, я нічого не знав". Цей вислів помітно витискує такі відомі здавна слова, як далебі ("Далебі, не знаю, що й діяти". – І. Нечуй–Левицький), справді ("Справді, нічого не знаю". – З живих уст), справді–бо ("Кажу вам, справді–бо, нічого не чув і не бачив". – Із живих уст), бігме ("Бігме, я не брав твоєї сокири". – Словник за редакцією А. Кримського), таки так ("Таки так, не було його там". – Із живих уст). Звісно, краще користуватись не рідкісними, а внормованими в літературній мові словами.
Леле, лелечко, от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько)
Вигук леле дедалі рідше чується в сучасній українській мові, поступаючись перед вигуками от біда, ой горе, ой лихо (ой лишечко, ой лишенько). Але наша класика и народне мовлення широко послугуються цим вигуком, що передає захоплення або подив ("Леле, лелечко мені!" – М. Номис) чи гіркоту ("Ой леле! Даремні питання!" – Леся Українка). Будучи відповідником до російського увы, вигук леле не є абсолютним синонімом вигуків ой біда ("Ой біда мені з тобою, не знаю, що й робити!" – З живих уст), ой горе ("Ой горе тій чайці, чаєчці небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі". – Народна пісня), ой лихо, ой лишечко, ой лишенько ("Ой лишечко! Хто іде!" – Т. Шевченко). Ці вигуки передають почуття більшого жалю, ніж вигук леле, за яким чути легкий смуток чи невдоволення: "Леле, я таки не встиг дочитати книжки – забрали її в мене" (з живих уст); "Ой лелечко, лелечко, болить моє сердечко!" (П. Чубинський).
Слава – браво – ура
Слово слава здебільшого виступає в функції іменника: "Гей ну, хлопці, до зброї – на герць погуляти, слави здобувати!" (історична пісня). Але це слово буває й вигуком, що відповідає російським вигукам ура ("Як упав же він з коня та й на білий сніг, – Слава! Слава! – докотилось і лягло до ніг. – П. Тичина), браво ("Хорові Вірьовки та його керівникові Авдієвському слава!" – З живих уст). Слід пам'ятати й цей давній український вигук слава, щоб користуватись ним під час різних урочистих моментів – на мітингах, концертах, виставах і зборах, коли хочеться висловити свій захват.
БАЖАННЯ ЛІТЕРАТОРА
Художня література безнастанно контактує з живою народною мовою, живлячися з неї та, з свого боку, збагачуючи її; ні в якій іншій галузі розумової праці не переплітаються так щільно для дружного співдіяння класична спадщина, мовне надбання минулого й поточний процес дальшого розвитку живої мови. Письменник уже з самої природи своєї творчості має стояти на передовій лінії борців за високу культуру мови.
На жаль, ми, письменники, іноді забуваємо про відповідальність перед своїм народом за нашу мову, за той багатий, великий скарб, який ми одержали від славетних попередників. За слушну можна вважати репліку І. Білодіда ("Радянська Україна", 196З), що в тканину деяких художніх творів потрапляють невиправдані діалектизми, жаргонізми й вульґаризми, іноді "по–новаторському" нав'язуються штучні, не властиві природі літературної мови словотворчі покручі, а деякі підручники з літератури написано сіро й безбарвно, з мовними штампами, шаблонами та ін.
Доречно буде сказати й про те, що в нас усе ще мало добрих словників, де більш чи менш повно було б відображено багатющу живу лексику української мови.
Для багатьох редакторів наших видавництв однотомний "Русско–украинский словарь" став неперейденим законом: є таке слово в словнику – гаразд, уживай його; нема цього слова чи замість нього стоїть якесь дивне, скальковане, – скоряйся словнику, бо то – закон!
Звісно, академічному словнику належить мати непохитний авторитет. Тут не місце сумнівам, дебатам і дискусіям. Але й "Русско–украинский словарь", і Українсько–російський словник – далеко не ідеальні. Багато що в них просто застаріло. Хіба не з оцих словників пішло горезвісне "Добро пожалувати!", що й досі часом "прикрашає" фасади деяких будинків в урочисті дні? Навіть у IV томі Українсько–російського словника, що вийшов із друку 1961 р., коли вже преса, радіо й різні заклади відкинули цей вислів, який не лізе ні в український тин, ні в російські ворота, все ще бачимо на двадцятій сторінці "Добро пожалувати!". Здавалось би, що наспіх укладений "Русско–украинский словарь" 1948 р. зазнає в наступних виданнях докорінних виправлень, але видання 1955 й 1961 рр. обмежились тільки невеликими додатками чи змінами правописного порядку. І сьогодні ще редактори мають підстави вимагати від автора замінити слово лихоліття на безчасся (російське безвременье), бо цей феномен стоїть на першому місці в словнику, прозваному "зеленим" не так за колір палітурок, як за недостиглість. За цим словником ми маємо писати новомісяччя замість відомого в народі молодий місяць, молодик, давати перевагу штучному слову виручка ("гроші за продані речі") над широко вживаним у народі виторгом, уважати, що вислів "продати (чи купити) в розстрочку" (або, як у словнику ще наведено, – з розстроченням.) – чомусь кращий за відомий український – "купити (продати) на виплат".
Словник часом містить як українські відповідники такі слова, що їх у народі розуміють по–іншому, ніж то хотілось укладачам словника. Наприклад, слово поприще, дане в переносному розумінні "нива", "поле діяльності" часто сприймають як дієслово поприщити. Я був свідком, коли на селі, вичитавши в газеті фразу "Він довго працював на поприщі народного вчителя", одна з колгоспниць відразу спитала: "А кого це з учителів поприщило?"
Так само й слово дітище, наведене в словнику, як відповідник до російського детище, замість природних українських дитя, дитина чи виплід (аналогічно до російського порождение), сприймається з іронічним чи зневажливим нюансом, як у словах із суфіксом — ищ— – бабище, хлопчище, любище, кулачище.
Інколи лексичний матеріал одного словника суперечить відповідному матеріалу з другого, дарма що їх упорядкував один і той же заклад – Інститут мовознавства імені О. Потебні. Наприклад, у "Русско–украинском словаре" російське слово нервничать перекладено як нервуватися, а нервировать – нервувати, проте за ІІ томом Українсько–російського словника виходить, що дієслово нервувати означає не тільки те, що російське нервировать, а й нервничать (тобто нервуватися).
Я торкаюсь цих хиб наших словників не для того, щоб, як кажуть, ятрити давні рани й заглиблювати незгоду між літераторами, журналістами, редакторами, з одного боку, й мовознавцями – з другого. Я хочу, щоб ті хиби, які розхитували авторитет нашого академічного словника, не перейшли механічно в дальші словники Інституту мовознавства, що стоять на черзі, – тлумачний, синонімічний, фразеологічний; щоб запевнення, що "зелений" словник – "давно перейдений етап", було підперто належним видавничим діянням.
Ми вже сьогодні можемо з приємністю констатувати неабиякі зрушення в нашому мовознавстві. Уже з'являються на книжковому ринку видання, які можна використати в боротьбі за культуру мови. Хай сьогодні нас навряд чи задовольнить і невелика кількість назв, і малий тираж, і навіть подекуди повторення деяких лексичних помилок минулого, але ці видання вже виконують покладену на них функцію, сприяють піднесенню нашої мовної культури.
Насамперед слід відзначити поважну працю – "Русско–украинский словарь" Д. Ганича й І. Олійника за редакцією І. Варченка, видання "Радянської школи" 1962 р.