Хіба ні? Хіба не такий плід, яке дерево?.."
У цей час Ярема Вишневецький і король, взявшись під руки, ступили в бенкетну залу. Їх чекали інкрустовані діамантами крісла. Музика втихла: почався церемоніал на честь переможців. Спалахнуло ще більше вогнів і вогників. Шовкували шовки, оксамитились оксамити, переливалася парча. Король дарував першому шляхтичу Яремі Вишневецькому шаблю, оздоби якої коштували мало не половину королівських скарбів. Цю шаблю він назвав шаблею ойчизни. Нагороджений прийняв її, ставши на коліно. Підчаший подав, знак, і з’явилося, засновигало безліч слуг. У золотих келихах заграли напої. Хто любить лити кров, той підігріває себе вином.
А в глибокому підземеллі ходив і карався Морозенко. "Я не виню коріння, — казав собі,— бо я з дерева свого роду". Він зупинився, втуплюючись у темінь. Калган просився, щоб його посмоктувати. Він зворухнув язиком, посмоктуючи його — коріння степу. На нього дмухнуло полином, і він побачив себе малим хлоп’ям на порозі хати під солом’яною стріхою. Йому пригадалося, як батько взяв у поле. Орав плуг, тяглася борозна. І Морозенко думав: "Я вродивсь, начеб виорався з тієї борозни. Ми всі начеб виоралися з борозни — батько, мати…" В батькових руках чепіги, а за плечима — гаківниця. Напоготові шабля. Батько косив, молотив, а зброя напоготові, бо кожної миті могла з'явитися татарва. І згадалося Морозенкові: "Земля любить плуга, а не кулю: хоч і засієш поле кулями, та воно хліба не вродить. А я люблю землю", — так приказував батько. Гречкосій, але й козак. Ходив у походи, бився — його груди в борознах-рубцях, як поле. Мати, колінкуючи, дмухала на свої грядки, як на рану. Земля родила. Кому хліб, а кому заздрість. З турком-татарином шабля на шаблю, а з панами? Пан людини не знає: ти і все твоє — його, даровані йому богом і законом у спадок на вічні часи, ти — раб, худоба. І коли ти не хочеш бути волом, ні тобі хати, ні тебе — у вогонь.
Морозенкові очі кресали у темряві: "Чужий чи свій пан, паша чи магнат — з ним лоб до лоба!"
Стіни темниці набрякали слизотою, склепіння просякали цвіллю, і долівка тхнула тліном — слизота, цвіль і тлін розвержували йому душу, а над ним вигравала музика, лилося вино — яскрава зала тріумфувала, сотні ставних ніг і ще ставніших ніжок готувалися повести йому на голові граціозний танець.
Він не піднявся на сходинки, не шукав у ніші кресала: не хотів запалювати свічку, не хотів торкатися хліба й води, гидуючи панською ласкою. Йому не жаль було своїх літ, які загубив, ходячи по своїй землі і в чужину по науку, ні свого молодого віку. Хіба ж не навчився — доріс до шаблі?
І в той час, коли банкетна зала, шаліючи, справляла учту на повернення, на впровадження золотого спокою, він повторював собі:
— Ти вчився гідно жити, але головне — куди важче: гідно померти!
Стало байдуже, що хотітиме, чого в нього домагатиметься Ієремія, син магнатки Раїни — фундаторки не одного монастиря для схизматів. Чи вона передбачила продажність душі свого паростка? Та хіба постом і молитвою можна викупити зраду?
Морозенко нагострював свій розум: смерть і життя — явища зовсім різного ладу. Смерть пережити неможливо.
І стало байдуже за себе. А матері було шкода, бо це недобре, коли матері гублять і ховають своїх дітей: справедливо, коли навпаки.
Він проказав:
— Простіть мені, мамо…
Його голос вдарився об стіну, вернувся, і йому начеб причулося: "Прощаю…" Він хотів сказати: зробив усе, що міг, але не сказав цього, думаючи: "Ще не все зробив, ще повинен, мушу…"
Йому уявилася давня місячна ніч і мати. Він бачив свою матір — у личаках, у благенькій свитці, в очіпку. Вона стояла журна-журна під нерозвинутим дубом. Йому в грудях мліло серце, щось стискало за горло. Здавалося: мати тут — стоїть під дубом, і дуб розвивається. І як уявилася йому мати, так ясно і чітко згадалися всі походи, всі битви: трубить сурма над Жовтими Водами, трубить над Пилявцями… Утікає король, утікає Ієремія, гине погане панство — рідна земля визволяється?
І Морозенко прошепотів:
— Хто цього не бачить і не пам’ятає, той сліпий або йому відібрало пам’ять.
Тут, у підземеллі, у цій норі він був не сам: з ним була мати, вірні побратими, його полк — хто наклав головою і хто залишився живий, щоб боротися і не здаватися.
— Земля визволяється… — казав він серед кам’яних мурів. — Вона все одно визволяється… Кляте панство хіба не за це мені найлютіші кари… Згадав панів, тьху! Шкода мови.
Його голос гучав.
— Хай четвертують і розкидають мене по шляхах — не страшно. Страшно і соромно стати на суд у кайданах.
Молодий вус роздмухувався.
— Хай садять на палю, хай шкварять у котлі, хай вішають — я знесу всі тортури, а не стану на суд у кайданах. Ви чуєте, мамо, товариство?
Кам’яні стіни відлунювали стогоном: "…не стану…"
Він не знав: надворі ніч чи день? Який день? Він гострив свій розум і підіймав свою душу: жив у вічності й для вічності.
Приходили гайдуки. Щось ставили, щось забирали. Пробували з ним забалакати:
— Козак не світять свічки?
— Я і так бачу всю вашу наймитську ницість.
Він не торкався їжі: смоктав калган-корінь і пив воду. На що надіявся? Чого сподівався? Зогнити, а потім стліти, як зогнили й стліли кинуті у цю яму до нього, дарма що його не приковано до стовпа і не посаджено на ланцюг.
Залізні іржаві двері загарчали. Гайдуки не принесли ні їжі, ні води. Не переступаючи порога, один з них кинув до середини вузлище, а другий крикнув:
— Переодягніться, пане полковнику. Його ясність князь Ієремія вас чекають!.. — І додав: — Ми теж почекаємо.
Морозенко сидів на сходинці. І не зворухнувшись, відповів:
— Перевдягатися я не буду, бо мені не соромно. І нікуди я добровільно не піду. Якщо ж його ясність ваш князь Ярема хоче мене бачити, то нехай приходить сюди. Гадаю, він не перепився і ноги його гаразд носять.
Гайдуки не сподівалися на таку відповідь. Оба поніміли, не вірячи своїм вухам: цей лайдак, цей ланець сміє ослухатися найяснішого князя? Ослухатися того, перед ким упадає сам король Речі Посполитої?.. Перед ким схиляються посли іноземних держав? На кого моляться магнати, шляхта, прелати, ксьондзи і всеньке поспільство? Один з них держав свічку. Свічка трусилася йому в руках. Гайдуки перезиркувалися в її тремтливому світлі й мовчали, начеб проковтнувши язики.
Морозенко сидів до них плечима.
Полохливо затинаючись, вони зрештою перепитали:
— Що ж нам сказати його ясності?..
— А те, що чули.
— Пане полковнику… Шляхетний пане… — почали вони, не знаючи, як ще більше його величати, — може, ви одумаєтеся? Може, це не останнє ваше слово?..
— Я сказав те, що сказав, — відповів він і пожартував: — Ви, напевно, нагодуєте мною раків, але хіба я подібний на рака?
У дверях довго скрипіли засуви: вартові мовби розучилися їх зачиняти. Вони пішли, але скоро й вернулися. Тепер їх було не двоє, а більше.
Морозенко вступився зі сходинки: внесено двоє м’яких крісел, столик, наїдки і напої, поставлено трисвічника.
"Щось не терпиться Яремі", — подумав в’язень. Тільки й встиг це подумати, як він і з’явивсь. У кунтуші, але без шапки. Повів оком — гайдуки і слуги вийшли: не хотів при них перекинутися з Морозенком і словом, навіть привітатися.
Двері зачинилися, й тоді сказав, ще не ступивши на східці:
— Високий гість не схотів у мою світлицю, що ж, я спускаюся до нього, — і ступив на сходинку.
— Ясний князь помиляється: ця келія — його маєтність. Пан Ярема спускається до самого себе, — відповів Морозенко.
Ці слова не зупинили Ярему Вишневецького. Зійшовши вниз, ставши лице в лице з Морозенком, він твердо подивився на нього, їх чорні очі перетнулись і одночасно опустилися.
— Пане полковнику, я прийшов до вас, щоб виявити свою шану вашій козацькій мужності, вашій хоробрості. Ви один билися зі всім нашим славним королівським і шляхетським військом. Я подаю вам, пане полковнику, свою руку, — і Ярема Вишневецький хвацько простяг свою міцну коротку правицю.
Морозенковим обличчям пробігли тіні: він начеб чогось вагався. Повільно, знехотя подавав руку, добуваючи її з-під гуньки.
— Я тисну вашу, пане Яремо, — руку воїна і ворога.
— Дякую за честь, пане полковнику… Я у своїх володіннях: прошу сідати.
— Можна. Хоч я і засидівся.
Вони посідали один навпроти одного.
— Вино не любить киснути. Чи не так, полковнику Морозенко? Я підіймаю цей келих за вашу ратну доблесть!
— Мені жаль, пане Яремо, але я ніяк не можу сказати цього самого про вас. Погодьтеся: тишком, покрадьки підлізти під човен і перекинути його — це, правда ж, не доблесть, а ошуканство, хитрість? Пити ж мені самому за себе: хвали, кумасю, сама себе, бо нас ніхто не похвалить… — Морозенко осміхнувся й не глянув на кубок.
— Пане полковнику, я знаю: ви не asinus gloriosus[8],— прорік Ярема Вишневецький і надпив зі свого келиха. — Кажете, ошуканство, хитрість?
— А ви, пане Яремо, хіба miles gloriosus[9]?
— Ви мене не збагнули, полковнику Морозенко. Я хотів сказати, що переможців не судять, — почав Ярема Вишневецький, не дивлячись на Морозенка, кидаючи свої погляди по стінах, розглядаючи темницю, й, переводячи мову начеб на інше, запитав: — А вам, мабуть, тут незручно, моторошно, похмуро і холодно?
— Вбувся, пане Яремо. А щоб не було холодно, я позичив гуньку з кістяка. Вона його все одно не зігріє.
— А у вас сидить їдь. Признатися, я розумію вашу злість, ваш сарказм — позбутися батьківського гнізда, позбутися батька, але й ви зрозумійте мене: мені потрібен чинш[10], а не бунтарство. Правда, той Киселиця перебрав міру.
— Киньте, пане Яремо. Пан не скаже — пахолок не плюне.
Ярема Вишневецький знов відпив з кубка.
— Ошуканство, хитрість?.. — кинув він і запитав: — А вам не здається, пане полковнику, що ви повстаєте проти самої долі? Доля ж у нас спільна, одна. Домашні чвари є домашні чвари. Посердимося, помиримося. Дуже вам поміг хан?.. Ми з вами поставлені самою історією стати стіною проти турків і татарів — ми рятівники світу.
— Ощасливлювані?
— Так! — крикнув Ярема Вишневецький, пронизливо подивився на Морозенка і жартував: — А вам, правда, пане полковнику, не холодно в цій гуньці?
— Спробуйте, поміняймося, пане Яремо.
— А ви могли б мати жупан, кирею, навіть булаву.
— Як ви це собі уявляєте?
— Дуже просто: я даю вам полк.