Покійничок Облуп Скорпіонович будував замок для себе і для своєї двірні, а мені би треба для бідних людей Дім народний будувати.
— Ей, кумо, дурниця, їй-богу, дурниця! — скрикнув Шлендріян. — Бідні люди не такі дуже перебірчиві та фудульні. Хоч новий дім буде троха недогідний, тут тісний, там темний або що, то їм і то буде аж надто добре. Вони за все вдячні будуть. Адже ж вони, серденько моє, в яких хоромах вік свій спропудили? Мало що в ліпших, ніж хліви! Будеш ти на них уважати! А ще як їм скажеш, що їх новий дім стоїть на тім самім фундаменті, що замок покійного князя Облупа Скорпіоновича, то вони такі щасливі будуть, мов у небі!
Згода замислилася ще глибше і для святого спокою пристала на те, що мовив Шлендріян.
Пішли дальше, щоб оглянути Багно.
— Ну, тепер я вже не знаю, чим оте Багно засипати,— воркотіла Згода, поміривши паличкою глибину рідкого болота і послухавши, як посеред нього в калюжах кумкали жаби.
— Що? Мене засипати? Мене нищити? — пробулькотіло Багно. — Мене, корінну, ісконную властивість сього грунту? Ні, я на се ніколи не пристану!
— От тобі й на,— сказала Згода,—і тут якась національна властивість, якісь історичні права! Головонько моя бідна!
— А ми! А ми! А ми! — закумкали хором жаби. — І куди ж ми подіємось, коли ви се Багно засиплете? Не з історичного погляду ми виступаємо, але відзиваємося до вашого серця, до вашого людського чуття! Змилуйтесь над нами, не вкорочуйте нам віку, не руйнуйте нашого улюбленого Багна!
Згода не знала, що й почати.
— Слухайте, любі мої,— сказала вона. — Те, чого ви просите, то неможлива річ. Вірте мені, я щиро шаную ваше право до життя, але се Багно мусить бути засипане. Я радо власним коштом перевезу вас до річки, де можете собі спокійно гуляти.
— А наші родинні гнізда, наші прадідівські леговища, праматеринські купелі, все се нам треба покидати? Ах, ах, ах! Нема у вас чутливих серць, нема любові до рідної землі!
— Та плюнь-бо ти, кумо, на них! — скрикнув розізлений Шлендріян.— Будеш ти з усяким хробаччям панькатись. Не бійся, як побачать, що не жарти, то заберуться як непишні, навіть слова не скажуть. З таким дрантям треба остро.
— Але подумай, кумоньку, родинні гнізда, прадідівські леговища, праматеринські купелі, і все те — фу! та й нема. Ну, якби нам так!
— І то правда,— сказав Шлендріян і також замислився, а по хвилі додав: — А знаєте, кумо, може би, можна сьому лиху зарадити. Я думаю так. Часть Багна, де мають стати фундаменти будинку, ми засиплемо, се вже дарма. А середину його, оту найглибшу, можемо оставити так, як є; обмуруємо її гарненько, так що займе ціле подвір’я. І Багну буде рехт, і жабам рехт, і бідним людям также кривди не буде, бо будуть мати на подвір’ї сажавку. Всякі користі з неї: літом холодок, а зимою своя ховзанка.
Згода мало не поцілувала свого кума за таку мудру раду.
— Тільки чим його те Багно засипати? — клопоталась Згода.
— А хіба ж мало маємо Сміття,— сказав Шлендріян. — Глянь на оту купу, куди від віків усі сусіди викидали, що кому було непотрібне: онучі, череп’я, розбите скло, попіл і всяку всячину. Се ми гарненько втелющимо в Багно, буде з нього досить.
— Не смійте! — закричало Сміття.— Я також історична традиція, я знак унії двох народів, знак добровільного їх співділання! "Со bóg złączył, niech człowiek nie rozłącza"!*
Але Згода вже не дивувалася і не гнівалася, а тільки лагідно сказала:
— Не бійся, кохане Сміття! Ми не думаємо тебе викидати за границю ані нівечити доразу. Навпаки, ти будеш у нас "во главу угла", підеш під фундаменти нашого нового дому!
Сміття почало було ще щось відповідати, але Згода вже не слухала і пішла дальше.
Такий-то був початок тої пам’ятної будови. Як вели її дальше Згода з Шлендріяном, як купували цегли й каміння, як мурували і під час мурування плани перемінювали, а перемінивши, бачили, що кепсько зробили, як мулярі не хотіли слухати Шлендріяна, а цегли мулярів,— про се все довго би було розповідати. Не скажу також; чи довго, чи коротко вони працювали при тій будові, а перейду просто до того торжественного дня, коли будова була вже готова і коли її посвячувано. То була радість для бідних людей, то був всенародний празник! З усіх сторін з’їхалися відпоручники і нотаблі, попривозили своїх їмостів у шовках, своїх дочок у білих та рожевих сукнях і своїх парафіян у національних свитках, полотнянках, личаках та клепанях і з національними кошелями та дзьобеньками за плечима. Щось зо п’ятдесят панотців стануло до соборної служби божої "за всякеє прошеніє", а по службі божій чотири найславніші проповідники на всі чотири роги світу почали поучати зібраних про важність і красоту сього празника. Згода царювала над зібраними. Вона була убрана в нову гарну сукню, вибілена і трошки навіть підрум’янена, сиділа на балконі нового будинку та все лиш усміхалася та благословила. В кінці, коли проповідникам не стало вже духу в грудях і вони скінчили свої вітхненні промови, коли всіх очі ще раз звернулися на нову будову і на неї, Згода порозуміла, що пора й їй сказати пару слів. Вона встала і, опираючися руками о залізне поруччя, сказала:
— Ну, дітоньки, я попросту до вас. Маєте, хвалити бога, домик гарний, для спільного вжитку. Тілько тихенько в нім, діточки, без крику, без стуку, бо то будівелька ще нова та слаба, знаєте, не встоялась. Одно тілько можу вам сказати: можете бути горді на сей домик! Такого другого не знайдете в цілім окрузі. Нехай же він буде вашою твердинею, нехай о його мури розбиваються всякі заходи, всякі наїзди ворожі! Кріпко і згідно, мої дітоньки, бороніть сього свого національного добра і, коли яка непокликана рука простягнеться, щоб хоч одну порошину з нього взяти, відбивайте її громовим окликом: Русь для Русі!
— Русь для Русі! — закликали всі зібрані, піднявши вгору руки, а Згода сама так запалилася тим окриком, що необачно тупнула ногою о балкон. І раптом захрустіла, затріщало і загуркотіло, і на місці, де перед хвилею пишалася нова будівля, згромаджені побачили величезну хмару куряви. Згода враз з балконом у першій хвилі злетіла вниз і вспіла без шкоди вискочити з розвалин. А коли курява розвіялась, то зібрані побачили, як з-посеред розвалин вилізла ще одна постать, обдряпана, обшарпана, але також здоровісінька. Се була аж надто всім знайома Незгода. Вона плювала, і чихала, і обтріпувалася від пороху, глини й болота, що кругом поналипало на ній. Побачила свою Згоду, що бліда як крейда, вся тремтячи з переляку, стояла в першім ряді видців, і підійшла до неї, грозячи їй попід самий ніс затисненими кулаками:
— І ще й сама, стара палуба, до мене прилізла, сама мене просить: дай мені спокій, не мішай мені, не рий підо мною! — зацокотіла зі злості Незгода.— Ну, скажи ти, в’ялена ріпо, мішала я тобі, рила під тобою? Скажи при людях, при чесних панотцях, нехай, нас розсудять! Правда, що я зовсім не творилася до твоєї роботи? А тепер скажи мені, пощо ти сама, підступом, мен в свої фундаменти замурувала? Ти думала, що там мені капут буде? Ах ти, опуде конопляний, ах ти, костогризе! Невже в твоїй голові нема й стілько мізку, що в дірявім горісі зерна? І яка щира сестриця! Бачить, що я заснула,— ану мене в фундамент замурувати! Але почекай лишень, будеш ти мене, знати, будеш ти мене тямити!
І Незгода вхопила Згоду за сиві коси, і на превеликий соблазн зібраного народу обі сестри з криком і писком почали тягатись, волосатись та проклинати одна, другу. А пишний дім, Згодою збудований, лежав у розвалинах.
___________________
* Вказівках (польськ,).— Ред.
* Що бог з’єднав, хай людина не роз’єднує (польськ.).— Ред.