Попробуєм!
Мендель з чимраз більшою тривогою поглядав на Яця.
— Що, невже ви се направду, пане Яцентий? Не жартуєте?
— Або я знаю, — відказав хлоп понуро, — може й жартую.
— Ни, а як же буде з грунтом? Продаєте?
— Як до ціни прийде, то й продам.
— А яка ваша ціна?
— То, бачите так. Маю шість моргів: два ту близько коло хати, а чотири онтам дальше, на Волянці. Ті чотири я готов вам продати по 150 ринських за морг.
— Ті чотири? А на якого дідька мені тих чотирех? Адже на Волянці ніхто не копле.
— А хто знає, може й там скарби лежать.
— Е, я на "хто знає" не купую. Ни, а ті два почому?
— Тих двох не продаю. Ті два для себе задержу.
— Як? Для себе? А вам їх нащо?
— То вже в тім моя річ.
— Та ні-бо, пане Яцентий, не жартуйте! Що хочете за ті два морги?
— Ні, сторгуймо тамті чотири.
— Нащо мені тамтих чотирех? Пустопаш, бодяччя, що я з ними зроблю? За ті два дам по сто ринських.
— За тамті чотири візьму, як від вас, по сто сорок, — сказав Яць з правдивим хлопським упором, — а о тих двох навіть говорити шкода.
— Ну, то чекай же, дурню, на чорта лисого, що тобі за тамті дасть по сто сорок! — крикнув, олютившись, Мендель, хопив свою горілку і вибіг з хати.
Хлоп спокійно дальше набивав обручі. Але по хвилі, висапавшись, Мендель знов вернув.
— Ни, пане Яцентий, з вами говорити, то треба вперед гороху наїстися. Кажіть-бо направду: почому хочете за ті два морги?
— За тамті чотири по сто сорок, а тих двох ще тепер не продаю.
— А коли ж продасте?
— Того ще й сам не знаю. Як прийдуть до своєї ціни.
— А коли ж, по-вашому, прийдуть до ціни?
— Або я знаю! Побачимо.
— Чи то послідне ваше слово?
— Послідне.
Мендель пішов, проклинаючи стиха хлопську упертість.
А Зелепуга направду задумав виступити в супір з жидами. В його старій, непривичній до думання голові млисто укладався план, як се зробити, але постанова була сильна... "Ну, що ж, буду копав сам, та й годі", думав зразу, але швидко переконався, що самому копати зовсім ніяково, що треба щонайменше троїх людей до одної шахти. Наняти двох, то було б добре, але відки взяти грошей? У самого нема ані грошей, ані хліба, ані худоби, не було навіть що продати, крім землі. А тут якийсь могучий внутрішній голос раз у раз йому шепче: "Ану, берися до роботи! Бог тобі вложив скарб в землю, гріх його змарнувати!" А нащо йому, самому і старому, здасться той скарб, про те також не думав. Часом тільки якісь фантастичні картини снувалися в його уяві. "Церков виставлю, гарну, муровану, каплицю покладу над жінкою, дам "на боже", нехай бог буде милостив моїй душі", — дальше поза ті побожні мрії думка його не сягала.
Відвідини Мендля дали йому доказ, що діло з тим скарбом справді мусить бути певне, і заразом попхнути його думку на практичнішу стежку. Кілька годин просидів в своїй хаті над направленим двоушником, думаючи о тім, що робити. Далі встав, зібрався і пішов в село. Поки що буде, він рішив поперед усього позбутися своєї ненависті, перепроситися з двома оставшими ще шваграми.
Коли ввійшов до хати одного швагра — п’ять літ минуло, як в ній не був, — при самім вході вдарила його думка:
"Що се я, здурів чи зовсім осліп, що міг уважати єго багачем?.."
Щоправда, хата була обширна і, очевидно, за добрих часів порядно збудована, але дуже занедбана і опущена. Ані приладів господарських під шопою, ані сусіків з збіжжям в обширних сінях, ані скринь з полотнами та шматтям в відчиненій коморі, ані кожухів на жердці, ані подушок на постелі — нічого не було.
Надобавок Зелепуга застав в хаті правдивий судний день: плач і лемент жінки і дітей швагрових.
— Що вам таке, кумо? — запитав він по привітанні, сідаючи на брудній лаві.
Швагрова глянула на нього червоними від сліз очима, а вкінці, відвертаючись, сказала:
— А вам що до того? Яке вас ту лихо принесло?
— Та бог з вами, кумо швагрова, — відказав Яць. — Не лихо мене тут принесло. Адже ж ми собі свої. Гріх нам цуратися одні других. Я прийшов вас відвідати, порадитися...
— Ага, може, знов хочете мойому який кусень грунту відступити! Га, нехай вас бог тяжко покарає за те добродійство, що ви йому перед літами зробили!
І бідна жінка заламала руки і слізьми залилася. Діти за нею.
— Але ж, кумо, бійтеся бога, що ж я тому винен, що ваш чоловік обдурив мою небіжку, вимантив у неї вітцівщину, а опісля продав жидам?
— Нехай вас усіх, усіх бог тяжко покарає за мої сльози, за мою нужду, за моє житє затроєне! Що я вам винна, що вам винні ті бідні хробаки, що мусять марно погибати через того п’яницю проклятого?
— Але що ж таке сталося? Що він зробив? — допитував Яць, зовсім не чуючись діткненим її прокльонами, в котрих бачив тільки прояви болю і більше нічого.
— Продав, поганин, продав уже й решту грунту жидам. Продав, і не знаю за кілько. Вже другий тиждень напиває десь в Дрогобичі, щоб йому там і голову вкрутило! Ой доле ж моя, доле нещаслива! Сама, бідна, не знаю, що з собою почати. Вже жид з війтом і присяжним грунт забрали, ями почали копати, а його як нема, так нема.
"От так маєш! — подумав Яць. — Отсе я на багача наскочив! Е, ту, як бачу, ще гірша біда, ніж у мене".
І, звертаючись до швагрової, почав її потішати, як міг і вмів.
— Не плачте, кумо, успокійтеся, якось-то буде. Може, то ще пан-біг все на добре оберне.
— Скорше вас усіх догори ногами оберне, що дай боже, амінь! — крикнула швагрова, знов заламуючи руки, і, відвернувшися до плачучих дітей, почала над ними заводити, як над умерлими:
— Діточки мої, сиротяточка дрібні! Дав вам бог вітця поганина, що о вас не дбає, що душу чортові запродав, а жидам землицю! Де ж ви тепер подінетеся? Хто вас вигодує і в люди виведе? Похиляться ваші головоньки по чужих загонах! Поллються ваші сльозоньки по чужих кутах, небожата мої! Змарнієте, як бадилє в полі! Бодай би ваш вітчище був так змарнів, заким я єго пізнала!
"Ну, тут ані я поради не добуду, ані моя гола потіха ні на що не придасться", — подумав Яць і тихцем винісся з хати.
"Що їм з моєї потіхи, — думав, ідучи дорогою. — Ту треба по́мочі, не потіхи. От, коли б так мені докопатись кип’ячки на своїм полі, маєток зробити, — ну, тоді б і всіх їх можна притулити. Правда, швагер погано з нами обійшовся, але єго жінка й діти нічого не винні. Ні, ні, треба радити, треба шукати підмоги, чень то господь милосердний змилуєсь над нами".
В брудній, занедбаній і слізьми просяклій хаті швагрової знайшов Яць несподівано те, чого там, певно, не шукав, знайшов близько, — дотикальну ціль своїх мрій і змагань. Скарб природний, схований в його землі, набрав безмірно більшої вартості, відколи Яць почув, що скарб той потрібний йому не тільки для збудування церкви і справлення церковних апаратів, але також для притулення зруйнованої і збіднілої швагрової родини.
Його м’яке серце в одній хвилі всі ті справи пов’язало докупи міцними і тривкими вузлами. Відколи вияснилась йому ціль життя, то бачилось, що разом прибуло йому й сили, енергії і смілості, і, немов відмолоділий о десять літ, скорою ходою почимчикував до хати другого швагра, того самого, котрому ген-то жінка окропом ноги обварила і котрого через те в цілім Бориславі прозвали Недовареним. Жив він на другім кінці Борислава, під самим Ділом, де вже зовсім не було грунтів нафтових, і був справді заможним господарем. Тільки відколи його опарено, на ноги не статкував, ходив з костуром в руках і серед розмови часто сичав, коли зле вилічені рани починали його пекти і свербіти. Особливо перед кождою зміною воздуху чув в ногах великий біль і тоді бував злий та дражливий, немов голодний медвідь. На Яцеве лихо, якраз сьогодні була така пора.
— А, швагерок коханий, ссс! — крикнув Недоварений, здалека запримітивши на ходу Зелепугу. — А яке-то лихо несе тебе до мене, ти, душе жебрацька, а? ссс!
Яць Зелепуга тільки головою покивав. На висотах своїх мрій і замислів він чувся недосяглим для такого роду привітань.
— Ей, швагре, швагре, — сказав, наблизившись і припіднімаючи кучму, — чи много-то я тобі порогів наоббивався за жебраним хлібом, що так мене вітаєш? Фе, встид тобі, що так дуже розгордівся своїм багацтвом!
— Дивіть, який мені навчитіль, ссс! — крикнув Недоварений. — А я голову свою даю о заклад, що ти таки за якоюсь жебраниною приходиш. Чим дужча у жебрака нужда за плечима, тим більше фуми на язиці. Ану, скажи-но, чого ти притриножився?
— Привели мене сюди дві справі, — сказав спокійно Зелепуга, сідаючи на колоді насупротив швагра. — Одна справа не моя, але швагра Чаплі.
— Того жидівського заплечника і п’яниці! Знаю, знаю, пропив послідну крихту розуму, продав жидам решту грунту, а тепер пропиває гроші в Дрогобичі. Так єму, дурневі, й треба.
— Що ж, я про него й не говорю нічого, нехай єго бог судить. Але єго жінка — се ж вашої і моєї небіжки сестра! І діти дрібні, що вони кому винні? І всі лишилися без хліба, без батьківщини. Що з ними буде?
— А що то мене обходить? Чи я їх батько? Чи на мні лежить обов’язок о них старатися, ссс?
— Але ж бійтеся бога, пане швагре! — скрикнув Яць. — Чень же не дамо власній крові марно загибати? От тілько що був я там — содома, кажу вам. Стара плаче, що аж серце краєся.
— А нехай собі плаче! — злобно відказав швагер. — Поплаче та й перестане. Моя хата скраю, я нічо не знаю. Не моє просо, не мої воробці, ссс!
Говорячи се, раз у раз сичав і стискав зуби. Здавалось, що чужі терпіння робили йому в тій хвилі якусь особливу, дику приємність.
— Ну, се одна справа, — сказав, хвилю перемовчавши, Недоварений. — А яка друга?
— Бог з вами, — відказав Яць. — Бачу, що я з своїми справами не на ту вулицю вибрався. Ліпше дати спокій тій розмові.
— О, бачиш єго, вже злий, ссс! Чисто жебрацька натура. Відмов єго претензії, то вже зараз пісний вид зробить та й мамляє: біг заплать і за те! А в дусі собі думає: щоб тебе чорти вхопили! Ну, ну, говори, яка друга справа. Хочу знати, ссс!
— Щоб ви не думали, що я направду злий, то й скажу вам. Купіть собі мій грунт на Волянці, чотири морги в однім куснику. Дешево вам продам.
— А мені пощо того грунту на Волянці?
— Як то пощо? Грунт до грунту, все придасться; хоч би мав і облогом лежати, то бодай коні попасете чи віднаймете кому під овес, все-таки дохід буде.
— А чому ж ти сам тої штуки не зробиш?
— Зробити б то я зробив, тілько що мені тепер грошей треба.
— Нащо тобі грошей? Певно, не стало за що пити, та також грунт продаєш? Ех, ви, жебро́то неполатана! Ту мені вертить, щоб тамтому помагати, а ту й сам не ліпший від него, ссс! Ну, кажи, нащо тобі грошей?
— Ет, що я вам буду говорити! Се вже моя річ.
— Не хочеш ти зо мною говорити, то й я з тобою не буду.
І Недоварений засичав і відвернувся.
— А коли не хочете грунту, — сказав, нічим не знеохочуючись, Яць і понизив голос, — то знаєте що: вступіть зо мною до спілки.
— До якої спілки?
— Ну, виджу, що вам все треба сказати.