Тож слухайте! В тім грунті, що вам моя небіжка відступила, жиди викопали жерела кип’ячки, от уже рік черпають і маєток роблять. Напосілися й на мій кусник, що з тамтим межа в межу: певна річ, що і в нім мусять лежати такі самі скарби!
— Ну, і що з того? То й продай їм!
— Чи так гадаєте? — звільна сказав Зелепуга. — А я гадаю, що то був би гріх. Дав бог скарб в наші руки, тілько троха потрудись, і бери, і черпай, — ні, ми мусимо задарма віддати його жидам, а самі йти до них на службу!
— Ха, ха, ха! Скарб! Ссс! — засміявся і засичав с болю Недоварений. — Що то за скарб: проклята ропа вонюча! Чоловікові християнському гріх навіть нею бабратись. То жидівське ремесло.
— А не гріх християнському чоловікові копати і черпати єї в наймах у жида?
На се Недоварений не мав відповіді, — очевидно, правда била в очі. Та все-таки знайшов з другого боку зачіпку.
— Ну, ну, не дуже ти решетись! Відки знаєш, що саме на твоїм грунті кип’ячка? Я думаю, що коли жид сумежний грунт перерив, то і з твоєго давно вже до єго ям усе стекло.
— А я думаю, що жид чує, де можна покористуватись, і недармо мені пороги оббиває, щоб єму той грунт продати.
— Е, і жид так само насліпо шпекулює, як ти. Ну, але чого ж властиво хочеш від мене? До якої спілки мене кличеш?
— Хочу сам копати на своїм грунті і єм певен, що докоплюся кип’ячки. На копанє треба буде со сто ринських, а у мене тепер свищи в хащі! От я й думав...
— І не думай навіть, ссс! — перебив його Недоварений. — Дурна твоя шпекуляція, а я і грошей не маю, і охоти не маю вдаватися в такі хисторії. Ще жиди на мене роз’їдяться, то й що їм значить спалити мене або й забити? Хто їм ту дасть раду?
Яць Зелепуга сумно звісив голову: була рація в послідніх швагрових словах. За тих кілька літ жиди в Бориславі сталися силою. Раз у раз напливаючі хвилі всякого суспільного по́тереб’я зробили неможливим ніякий лад в громаді. Перекупства, споювання і шахрайства здеморалізували уряд громадський і зробили його послушним знарядом в руках багатших жидів. Поліції не було ніякої. Жиди робили, що хотіли, а повітові уряди дрогобицькі, мабуть, і рукою махнули, почуваючи свою неспромогу завести в Бориславі який-небудь тривкий порядок. Тим-то й не чувся ніхто безпечним свого добра, а навіть життя. Часті нещастя в ямах уходили властивцям безкарно, а до тої рубрики "нещастя в ямах" зачислювано багато дечого й такого, в чім перелякані бориславські люди бачили очевидні злочинства і забійства.
— Так, значить, гадаєте, що з того нічого не буде? — запитав Яць швагра.
— Розумієся, що не буде, — відказав той далеко вже м’якшим голосом, ніж уперед. — Бо скажи ти мені, чи то твоя, чи то наша, хлопська, в тім голова? А найгірше то, що треба би війну починати з жидами. Ні, ні, нічого з того не буде.
Зелепуга ще хвилю посидів на колоді зі звішеною головою, але звільна погляд його прояснився, голова піднялася, він встав і, стукнувши паличкою об землю, сказав наупір:
— А я вам кажу, що таки буде! Хоч би мені прийшлося головою наложити, а я свого доконаю. Пристаєте до спілки?
— Йди, йди, старий безуме! — відказав йому швагер. — Досі я думав, що ти тілько дурний, але тепер бачу, що ти пропив і тоту крихту розуму, що тобі мати дала.
— Так не йдете до спілки?
— Ані мені сниться.
— Воля ваша. І без вас обійдемось. А я вам кажу, що пожалуєте того.
І, не вклонившися, рішучим кроком пішов до своєї хати. А швагер довго ще сидів на приспі і думав:
"Гм, дурень той Яць, бо дурень. Сам хоче копати і ще й мене до спілки тягне. Знаю я, що ті спілки значать. Позич йому гроші, одні проп’є, другі закопле, от тобі й спілка! Ні, на таку полову ти мене, братчику, не зловиш, ссс!"
"А тамтій жеброті справді допомогти треба, — думав дальше. — Добре Яць каже: що винна жінка, що винні діти, що такого батька мають? Треба там буде навідатись до них сьогодні. Треба буде з старою порадитись, баба такі річі все ліпше зробить, ніж хлоп. От нещастє! Розпилася бестія, і з пам’яті його вибило, забув, що родину має!"
І засичав, пригадавши собі, що і з ним могло бути те саме, коли б його жінка не була окропом обварила.
"Але з тою спілкою, — вернув знов до своєї першої думки, — таки нічого не буде. Що має бути? Знаю я того Зелепугу. Не нині, то завтра продасть грунт жидові, лиш дурно б я з ним в’язався. Нащо мені клопоту?"
Пішов до хати, щоб умовитися з жінкою, як би порятувати сестру і сестринців. Але думка про скарб, що бог зложив в Зелепужинім грунті, від часу до часу наново прокидалася в його голові і снувала невідступно. По обіді ще раз докладно все обдумав.
— А що, — сказав вкінці, — коли той Яць не такий дурень, як здаєся? Війна з жидами? Ну, і що ж? Війна, так війна, треба пильнуватися та в бозі надію мати. Може б то чоловік якось і витримав, бо знов, вовка боявшися, то хіба і в ліс не йти? А щоб Яць гроші не пропив, то можна б і самому пильнувати, самому виплачувати, єму грошей до рук не давати. Тілько чи є там що в тій землі? А коли є, — бо, певно, мусить бути, — то чи вистане наших грошей на те, щоб докопатися того скарбу? — Гм, а справа справді не така дурна, як мені зразу здавалося. Треба буде коли-небудь пійти оглянути той грунт, може, воно й дасться дещо зробити. Коли б тілько Яць не здурів та не продав єго жидам! Але ні, завзявся хлоп, видно то по нім, то вже так скоро не попустить свого. О, коли так, то й без моєї спілки не обійдеся, бо інакше як же дасть собі раду?
І, успокоєний тим, Недоварений казав запрягти віз і, набравши хліба, муки, круп, омасті й дещо шмаття, сів з жінкою на віз і поїхав до її сестри, а своєї швагрової.
А тим часом Яць сидів сам у своїй пустій хаті. Дві думки мучили його: думка про нужду швагрової родини і про власні безхосенні старання у другого швагра. Намір його — розпочати самому роботу на власнім грунті — не відступав його ані на хвилю. Бився неборак, як риба в сіті, шукаючи способу, як би поставити на своїм без багацької запомоги.
"Сам буду копати, то річ певна, але з чого жити весь той час? Чи притягти до спілки тих бідолахів, що майже щодня ходять по селу, шукаючи роботи й хліба? До спілки то они б пристали, то певно, але відки я хліба для них наберу?"
Коли так бідний Яць нуждувався з своїми думками, — злегка, несміло відчинилися двері його хати і всунулася крізь них суха згорблена поява Юдки, загальнозвісного в Бориславі Юдки Либака*.
Був то жид не старий ще, може, 40-літній, але вже згорблений і поморщений, як дідусь. Його висохле пстругльовате лице, покрите рідким, як жар, червоним, заростом, коротко обстрижена голова з довгими, розкудовченими пейсами, великі очі в червоних обвідках болющих повік і грубий, неприємний голос — усе те чинило його зовсім несимпатичною появою. Але проте серце у Юдки було м’яке, людяне; все він готов був усякому помогти, поділитися з бідним і посліднім кусником.
Юдка уже кільканадцять літ в Бориславі, занятий своїм нужденним либацьким зарібком, жив у хлопа і в свобідних хвилях радо помагав людям при хлопській роботі. Сміялися з його незграбного вигляду, але любили його за його доброту, і ні один бориславський чоловік не відмовляв йому невеличкої помочі: то завезе йому до міста назбирану кип’ячку, то дасть задарма горщик картопель або пару яєць, з котрих, та ще цибулі, й складалася вся Юдчина пожива. Зате й чоловік певен був, що в косовицю або в жнива, коли найтяжче за робітника, Юдка на перший поклик покине свій кінський хвіст і піде до сіна чи до снопів, без ніякої заплати, за саме тільки почесне.
— Добрий чоловічище той Юдка, — говорили про нього бориславські господарі.
— І для того такий капцан, — додавали другі. — Ніколи ще того не бувало, щоб добрий чоловік капцаном не вмер.
А однако ж Юдці не було суджено вмерти капцаном.
— Добре полудне вам, пане Зелепуга, — сказав, входячи й низенько кланяючись.
— Добре здоровлє! — відказав Зелепуга. — То ти, Юдко? Сідай собі, гостем будеш.
— Най усе добре сідає! — відказав Юдка і все стояв, опертий о ріг комина, та м’яв в руках подерту, забризкану шапку.
— А що там у тебе нового, Юдко? — питав Яць.
— А що ж би? Все, богу дякувати, по-старому.
— Маєш мені що сказати, що так шапку мнеш? — питав дальше Яць, усміхаючись добродушно.
— Та ніби теє... як єго, — ікався Юдка, як коли б не міг здобутися на відвагу. Вкінці переміг свою несмілість і поступив два кроки до лави, на котрій сидів Зелепуга.
— Знаєте що, пане Зелепуга? Говорив мені Мендель, що хочете продати свій грунт на Волянці.
— Грунт на Волянці? А так, продав би-м.
— Ну, то продайте мені.
— Тобі? А тобі нащо?
— Так собі. Потрібно. Маю ту трохи грошей, то думаю собі, чи не доробився б чоловік дечого на вашім грунті.
— Ну, що ж, боже тобі помагай, Юдко! — щиро сказав Яць. — А коли маєш натілько грошей, то, певно, ліпше на грунті робити, ніж кінським хвостом по калюжах махати.
— А яка ваша ціна?
— А хіба не казав тобі Мендель? По сотці за морг.
— То на мене забагато, — сказав Юдка. — Я вам дам по вісімдесят, добре?
— Нехай буде й по вісімдесят. Другому жидові я б і за сто не дав, але тобі дам за вісімдесят, бо знаю, що ти хлопської роботи не цураєшся.
Юдка солодко всміхнувся при тих словах і видобув з-за пазухи кварту горілки.
— Ну, коли так, то випиймо могорич! — сказав Юдка. — Нехай вам бог на все добре помагає! І зараз, до писаря пійдемо, контракт зробимо.
— А коли гроші виплатиш?
— Зараз, як тілько контракт буде при свідках підписаний.
Яць Зелепуга слухав і майже ухам своїм не вірив. Юдка Либак грунт купує! І готовими платить! Ну, то вже хіба кінець світу наближається!
Зелепуга кілька разів недовірливо поглядав на погане, хоч і розрадуване Юдчине лице — чи не думає той жидюга його на глузи піднімати. Але куди тобі! Юдка зовсім на-серіо брався до діла, і ніколи не любив жартувати.
Випили по кілька чарок могоричу і пішли до писаря. Писар був дома, контракт зробив зараз, Юдка заплатив цілого ринського від руки, підписали контракт і зараз же поспішили на Волянку, де Зелепуга власноручно віддав Юдці при людях свій грунт в посідання, а від Юдки також при людях одержав цілих 320 ринських новими банкнотами.
Одержавши гроші, Зелепуга не зважав на те, що вже вечоріло, але побіг прямо до швагрової.