І пахнуть таємницею далекі гори. Високі й зелені, вони прихилили зелені обрії, розсувається біляста негура, падає у провалля. І ми під самісіньким небом — над зеленим світом, над усіма полями, над усіма містами, над усіма ріками. Ми так високо, що нам навіть видно зелене море, яке спить при березі, а днює десь далеко-далеко. Нам дуже добре. Ми щось знаємо, знаємо стежку до Шугаєвої сопілки. Круто в’ється та стежка.
— Ти зроби її мені… дудочку, — каже Воксанка і тулить свої руки до малих грудей. Прищулилася, ніби чує, як та дудочка грає.— Сопілочку-денцівочку. Ти ж тато!
У моїй голові вистукують думки: якби калина, я б тобі зробив, як робили ми колись собі на пасовиську. Але гаятися не можна, треба робити. Набридло малій грати на пальцях.
— Давай пошукаємо паличку.
— Яку?
— Будь-яку, аби паличка.
Воксанка не знає, яку паличку і нащо вона, але зривається з місця. Ми починаємо шукати скрізь: під столом, під шафою, під диванами. Ні там, ні на нашій кухні паличка не виросла. В коридорі, з-під секретера, повзаючи на чотирьох, витягуємо стару лопатку, про яку думали, що загубилася.
— Є? — питається.
— Є! — відказую. Беру ножа, відрізую держальце. Воксанчині руки так і просяться, щоб потримати його.
— На тобі паличку. Помий її.
— З милом?
Ми миємо паличку милом, аж поки вона не стає зовсім біла.
Тоді я беру олівця і буцім випікаю ним рядочок значків-голосників. І коли все готове, тулю паличку до уст, перебираю пальцями:
— Ду-ду-ду-ду… ду-ду-ду… — і примружую очі, і хитаю головою, і притоптую.
— Я! Дай я! — вона вихоплює з моїх рук оту дудочку, швиденько вмощується на своєму стільчику, колись синьому, а зараз облізлому.
— Ду-ду-ду-ду… — її повіки солодко злипаються, біла голова хитається, як на вітрі, а ніжка відбиває такт.
Що їй сниться? Що їй бачиться?
— Ти граєш, а я бачу красу…
— Со?
— Красу.
— Яка вона?
І я мушу їй казати.
— Десь біля самого синього моря жила собі князівна-полівна. Мала вона криницю з живою водою, а коло тієї криниці росла вишенька. Сини в тієї князівни-полівни були лицарями. Але щось таке їм поробилося, що вони нічого так не любили, як сваритися між собою. Часто доходило й до бійок. Було поб’ються, а потім їм стане соромно, посходяться і чуби собі рвуть.
Не один цар-зазіхайло, прочувши про криницю з живою водою та про вишеньку, точив свої зуби, щоб собі те все привласнити. Отож треба було добре боронитися. Не раз доводилося накладати головами, не раз круки[17] випивали козацькі очі, а дощі мили білі кістки.
Дізнався про таке добро і цар Лютий. Зібрав своїх генералів і каже:
— Піду я війною на князівну-полівну.
Генерали послухали, посхиляли голови і відказують:
— Хоч ти і Лютий, але князівни-полівни не подужаєш.
А цар як зарепетує, очима метає стріли, а з пащі вогонь кидає:
— Я хочу завоювати весь світ!
Генерали полякалися, поприсідали. Стали між собою раду радити і кажуть своєму цареві так:
— Тут треба не війною, а хитрістю. Зачекаймо, нехай на ту князівну-полівну нападе хтось інший, коли ж ті лицарі знесиліють, тоді ми буцім їм допомагатимем, а насправді візьмемо їх під твою високу руку.
Лютий зрадів і пристав на цю пораду.
Сталося, як генерали й сподівались. Король Пишний собі захотів напитися живої води й дістати вишеньку. Зібрав силу-силенну війська. І почалася січа. Билися не на життя, а на смерть. Аж потупили мечі. Король Пишний мусив відступити, та ненадовго. А тут між самими лицарями згоди нема… Хто тягне ліворуч, хто праворуч. Тоді-то цар Лютий підлестився до них із своєю допомогою, буцім йому нічого не треба, так допоможе. І нахлинуло його військо з гарматами. За одну мить оточили криницю з живою водою і вишеньку. Кинулися боронитися — пізно. Хто попросив у царя Лютого ласки, того помилувано, але руки зв’язано. Хто чесно бився, тому відрубано голову.
А інших хто й зна куди позапроторювано.
Приїхав цар Лютий на коні, роздав нагороди генералам, не обійшов і рядовиків.
— Тепер я непереможний! — кричить. — Який мій солдат упаде, бризну живою водою, і він знову встане. З’їсть вишеньку — і знову в бій. Я завоюю весь світ!
І наказав він крутити з криниці воду і рвати вишні.
Генерали повідпихали солдатів, хто за відра і до криниці, хто лізти на вишню.
Причепили відро до журавля, вилаштувалися в ряд, щоб якомога швидше напоїти водою свого царя Лютого. Порожне відро шугнуло в зруб. Вода блищить, ніби близенько, а відро не дістає. Гнуть того журавля, а вода далі вниз, у землю, блищить, відро над нею похитується. Зовсім зігнули того журавля, далі вже не можна, а криниця втікає в землю.
Дістануть порожне відро, криниця підніметься, здається, нагнись — і зачерпнеш.
Коли дивляться, а той генерал, що босий на вишню поліз, вже аж під хмарою. Він дереться, хоче вишень для свого царя нарвати, а вишня росте вгору і вгору. Обірвався генерал та й гепнувся мертвий на землю. А вишня знову така, як була. І червоних ягід рясно-рясно.
Коло криниці тешуть нового журавля, щоб глибше дістався. А цар Лютий розсердився.
— Нездари! — кричить. — Я ось з’їм вишень і сам собі води дістану.
Розігнався на коні, рукою хап, та навіть до листя не дістав, бо вишня своє гілля піднесла. Розгнівався він ще дужче, підплигнув у сідлі, а гілля ще вище.
І що вони не робили, як не старалися, криниця ховається вниз, у землю, а вишня тягнеться вгору, в небо.
Чи ту вишню зрубати? Чи ту криницю викопати? Сперечаються генерали з царем. А їхні солдати знай руйнують і двір, і дворище. Хто що бачить, те й тягне.
Князівна-полівна була на той час у полі, щось там робила.
— Вона, мабуть, знає закляте слово!
І послано солдатів, солдати взяли її під караул, привели і поставили перед царем на його ясні очі.
— Ти знаєш якесь закляте слово, що я не можу ні води напитися, ні вишень з’їсти? — питається цар Лютий.
— Знаю, — відказує князівна-полівна.
— Швидше кажи, а то зараз тобі голову з плеч!
Солдати, генерали і сам цар Лютий шаблі з піхов.
— Знаю я таке слово, — каже князівна-полівна, — але вам його нізащо не скажу. Якби ви мені не тільки голову зняли з плеч, а четвертували, дерли з мене паси, які завгодно кари придумували, все одно того слова не почуєте!
І закували князівну-полівну — в кайдани, цькували собаками. То знову розковували і підтягували на диби. Палили вогнем. Знущалися як хотіли. Але не могли нічого вдіяти. Цар Лютий наказав, щоб їй відрізали язика. Вона впала мертва. Порубали її, посікли і розкидали по полю. А вона взяла та й виросла квітами — червоними, синіми, жовтими, білими…
— Татку, татку!
— Що?
— А є чорні квіти?
— Є чорна троянда — людська журба.
— А де криниця й вишенька?
— Криницю засипали, а вишеньку зрубали. Та то вже інша казка.
— А цьо засипали, цьо зрубали?
— Дивися, у вікні сонце! То все твоя дудочка.
Вона хапається за саморобну сопілочку.
— Я гратиму, а воно світитиме…
Сонце — і нам нічого не треба. Сонце бере нас за руки, за плечі і виводить з хати на вулицю.
Сходи в парадному некруті, перила низькі. Воксанці не хочеться, щоб її вели за руку. Пручається, сама тягнеться до поручнів, дістає їх тільки самими пучками. Не йде, а ніби пливе: гульк — і вниз, гульк — і вниз. Рука дереться вгору, а ноги тягнуть вниз. Балабончик на її гостроверхій шапочці видзвонює. Та ось пучки відриваються від поручнів, нога не дістає до цементу-плити, і Воксанка падає на коліна. Їй боляче. Але сліз нема. Витирає зашмаровані коліна.
— Ай, нічого, випереться…
Лялька — голий пупс із коричневим волоссям, синіми очима і червоними губами — випала, закотилася під стіну. За того пупса, здула з нього пилюгу і сховала в кишеню.
Від моєї руки відпихається:
— Ти що, я сама!
З останніх сходів не ступає, плигає: скік — раз, скік — і вітром у двері. Не розчиняє, розбиває їх. Двері на пружинах, зачиняються перед моїм носом. Я висмикуюся, а вона стоїть перед калюжею. На небі сонце, і в калюжі сонце. Розгадує, як воно так діється.
— Я не замочуся, у воду не можна, — і погрожує пальцем собі і мені.— Тс-с! — і знову очі в калюжу, ловить сонце, над яким ряхтить каламуть.
Наше подвір’я чимале, але воно довге, як кишка. Встяж будинку газони, а на краю ростуть молоді верби. Через усе подвір’я заасфальтована доріжка. Вона впирається у муровану стіну, під якою стирчать чотири цементні стовпи. На них сушать білизну. По той бік доріжки є п’ятак-майданчик, за ним яблуня, а за яблунею — дитячий куток.
Наше подвір’я глухе. І заїзд на нього з глухої вулиці.
Ще ніде нікого з дітей. Хмари трохи піднялися. На гіллі голих верб краплі дощу. Сонце засвітило їх, і ті краплі висять світлячками-ліхтариками. Калюжа стоїть на всій доріжці. Вона аж палає. Над нею стрибають горобці. Дзьоб водицю, голівку вгору і хоробро:
— Жив-жив!..
— А чому сонце впало і не топиться?
— Воно купається.
— І горить?
— Аж міниться.
— Чого ж його вода не заллє?
Я не встигаю відповісти, чому навіть у калюжі не гасне сонце, — трубить машина:
— Ту-ту-у!!! — як на пожежу.
Відриваю малу від калюжі, схоплюю на оберемок, ледве встигаємо втекти.
Чорна машина, ніби обсмалена на головешку, кричить чорним блиском. З-під чорних коліс з білими ободами на обидва боки розляглася калюжа. Чорна машина розбила сонце, сама в’їхала на його місце і спинилася. А сонце не злякалося її, взяло та й стало перед нею.
Двері хляп. І немолодий, сухий, як жердка, прудкий чоловічок чалапнув прямо у воду. Черевиками. Шофер. Очі не дивляться, вилупилися. Піджачина розстебнулася. Поліз наперед машини, чвирк і бульк, дотягнувся до інших дверей, потягнув їх. Двері не скрипнули, а його зігнуло. Він простяг руку і підставив своє худе й немічне плече.
З переднього сидіння в сірому, як попіл, костюмі повільно, спроквола підводився молодий і поважний товариш. Щоб глянути вбік, він мусив з силою повертати голову на товстій і червоній шиї. Він удостоїв мельком своїм ситим поглядом калюжу і швиденько закотив свої малі очі під лоба. Подув своїми товстенькими губами на свій попелястий піджак, погладив своє гладеньке лице, поклав руку на плече шофера і показав свою голову. Вона була з лисинкою і світилася олією. Скидалося на те, що він сам собі повискубував чуба, але його голова була подібна на чиюсь і пасувала до круглого животика. Шофер стояв у калюжі.