Публіка в сю пору перестає вже купами приходити до бюра, часом тільки який запізнений гість загляне сюди. Целя стала коло отвореного вікна і віддихала холодним, бурею освіженим повітрям. Перед її очима проходили по обох тротуарах безконечні ряди пристроєних дам і мужчин, що уживали вечірнього проходу, торохтіли фіакри і повози, лунали окрики перекупців, що продавали вчасні вишні і морелі, звільна і без перерви клекотіло містове життя.
І думка Целіни, змучена всім пережитим сьогодні, спочивала. В її голові настала тиша, одна з тих благословенних пауз, які настають часами тільки в молодім здоровім умі, що не стратив іще здібності відроджуватися з власних джерел, а в хвилях утоми мов суха губка отворює тисячі порів і очок і всисає ними нові вражіння, всисає цілий безмір зовнішнього світу, красоти природи і людського життя, щоб наситившися тим різнобарвним матеріалом, розпочати відтак нову працю в спокійнішім темпі і з новою силою. На хвилю Целя забула про все, що пережила донедавна, була тільки губкою, що всисає нові вражіння, чула себе так, як нині рано, тільки живою істотою, котра бачить, чує і почуває,— нічим більше. Здавалось їй, що вона гнучка, хитка тростина, що стоїть по коліна в воді при березі бистрої ріки. Звільна хитається тростина, колисана легкою хвилею, стиха шелестить, вторуючи своїм посестрам, і задумано глядить на могутні байдаки, сухе галуззя, диких птахів і людські трупи, що пливуть тут же поуз неї на каламутних хвилях. Куди пливуть і пощо? Хто би там допитував! А хто знає, може, в найближчій хвилі один із тих пливучих величезних предметів, попхнутий яким-будь випадковим штовшком, зачепить, зімне, зломить і з корінням вирве слабу, хитку тростину?..
— Добрий вечір, пані! — почувся в тій хвилі при дверях бюра знайомий голос. Целя стрепенулась і відскочила від вікна. Край дерев’яної решітки насупротив її бюрка стояв доктор Темницький, похиливши свою могучу постать, щоб показати своє лице крізь решітку.
— А, добрий вечір пану! — відповіла Целя.
— Маю тут до пані два невеличкі справунки,— сказав доктор, злегка кивнувши головою.— Поперед усього я хотів би надати отсей лист яко рекомендований. Адже се до пані?..
І, не чекаючи на відповідь, ввіткнув Целі лист у руку, хоч знав, що рекомендування листів не до неї належить.
— Ні, прошу пана,— відповіла Целя,— се до пані Грозицької.— І віднесла його сама до сусідки. Що по дорозі, проходячи поуз лампи, зиркнула на адрес і прочитала: "Amalie Schmidt, Wien, Ottakring, Haus Nr. 17, I. Stock, 10 Thür"*,— се прецінь була річ зовсім натуральна.
По хвилі лист був вписаний, Целя вручила докторові рецепіс і взяла від нього 15 кр[ейцарів] порто.
— Красненько пані дякую! — сказав доктор, ховаючи рецепіс.
— А який же другий ваш справунок? — запитала Целя, думаючи, що доктор забув і забирається відходити.
— Завідомити паню, що наш сторож, який звичайно вечером проводжає вас додому, нагло заслаб.
— Ой, а що ж йому таке сталося? — скрикнула Целя.
. — Не знаю, що йому там,— байдужно відповів доктор.— Те тілько знаю, що сьогодні не може прийти, і коли, пані, позволите, то я сповню нині ролю garde des dames 1 і проведу вас додому.
О, дуже пану дякую,— сказала Целя.— Тілько чи не ліпше було б, якби пан доктор був оглянув того бідного сторожа!
— О, про сторожа не бійтеся! — сказав доктор, сміючись.— Уже його там добре оглянено, та й слабість його не така небезпечна. Бачите,— додав з усміхом і майже шепотом, нахиляючися ще нижче,— неборачисько закропився трохи понад міру, ну, і...
Доктор значучо махнув головою, щоб показати повну безвладність "закропленого" сторожа.
— А ви, пані, довго ще мусите покутувати в сьому бюрі? — запитав по хвилі з усміхом.
— О, ні! Вже пів до дев’ятої,— сказала Целя поглядаючи на урядовий годинник,— а о дев’ятій наша служба кінчиться. Будьте ласкаві, пане доктор, увійти сюди до нашої клітки і сісти на хвилинку. Маю ще трохи роботи, але швидко буду готова.
Доктор охітно і без церемонії ввійшов за перегородку.
— Пан доктор Темницький! Пані Грозицька!—сказала Целя, познайомлюючи їх обоє. Пані Грозицька встала і поклонилася, спідлоба глянувши на Целю.
— Дуже мені приємно! — сказала своїм сухим голосом.— Батька вашого знала я колись... за ліпших часів. Бував навіть у нас. Ну, а тепер часи змінилися!—додала з силуваним усміхом.
В тих словах клубилося так багато гіркості, що доктор аж іздригнувся, немов почув дотик кропиви.
— Батько мій мало куди виходить, а про дім пані добродійки часто згадує з великою симпатією,— збрехав доктор, щоб затерти неприємне вражіння слів пані Грозицької. Вона одначе вже не слухала його комплімента, але, відвернувшися, знов засіла при своїм бюрку і заглибилася в своїх паперах та рецепісах.
Доктор присів край бюрка Целіни при лівім розі, звернений до неї профілем. Мовчав і розглядав мізерне, шаблоново-урядове умеблювання тої клітки, поки Целя занята була списуванням і порядкуванням листів на слідуючий день.
— Що се за пані, до якої ви надали лист? — сказала вона вкінці спокійно, не піднімаючи голови від роботи.
— Моя наречена,— так само спокійно сказав доктор.
— Так?
І знов замовкла, тільки перо звільна бігало по паперу.
— Написав я їй те,— говорив дальше доктор тоном незломної постанови,— що диктувало мені сумління. Написав їй, що її не люблю і не можу любити, а без любові женитися не думаю.
Целя перестала писати і підвела на нього очі.
— Що ви мовите?
— Правду. Жертва одної сторони в подружжі — се тілько глупота або трусливість тої власне сторони, яка жертвує себе. А притім же та жертва все безцільна і безплодна. Такої ролі в подружжі я грати не хочу за всі скарби світу. Се я й написав їй. Завтра відсилаю їй перстень.
— Чи тілько не занадто поспішно поступаєте? — з усміхом запитала Целя.— Може, ви справді любите панну Амалію Шмідт, а тілько в віддаленні від неї на хвилю вам видалося, що не любите її?
— Ну,— сказав доктор, усміхаючися напів меланхолійно, а напів насмішливо і не зводячи очей з її постави,— треба тілько раз бачити панну Амалію, раз поговорити з нею, щоб дійти до певності, що ніякий нерозважний поступок супроти неї неможливий.
— Чи так!—сказала Целя.— Ну, але остро ж ви судите! Не дай боже нікому підпасти під ваш суд, остріший від ваших скальпелів і ланцетів! Бідна Амалія!
— Не жалуйте її, пані! — сказав доктор.— Я певнісінький, що й вона швидко потішиться по моїй страті. А втім, прошу пані, чоловік раз жиє, значить, перший його обов’язок — уникати прикростей там, де їх може уникнути, бо прикрості — се мінус життєвий, якого нам ніяка теорія і ніякий альтруїзм не в силі надолужити.
Целя тим часом з цілим завзяттям і з цілою натугою заглибилася в свою роботу. Кінчила її без поспіху, методично, як коли б ніякий доктор не існував тут же поруч неї і ніяка філософія егоїзму не була виголошувана з цілою рішучістю життєвого досвіду і непохибності.
IX
З ударом дев’ятої години — ані на хвилю скоріше— пані Грозицька встала зі свого крісла, посипала піском і замкнула свою книгу, поскладала на купки понумеровані вже на завтра рецепіси, осібно польські, а осібно руські, уставила в порядку тягарики від листової ваги, поскладала пера, заткала каламар,— одним словом, зробила на своїм бюрку взірцевий порядок, нарощуваний тільки множеством плям від чорнила на грубій бібулі, якою для ощадності прикрите було зелене сукно бюрка. Потім почала одягатися.
Целя була вже вбрана і чекала на неї.
— Нехай панство на мене не ждуть,— сказала пані Грозицька.— Поки стара педантка вбереться і з місця вирушить, панство будете вже на Маріяцькій площі. Впрочім наші дороги зараз від порога розходяться, а я вже, богу дякувати, в такім віці,— додала іронічно, похиляючи голову перед доктором,— що прохід вечером по вулиці не представляє для мене зовсім ніякої небезпеки.
— А, то добраніч пані!
— Добраніч панству!
Целя і доктор вийшли. Грозицька повела за ними понурим поглядом і прошептала:
— Наївна дівчина! Я певнісінька, що вона вірить сьому шарлатанові, а він їй плете сухого дуба. Та нехай собі вірить! Я її остерігати не буду. Побачимо, чи швидко вийде на таку саму стежку, як Ольга. Ой, мої молоденькі пані! Служба публічна — то не ваша річ! У вас кров кипить, уста тремтять, очиці палають, а все се приналежності на службі зовсім непотрібні, а навіть дуже, дуже шкідливі!
І Грозицька сумно похитала головою.
— Ну, але час мені додому,— сказала вкінці.— Боже мій, що то там діти роблять! Ой, служба, служба! Чую вже в костях її наслідки!
І, стогнучи, одягалася звільна, поки не прийшов поштовий сторож, щоб позамикати віконниці, погасити світло і замкнути бюрові двері.
А тим часом Целя, йдучи поруч доктора, розповідала йому з живим почуттям про смерть своєї товаришки і додала при кінці:
— Хотіла б я відвідати її матір, потішити бідну старушку в такім тяжкім горі. Та що ж, завтра рано знов маю службу аж до другої години з полудня, годі вирватися.
— Служба — то неволя,— глибокомисно докинув доктор.
— Чи так пан доктор думає? — живо відказала Целя.— А мені, прошу пана, донедавна зовсім так не здавалося. Навпаки, те регулярне, після годинника розмірене життя заспокоювало думки, чинило мене здоровішою, поважнішою, задоволеною. Прийду зі служби, з’їм обід, часом передрімаюся троха, читаю, піду на лекцію — І так минає день за днем. І я щаслива, бо, невважаючи на ту ніби неволю, а властиво на ті тісно означені рами, в яких обертається моє життя, я чую себе незалежною, чую що жию власною працею, що не впадаю нікому тягарем, не стою ні про чию ласку.
— Крім якоїсь там Грозицької, якогось там Вимазаля, Долєжаля і тим подібних бюрових молів,— злобно докинув доктор.
— Ні, прошу пана, я й про їх ласку не дбаю, бо знаю, що коли сповню добре свій обов’язок, то ніхто мені нічого не зробить. Я від них не залежу, а що стараюся жити з ними в згоді й гармонії, то вже така моя натура. Волю для святого супокою не одно й притерпіти, особливо коли ходить о дрібниці і о річі, в яких я сама не певна, чи моя правда. Але ж се, прошу пана, звичайні недогоди людського життя, а не тілько нашої служби.
Говорячи се, Целя впала в запал, оживилася незвичайно, видно було, що слова плили їй з серця.