На небі, як і в нас на стіні, є вмикач, тільки великий. Ніч ввімкнула цей вмикач, і зорі спалахнули.
— Нащо?
— Щоб освіщати людям сни.
— І мені?
— І тобі.
Ми йшли повз завод. Вона знала, що це завод. За муром стугоніло й гуркотіло.
— Я виросту й піду на завод. Знаєш, що я тобі зроблю?
— Не знаю.
— Ложку!
Вітер підганяв нас додому. Він виспівував, що вже лягло снопами літо і стернею встала осінь. Осінній вечір знову погрожував дощем. А ми його не боялися. Нам було легко і трошки радісно. Доберемося до своєї хати і скинемо свою втому.
Чого в нас сьогодні тільки нє було! Ходили в гості, ходили на Дніпро… Бачили сонце і зорі. Скрізь водила Шугаєва дудочка. Я кажу:
— Захочеш води, піде вода. Захочеш каші, і каша звариться. Чого ти ще хочеш?
— Хочу-хочу… Сама не знаю, чого хочу…
Гладенький пеньок стирчить перед нашим подвір’ям. Воксанка плиг на нього, дрібу-дрібу, скік назад, під мою руку.
— Я хочу мами… — і збирається грати на пальцях. Її голос — ластів’я під стріхою.
Сашкова мама, яку він погоджувався обміняти на вудку, повела його в парадне.
Під будинком швендяла немічна нянька з Оленкою.
Вода зійшла, на подвір’ї вигулювали старі й дорослі.
Опасиста тітка Головачка, не дуже моложава і якась розпатлана, гуцюцюцькала внука.
— Оксанко, а де твоя мама? — спитала та тітка солодко.
— В Празі,— відповіла мала з гідністю.
Всі, хто прогулювався, поспинялися.
— Коли ж вона приїде і що тобі привезе? — питалася Головачка й ніби гуцюцюцькала не дитину, а свій голос.
— Мама мені привезе плаття, кохту, чоби… — загинала пальці, показувала старим і дорослим.
— І ляльку? — випитувала Головачка.
— І ляльку!..
— Може, вона вже приїхала?
Мені не довелося заганяти Воксанку до хати. Вона сама побігла в парадне. Не зупинилася, коли її гукнув сусід-велетень Михайло, який любив розповідати про комара, що перекинув трамвай. Не зупинила її й красуня Наталка — Михайлова дружина, яка хотіла чимось почастувати.
Воксанці забиратися вгору легше, як спускатися донизу: не так лячно, що впаде.
Я її наздоганяю, а вона вже лупцює ногами в двері. Їй відчиняє Надя — сусідка.
— А мама?
— Риба, мами ще нема.
Вона спантеличена: переступати їй поріг чи ні?
Зачиняються двері, Надя хапається її роздягати і розпитує:
— Де була? Що бачила?
А мала виривається з її рук і шмиг до себе в кімнату. Мами нема. На стіні висить її портрет.
Одурила дудочка. Одурила денцівочка. Мама не приїхала. Вона висить на стіні. В неї таке ж біле і таке м’яке, як у Воксанки, волосся. Тільки воно пишніше — золотою короною. В неї таке ж чоло. Тільки вище й задумане. У неї зламані брівки, ніби вона весь час дивиться і не може надивитися своїми великими очима.
І її рівний ніс, і її теплі припухлі губи, і її м’яке підборіддя — все ніби оживає. Все-все мамине у Воксанки. Але мами нема.
Її нема. І без неї не розчісуватимуться так мило кіски. Без неї сумно в гостях і вдома. І Дніпро, і зорі без мами — журавлина туга. Не пахнуть квіти і не п’ється вода. Кру-кру…
Змалювали маму на портреті. Змалювали очі, змалювали брови, та не змалювали тихої розмови…
Я пораюся на кухні, кличу, щоб мала йшла і допомагала, а вона не йде.
— Риба! В телевізорі дядько Микола! — гукає Надя.
Воксанка любить телевізор. Чапу-лапу…
— Де Коля?
— Он!
— А як він туди заліз? А де його папка?
Грає музика, і мені нічого не чути. Веселий джаз.
Воксанці сидиться з Надею. Надя одинока і любить дітей. Вона й працює з дітьми. Вона запросила нас якось на зліт. Ми сиділи на трибунах, дивилися на парад, бачили юннатів і малих пожежників. З нами сидів Тарасик — Надин родич. Він був дуже зосереджений, а Воксанка йому казала:
— Бачиш, бачиш Надю, як вона піонерить?..
Її робота — піонерити.
В каструльці закипає каша, а в Надиній кімнаті — танці.
Наварила мати гороху.
Насипала дітям потроху!
Забуто про маму. В дітей швидко змінюється настрій: плач у сльози, злість у втіху. Треба тільки зачепити ту струну, яка бринить.
Йду до них. Воксанка руки над головою — чубарики-чубчики… Підняла ногу — женчичок-бренчичок…
— Твіст! Ану, твіст! — і Надя сама вихитує плечима.
Руки ходять, ноги ходять, присідаючи.
Всі діти однакові — їхні батьки різні.
— А хто буде кашу їсти?
— Я тільки раз!.. Ще один раз… — Кіски злиплись від поту. Не перестає.
Мирюся, вмовляю, щоб не паніла. А вона дженджуриться, бришкає.
— Ах, ти чмур![22]
— Ти сам чмур! — і в плач.
— У нашого чмура — погана натура, — це вже Надя.
— Самі ви погані!.. Я з вами не хочу жити!
А я думаю, хто весь час сміється і ні разу не заплаче, той блазень.
— Мир миром, пироги з сиром…
Вона дивиться крізь пальці й докінчує одним духом:
— Вареники в маслі, ми дружечки красні. Поцілуймося!
І ми цілуємося.
Вона дивиться на телевізор і каже:
— Як мені та музика набридла! Надю, включи війну!
— Вечір, буде дощ. І так страшно, — каже Надя.
— А я хочу!
Діти граються у війну, батьки сміються. Коли ж граються у війну батьки, тоді діти плачуть. Нікому б не знати ніяких церегелів, водити разом хліб-сіль і не пускати страхів по телевізорах. Всі так кажуть. Педагоги забороняють малим вечірні програми. А діти все одно дивляться, покрадьки. Без цього їх не нагодуєш.
Надя взяла малу на руки: вона її годуватиме.
— Їж, не засалюйся!
— Розкажи про бабу Війну.
В Наді ні батька, ні матері. Наклали головами. Вона дитбудинківська.
— Ну, де та баба Війна живе?
— Не каверзуй! — Надя набирає ложку каші й зачинає казати.
Баба Війна живе за границями-кордонами. Вона їздить у ракеті і возить з собою чорного ворона з чорним плугом. Їх ніхто не чує і не бачить.
У баби Війни велика рідня — діти Війни, так і називаються. Є хоробренки, і дезертиренки, є голосільниці…
— А чого вона хоче?
— Був час, коли баба Війна їздила на залізному возі й поганяла вороними кіньми. Гнала над прірвами, вивернулася і перекинулась. Коні покалічилися, віз поламався, чорний ворон позбувся обох крил. І сама баба добрі гулі набила. Летіла в прірву, аж загуло за нею. Всі зраділи: там в нетрищах їй і амба.
Але баба Війна живуча. Відлежалася, встала, повела своїми очищами й ну дертися на гору. Вилізла й гайда собі. Не до кого-небудь, до самісінького прем’єра. А той прем’єр видав закон: хто де побачить бабу Війну, щоб цькував собаками. Прості люди так і робили. Тоді баба Війна кинулася до родовитих вельмож, до тих самих, що з прем’єром укладали проти неї заборону. Вельможі переступили через закон, впустили бабу Війну до прем’єра. От вона йому й каже:
— Полікуй мене, я тобі в пригоді стану.
— Як ти сюди втрапила? Хто тебе впустив? Я зараз же посаджу тебе в тюрму!
— Е! — клацнула баба Війна своїм зубастим ротом. — Замкнеш, сам і випустиш. Я знаю твої державні таємниці. Ти хотів би заволодіти всім світом.
Занепокоївся прем’єр:
— Як ти знаєш?
— Мені та не знати? Хто багато має, тому завжди мало. Хіба всі твої попередники, хіба ти сам в цьому не присягався?
— Як ти смієш! Я тебе забороняю!
— Забороняєш чи ні, але тобі, прем’єре, доведеться мене вилікувати, — і баба Війна спробувала прихилитися до прем’єра.
Прем’єр був людина інтелігентна. В лацкані його чорного піджака стирчала біла квітка. Він став делікатно пручатися, не даючи волі рукам. А баба Війна шепнула йому на вухо:
— Не вилікуєш ти, інші знайдуться!
Прем’єр так і похолов зі страху.
— Яких же тобі лікарів треба? — спитався він.
Вона подивилася на нього своїми підбитими очима, як на пришелепуватого.
— Крові мені треба! Крові!
— В мене є діти! — жахнувся прем’єр.
— Ти і твої діти стануть героями, — сказала баба Війна. — А кров, якою мене лікуватимеш, зовсім не називатиметься кров’ю — воєнним бюджетом.
— Хіба що так, — промурмосив прем’єр.
— А як же інакше? Мені треба підкувати коні, мій шарабан розлетівся в друзки, мого ворона треба добре годувати, щоб у нього виросли крила.
— В мене є і ковалі, і бондарі, і теслі,— признався прем’єр і мрійливо додав: — Та чи личить тобі, вельможній, їздити в допотопному шарабані? В мене є вчені і конструктори…
Знюхалася баба Війна з заморським прем’єром, і скоро ніякий мітинг і ніякий бенкет не міг відбутися без неї. Де прем’єр, там і вона.
Сідала баба Війна в ракету — сам прем’єр був на учті, цілувався з бабою Війною і вигукував:
— Патріотці віват!
— А ця баба Війна — хвойда, їздить уздовж кордону, возить чорного ворона з чорним плугом.
— А чого вони їздять? Чого хочуть?
— Тебе!
— Я ж маленька!.. Ходімо бити бабу Війну!
— Риба, оближи ложку.
По телевізору пускали антивоєнний фільм.
— А коли буде Новий рік? — спиталася мала.
— Нащо він тобі?
— Хіба ти забувся?..
Воксанка чула: в неї був ще один дід, рідний, мамин тато — Федір. Він пропав безвісти. Ніхто не знає, в якій землі, своїй чи в далекій чужині приорав чорний ворон чорним плугом його хоробрі кості. Як він ніколи не бачив своєї доні — Воксанчиної мами, так і Воксанка ніколи не побачить діда Федора. Мертві в гості не ходять. Живі йдуть до мертвих. Але куди нам іти? Де шукати солдата Федора?.. На Новий рік ми з Воксанкою ходимо на дніпровські схили. Недалеко від Аскольда — першого князя — є безіменна могила. Князь і простий воїн поруч, бо земля одна. Синій сніг вкриває могилу, щоб їй було тепло. Ми ставимо на засніженій могилі вбрану цяцьками ялинку і засвічуємо свічку. Ялинка — радість, а свічка — надія.
— … Ти поставиш ялинку, а я засвічу свічку.
Надя витирає їй рота рушничком, а вона своє:
— Ми тобі, бабо Війна!.. — і, спохопившись: — Дякую за вечерю, що наївся дармоїд!
Їй треба купатися і спати, але від телевізора не відтягти. Нехай, покупаємося завтра.
Прийшов дядько Микола. Він був трошки п’яненький.
— Ти вже виліз з телевізора? — спиталася Воксанка.
Його поривало співати і бавитися з малою, але її очі злипалися. Вона навіть забулася вивідати, де він подів свою папку.
Ми дали дядькові Миколі компоту. Він зробився чомусь дуже великий, зайняв усю кухню.
Надя роздягнула малу і вийшла з кімнати. Я вимкнув світло. За шторою на вікні блимав нічник.
— Сядь, — попросила Воксанка.
Сон з далеких гір награвав їй на Шугаєвій сопілці.
Я сів, і Воксанка попливла в казку — в гості до Івасика-Телесика. Вмостилася в його золотий човник. Хлопчик узявся за срібне весельце. Ловися, рибко, велика й маленька!
— Івасику-Телесику, приплинь, приплинь до бережка!
— Чуєш, — каже Воксанка.