Але в тій хвилі піднявся з землі Вовкун, що досі чапів мовчки, ніби онімілий з болю. Він випростувався і з виразом якоїсь глухої злоби й заїлості заступив паничам дорогу.
— Ні, панове,— сказав він хриплим голосом,—так чесні пани не роблять! Пострілити чоловіка серед гір, то й розбійник потрафить! Ще й лишити нас тут обох хочете! Ні, так не йде! Забили-сьте мого товариша, то возьміть же його собі та й поховайте або зваріть та й з’їжте!
Слова ті сказані були таким твердим голосом і з таким виразом, що у обох паничів, а надто ще на вид того велетня й силача, аж мороз пішов поза шкірою.
— Але... але...— пробовкнув, відступаючи, Едмунд,— він буде здоров, йому нічого не станеться.
— Буде здоров! — обурений, скликнув Вовкун.— Але бачите самі, що він тепер кроку не може зробити! Ми люди подорожні. Де ж ми подіємося? Його треба пильнувати, гоїти,— що ж я ту серед лісів зроблю?
— Бачиш, Мундзю, бачиш, що ти наробив! — сказав Тоньо, а потім, обертаючися до Вовкуна, додав:
— А куди ви йдете?
— Се вже наша річ, — сказав Вовкун. — Далеко йдемо.
— Ну, знаєте що, йдіть ви до нашого села і допитайтеся до двора, до дідича. Вже я там то зроблю, що вас десь примістимо, поки сей не прийде до здоровля.
Лице Вовкуна все ще не прояснювалося, хоч у очах його заблищали дві яркі іскорки.
— А ви, панове, з двора?
— Так, ми дідичеві сини!
Вовкун поклонився Тоньові.
— А прошу, вельможний паничу, скажіть мені, як вас маю звати?
— А тобі сього нащо?
— Ох, вельможний паничу,— хиляючись, сумно сказав Вовкун,— вельможний панич не прогніваються за те, що скажу! Бідний жид прийде до брами, а там слуги, двораки: "Чего хцеш, жидзє?" То у них перше слово. А як жид скаже: "Мене ту якийсь пан прислав", то зараз спитають: "Що за пан, чого прислав?" А не зуміє жидок сказати, то зараз жида в карк та й за браму.
Всміхнувся Тоньо на таку мову; особливо ж смішна була величезна, могуча стать Вовкуна, коли він кулився і кривився, і морщив із себе сироту.
— Ну, ну, не бійся, у нас нема того звичаю,— сказав Тоньо.— Скажеш, що панич Тоньо казав тобі прийти, то ніхто тебе не прожене. Ну, а будеш міг з отсим калікою забратися?
— Не знаю, вельможний паничу,— кланяючися, сказав Вовкун,— прийдеться хіба нести його на плечах.
— А чень же він і сам троха піде? — сказав Тоньо.
Гава, що досі все качався по траві і стогнав то тихіше,
то голосніше, при сих словах знов зайойкав. Вовкун тільки головою хитав.
— Прийдеться нести бідолаху,— сказав.
— А може б, йому рани поперев’язувати? — сказав Тоньо.— Я сеї штуки не вмію, але як треба, то допоможу,
— Не треба, не треба,— поспішно сказав Вовкун,— я сам се зроблю. Дякую вельможному паничеві за ласку!
— Ну, коли так, то добре! — сказав Тоньо.— Ми підемо і приготовимо місце, а ви прибувайте. А може, вислати напротив вас фіру?
На сі останні слова Тоньо вже не діждався відповіді. Вовкун прикляк коло Гави і почав осмотрювати його рану, а Едмунд з виразом великої нетерпеливості, сіпаючи Тоня за рукав, потягнув його з собою вниз, на лісову стежку, що вела до села.
— Ну, скажи мені, дурна ти голово, що се тобі приплило, що ти так розпадаєшся над тими жидами і такі гореми-тереми їм понаобіцював? — докірливо крикнув Едмунд, коли вже відійшли від жидів на кількадесят кроків.
— Але ж, Мундзю, бійся бога,— сказав Тоньо,— чоловік подорожній, скалічений з твоєї вини.
— Скалічений! Ха, ха, ха! — засміявся Едмунд.— Може, де один шріт його задряпнув, кров з нього пустив, а жидюга обмазався нею навмисне,— от тобі і усе каліцтво!
— Гріх тобі, Мундзю, таке говорити,— сказав Тоньо.— Пощо ж би він се робив?
— Пощо? Ой, голово, голово! Бачить — паничі та й думає: "Дай-но я зроблюся калікою, може, що видурю". Я би не знати що за те дав, що вони не покажуться др двора, де би зараз мусили сказати, хто вони, куди і відки, а поперед усього показати рани.
— Ну, не покажуться, то й добре, ми нічого не стратили,— сказав Тоньо.— А так їх лишити не можна було.
— А я думаю, що коли й покажуться,— сказав Едмунд,— то попросту спустити на них псів або післати слугу та дати по разу в карк на дорогу.
Тоньо зачудуваним оком завис на гарно викроєних, рожевих та делікатних устах брата, з котрих вилітали такі дикі, нелюдські слова.
— Ну, не розумію тебе, Мундзю,— сказав він по хвилі.— І того не розумію, пощо ти стріляв до того жида?
— Я? — запаленівшися, відказав Едмунд.
— Авжеж ти! Адже я здалека бачив, що ти до нього міриш, і тілько що хотів крикнути, а ти вже й вистрілив. Мундзю, адже ж ти міг його вбити!
— Вбити! — скрякнув Едмунд і поблід.— Ти вже зараз: убити. Я мірив у литки і думаю, що в литки й попав. Моя рука певна, а моя лефошівка також не милиться. А пощо бестія жид стояв так на самім кіпці мов остовпілий? Ну, просто так і свербіли руки: а дай-но йому, щоб пошкробався!
Тоньо тільки плечима здвигнув на сю мову. Вони мовчки пішли поруч стежкою і за хвилю потонули в темній лісовій гущаві.
А жиди тим часом присіли серед поляни, поки паничі не підуть. Між ними шептом ішла інша розмова.
— Ну, що ти, Гаво,— шептав Вовкун,— чи справді дуже ранений?
— Здається, ні,— сказав Гава.— Отут тілько в литці щось штрикає, але кров уже перестала йти.
— Ану, покажи!
Вовкун оглянув зранену литку. Шріт проскочив шкіру і пустив кров, але вискочив зараз і застряг у халяві чобота. Рана була зовсім пуста. Вовкун промив її водою з поблизької кернички, зав’язав шматкою, і Гава міг зовсім вигідно йти, хоч і трохи налягаючи на ногу.
— Ну, і що ж,— сказав Гава,— підемо до двора, як нам казав панич?
— Авжеж підемо, Гаво! — сказав Вовкун.— Се ж наш гешефт починається! Мені здається, що се дуже добрий початок. Відразу з самим дідичем можемо розпочати,— се вже половина цілої вдачі.
— Але як побачуть, що я здоров,— сказав Гава.
— Смійся з того! — скрикнув Вовкун.— Хіба побачать? Вони всі делікатне панство. А ти тілько будь добре замазаний кров’ю, йойкай та стогни, то ніхто з них до тебе не приступить. Аби нам хоч на кілька день дали приміщення та їсти, щоб ми не потребували на те тратитися, то вже й то буде зиск. Але я думаю, що від того добродушного панича ще дещо більше витягну! Добре йде, Гаво! Ходім тепер у ліс, назбираємо та напечемо грибів і просидимо пару годин, щоб вони думали, що ти так довго не можеш з місця рушитися, а решту вже здай на мене!
__________________
* "На лоні природи".