Вона ж прийшла в гості. А в гостях добре. Білим застелюється стіл, частуватимуть чимось смачним. У гостях з великої чемності обов’язково панькаються.
Пальма шугнула в маленьку кімнату, і Воксанка туди. Дзяв-дзяв! Чапу-лапу! Щось перекинулося, щось упало.
— Вона на тебе гавкала? — питається десь Антоніна Гнатівна.
— Ні, я хотіла подивитися на духи, а вона сварилася.
Воксанка обдивилася, що стоїть у спальні і що лежить на кухні, ніби прийшла на оглядини. Виплигнула на балкон. Там нічого цікавого. Вернулася, кинулася на крісло-гойдалку. Пальма до неї. Гойда-да… Але й це набридло, вдвох з Пальмою тісно.
Включено гучномовець. Під музику вільніше балакається.
— Розполітикувалися! — це Воксанка. Сюди виль, туди виль на кріслі-гойдалці.— Я написала оповідання, тепер мені напишіть!
— Моє оповідання не для тебе, — каже Дмитро Борисович.
— Я ще мала?
— Ти ще мала, і ми зараз будемо обідати.
— То напиши для татка.
Дмитро Борисович береться читати те, що написав, а Воксанка підперлася кулачком.
Ось це оповідання.
Другий тиждень тривав етап. Нас залишилося дуже мало. Вартові втомилися нести зброю і доручили її етапникам. Серед снігів ми побачили щось чорне. Допленталися — аж то чукча. Він був згорблений.
Вартові відібрали зброю і сіли збоку грітися спиртом, а ми могли побалакати з чукчею.
— Хто тут? — спитав він, не ворушачись.
— Ми — люди.
— Переді мною чорно і наді мною чорно, — сказав чукча і кивнув зарослою головою.
— Чого ви тут?
— Я забувся, як мене звати. Сиджу і згадую. Мені здається, що я сиджу цілу вічність, але ніяк не можу згадати свого імені. Я зовсім згубив своє ім’я. Тільки пам’ятаю, як мене назвали інші: Колькою.
— Ви вийшли на полювання?
— Ага, але мої нарти поламалися, а мої собаки мене покинули.
Ми побачили, що ноги чукчі по коліна закопані в снігу.
— Колись я ловив рибу і мені було добре. Риба йшла-йшла і перестала. Я не мав що робити. Мене охрестили Колькою і сказали: лови втікачів. Я був добрим мисливцем. Від мене ні один втікач не втік. А їх йшло, як колись риби.
— Що ж ви з ними робили?
— Я з ними робив те, що треба. І як доказ, я привозив по парі рук. Відрізував руки пилочкою нижче ліктів, зв’язував і кидав у мішок.
— І платилося?
— Півмішка рук — мішок цукру, мішок солі, горілка, сірники… Можна було жити.
Білі сніги мерзли.
— Йшла-йшла риба і перестала… Йшов-йшов люд і спинився, — забідкався чукча. — Я згубив своє ім’я і не знаю, як мене звати. Від мене втекли мої собаки. А десь у юрті моя жінка і мої діти! — Він стрепенувся і викинув свої руки. — Візьміть і відріжте їх. Пилочка у мішку. Вам дадуть цукру і солі. Сіль віддайте моїй жінці, а цукор — дітям. Ріжте! Я вас все одно не бачу.
Він осліп, а його ноги були відморожені.
Наші охоронці зігрілися спиртом і загукали.
…Ми відмовилися нести їхню зброю і забрали з собою чукчу.
Воксанка підперла кулачком голову. Чи справді щось думає? Подрімує на оповідачевих колінах ревнива Пальма. А сам оповідач сидить, як той старий беркут. Він старий, але не знає втоми. І вихриться його біла непокірна голова. І дивиться на нього зі стіни впертий і затятий молодик — він сам. І ніби питається його: чи став ти саме таким, як я про тебе думав? В руці не гасне цигарка. Його очі все бачать, його вуха все чують. Він скрізь бував, скрізь позалишав себе, але не розгубив, приніс себе додому і став ще багатшим.
— Не сподобалось тобі моє оповідання?
Воксанка мовчить.
— Ходи, я розкажу тобі інше. Геть, Пальмо!
Собачка неохоче сплигнув. Дмитро Борисович просто струснув Пальму з колін. Вона відразу подибала на кухню скаржитися господині, що господар її прогнав.
І Воксанка вже на колінах. Дмитро Борисович підгицує її, а підгилуючи, наспівує про бідного чоловіка, який не знав, як йому жити на світі — купив собі курочку:
А та кура цюру-ру,—
Тепер же я не журу!
Та курочці самій сумно: треба ще когось. Старий і дитячий голоси виводять на всю хату:
А та качка так-так-так,
А та кура цюру-ру,—
Тепер же я не журу!
Антоніна Гнатівна давно застелила стола і розставляє частування. Вона добра господиня. У неї завжди все є.
— Зацюрурукали… Стіл накрито — прошу! — їй у цю хвилину радісно. Повні губи всміхаються, а чорні очі бачать щось своє, щось нікому не відоме. Її очі насторожені.
Для кожного крісло. Перед кожним тарілка, виделка і ніж. Чарочки.
— Я зовсім не хочу їсти, — відмахується мала. — Давай ще раз цюру-ру.
— Ах, ти ж, неслухнянка… Добре, добре, я прийду до тебе і теж не сідатиму за стіл, — ганить її тьотя Цьоня.
— І не треба, — рішуче відрізала Воксанка.
— Ти мене не любиш? Почекай, почекай, ось таткові треба буде кудись піти, він тебе й привезе до мене.
— Я тоді тебе любитиму.
— Хитруля, в кого ти така вдалася?
Дмитро Борисович пересаджує її на крісло. Не пручається. Їй зручно, і вона пишається.
— Вип’ємо, — каже господар.
— І я вип’ю. Дай боже пивши! — Воксанка підняла свою чарочку з водою. — Чого ж ви не цокаєтеся?
Ні холодцю, ні борщу вона не хоче. Як її приневолиш? Антоніна Гнатівна до неї і так і сяк. Бере її за руку, розказує: "Горосю-бобосю, пшенички-тички, квасольки-дольки, а старий бобище геть за гаготище!" Поки розважає — їсть. Перестала розважати — перестала їсти.
— Чекай, я тобі розкажу, як голодні діти граються.
— А як вони граються?
— Це було після війни, в дитячому комбінаті. Там було дуже багато діток. Вони жили без мамів і без татів. Постають у довгий-довгий ряд попід стіною, одне за одним. Товпляться, повиставлявши порожні долоні. А одна дівчинка стоїть збоку, сипле щось зі своєї порожньої долоні в їхні — роздає їжу, приказуючи: "Добавки не буде! Добавки не буде!" А всі дітки вервечкою попід стіною…
— Ти таке щось розказуєш, що мені зовсім їсти перехотілося… Я наварю борщику і всім, всім дам! Хто скільки хоче!
Дмитро Борисович слухає, не втручаючись. Він знає: Воксанка ніколи не була голодною. А він бачив тих, що пухнуть і гублять волошкові очі. Він бачив, як колись на майдані з голоду вмерла мати, а її мала дитина дивилася волошковими очима, не розуміючи, що сталося. І йшли люди, бачили, як гасли сині волошки.
Воксанка так і не подолала борщу. Смик з вазочки цукерочку.
— Я не собі, ми підемо в зоосад. Я ведмедикові. А який звір найстрашніший на світі?
— Люди! — рішуче відказує їй Дмитро Борисович.
Антоніна Гнатівна на нього сердиться: хіба можна таке дитині казати? А мала водить очима.
— Хіба люди звірі? Нате, — і кладе на стіл цукерочку.
Дмитро Борисович цілує її в голову.
У цей час відчиняються двері і вскакує Євген. Він вигинистий і кручений. Ранець летить на канапу.
— Лови мене! — гукає він.
Воксанка кидається за ним. Пальма собі. Стук, грюк, тріск, рейвах. Антоніна Гнатівна посвітлішала. Її чорні очі не блукають далеко. Вона вся тут. Її синок дома.
Ми добре засиділися. Пора додому. А мала не може втихомиритися.
— Ти мене забираєш, я сюди більше не прийду.
— Я тобі подарую друкарську машинку, — обіцяє Дмитро Борисович.
— Все одно не прийду.
— А я тобі куплю цукерок, — каже тьотя Цьоня.
— Не прийду.
— А як подарую тобі слово? — це Дмитро Борисович.
— Яке слово?
— Що я тебе люблю.
— Тоді прийду. І щоб Євген був.
Пальто на плечі, шапку на голову. Воксанка всім подає руку, крім Пальми. Пальма сердиться і гавкає.
З-за хмари виглянуло сонце. Можна податися на Дніпро. Беремо праворуч, і Воксанка ні сіло ні впало запитує:
— Як ті люди живуть?
Я не можу нічого збагнути. Які люди? Ті, що квапляться нам назустріч, чи ті, що нас випереджають? Їй щось згадалося чи прибандюрилося?
— Не доберу, чого ти хочеш?
— Хочу знати, як люди живуть.
— Людей багато, і вони всі різні.
— А як вони всі живуть?
Я показую їй на вікна: багато є вікон, і в кожному вікні живуть люди. Але це її ніяк не переконує. Тоді я кажу, що кожна людина хоче кимось бути: орати землю, робити плуги, літати в небі, плавати в морі. Але й це її ніяк не переконує.
Невже вона хоче знати самісіньку людську суть? Нехай слухає байку-витрабаску.
Жив собі Грицько-недотепа. Спочатку, як всі люди, жив. Аж ось його наставили пастухом.
Галасує, бубонить Грицько, що у великім щастю.
Дали йому порося.
Ще дужче галасує, бубонить він, що у великім щастю.
Дали йому корову.
Він ще заповзятіше галасує, бубонить, що у великім щастю.
Дали йому бугая.
Він аж репається, галасує, бубонить, що у великім щастю. А вовки тим часом на осінь череду розігнали.
Дали йому по шапці, а Грицько в крик:
— Горе мені! Горе!
— А мені його зовсім не шкода.
На нас мчали широкі вулиці, широкі проспекти. Ми їх перетнули, і нас проковтнуло метро. Потягнув ескалатор — побігли перед нами сходи.
— Галасує, бубонить, — наспівує Воксанка. — А як воно крутиться?
— Метро? Там, унизу, стоять два слони.
— Такі, як у зоопарку?
— Ще більші. Вони вхопилися за дві великі корби[21] і крутять тими корбами, щоб ми з тобою могли їхати.
— А ти покажеш мені тих слонів?
— Зараз до них йти не можна. Слони нас побачать і перестануть крутити корбами. Уявляєш, що тоді буде? Сходи зупиняться, і всі люди попадають.
Це її переконує, бо ми самі стоїмо на східцях, які ведуть нас до вагонів.
Одна багатоголова людська течія тягнеться вгору, друга мчить донизу.
Приручений супротив — туди і назад — пливе у сірому неоновому світлі. Люди квапляться, біжать. Вони хочуть наздогнати свій час. А їхній час все одно не спиняється. Вони квапляться, бо ніхто з них не знає, скільки кому відміряно. Штовхаються — дорогу, дайте дорогу! Дорогу куди? Кому зривати квіти, кому їх садити? І вони не помічають одні одних, держачи свої голови на однаковій висоті. В шумі змішується докупи їхній сміх, їхні слова, але кожен захищає свою волю. Та в усіх них є щось прекрасне — вперед, там ліпше, як на східцях ескалатора.
Нас теж щось жене вперед. І я підіймаю малу на руки. Ні на кого і ні на що не дивлячись, вплигуємо у синій вагон, хтось поступається місцем, — вагони переганяють вітер. Свище чорний тунель. Їзда полонить нас. У вікно нічого не видно, крім самого себе. Зникає простір, час. Є одне — швидкість. Нам добре линути. Коли линеш, завмирає серце.
Вагони врізуються в білий день. Мабуть, з такою силою вилітають з клітки на волю пташки. А наші ноги не хочуть нас нести: відвикли.
Віадук. Мости. Перед нами Дніпро.