Як то кажуть: "І дід, і баба, і ціла громада". Та й то не йдуть до хати, а стали коло одного вугла, шпортають, штуркають, шнипорять…"Що за притока?— гадаю собі. — Що таке людям сталося?" Хочу вийти з хати — а ба, з-за дверей чую голос десятника: "Не вольно! Сидіть у хаті!" Що за лихо?.. Сиджу я. Обійшли вони хату на всі чотири роги, обталапалися по коліна, далі пішли під шопу, довкола шпихліра, довкола стодоли… Я в голову заходжу: що за нещастя? Чи подуріли люди, чи, може, розбій який? Аж ось вони входять до хати.
— Десятники! — каже війт, не вітаючись, ні здоровкаючись. — Станьте коло нього! Якби втік, то ваша відповідь на тім!
Я став, очі витріщив, а тут десятники, як апостоли які, коло мене.
— Пане війте, — кажу я, — що се має значитися?
— Гм, гм! — пробуркотів війт, сідаючи на ослоні і штуркаючи паличкою о землю. — То вже в тім моя голова. Ви маєте мовчати і відповідати.
— Мовчати і відповідати? — дивувався я. — Ба, та як же я відповім, як буду мовчати?
— Гм, гм! — пробуркотів знов війт. — А скажіть ви нам насамперед, як ви називаєтеся?
— Я? Або ви хіба не знаєте? Чи то я який чужосільний, чи що?
— Зараз мені відповідати! Хто ту старший у селі, я чи ви?
— Я ту у своїй хаті найстарший! — скрикнув я, олютившись. — Що се за розбій такий? Я нікому нічого не винен, а ту мене нападають! Пане війте, я на вас скаргу подам!
— Хе, хе, хе! — сміявся війт. — А дивіть, як ставиться! Нікому нічого не винен! Ну, ну, дай-то боже! Зараз будемо видіти. А скажи-но ти мені, невинний чоловіче, де ти того забитого жида подів, що ти його вчора поночі віз?
Мені нараз мов луда з очей спала. Як не зарегочуся, як не зайдуся сміхом, то гунцвот не моє ім’я, коли я так реготався від уродження свого. Троха, кажу вам, на землю не покотився зо сміху.
Війт став як тото теля, що о нові ворота вдариться. Але далі знов визвірився на мене.
— Куме, я тобі по добру кажу, не смійся, признайся до всього, то вже я вставлюся за тобою, аби тебе високий суд не повісив, аби тобі життя дарував. Не відпирайся, коли не хочеш на шибениці ногами перебирати.
Я ще дужче зареготався, аж за живіт руками держуся. Се й зовсім розлютило війта.
— В’яжіть його! — крикнув він десятникам.
— Але ж, пане війте! — сказав я, отямившись. — Постійте, я вам у всім признаюся, навіть ласки вашої не буду просити в суді. Вже як маю висіти за одну ногу, то радше за обі!
— Признаєшся?
— Але ж розумієся!
— Ну, де ж той забитий жид? Ще єси його не закопав під вугло?
— Ні, ні!
— Ну, а де ж він?
— Таки лежить у стодолі.
— Ходи, покажи нам!
Взяв я ключ, ідемо. Гляджу, аж під стодолою варта. Ну, богу дякувати! І Савка тут! Ще ліпше. А народу насходилася повна обора. Що то, вість рухнула по цілім селі, що "деревляний філософ" жида забив та й під вуглом закопати хотів. Я йду посеред тої глоти та й усміхаюся, а ту мир божий лиш: шу, шу, шу! буцімто: адіть, і вішати його будуть, а він собі байдуже! що то "деревляний філософ"!
Прийшов я підо двері, а десятники все коло мене! Отворив…
— Ну, прошу, пане війте, осьде той забитий жид!
Війт позирнув і очі витріщив.
— А-а-а! Ба, то що?
— Тото саме, що я вчора віз поночі. Скринька до різання січки.
Тут увесь нарід, що товпився довкола стодоли, як не зарегочеся, то господи твоя воля! Певно, аж у небі чути було той регіт. І десятники, і присяжний, і польові — всі реготалися, навіть війт усміхнувся і зачав мене перепрашати за цілу тоту оказію та й за те, що повірив дурному Савці. Сміху на ціле село. А скриньку мою як зачали того дня трібувати, то мені п’ять околотів соломи порізали! От так-то я і до скриньки прийшов, і з цілої громади сміх зробив!
23 жовтня 1881.