Адже ж знаєте моє одвічальне становище і навмисне їдете сюди, щоб наробити мені клопотів. Якраз мені! І за що? Пощо?
Я витріщив очі і відповів, що про його становище і про його одвічальність у мене й помислу не було і що я приїхав сюди тільки для того, бо мені було треба.
— Треба! — скрикнув він напівсердито а напівсумно. — Н-не, се можете говорити кому іншому. Мене чей же не переконаєте, що ви задля отсеї мазанини, — і він з погордою підняв зо стола мої записки, щоб зараз же з подвійною погордою кинути їх знов на стіл, — задля сих дурацьких співанок та старих церковних шпаргалів вибиралися в таку далеку та утяжливу дорогу. Розуміється, ви не хочете виявити мені добровільно всю правду, хочете загнути мені харамана і в душі смієтеся з мене, знаючи напевно, що наклали мені в гніздо зозулиних яєць, а вже там найдуться такі, що висидять їх. О так, се з вашого боку так гарно, так благородно!
Його голос із стенторового крику знизився аж до плаксивої балаканини. Зворушення почало, очевидячки, опановувати його душу. Нараз немов нагле просвітління спалахнуло в його мізку. Він простяг мені свою чесну правицю і скрикнув майже радісно:
— Адже ж ми старі знайомі, докторе! Шкільні товариші, ге-ге! Ну, сідай же, старий пайташу! Може, цигарко позволиш? Ах, правда, не вживаєш, — пам'ятаю, пам'ятаю! З принципу! Га, га, га! То був твій перший принцип! А потім прийшли інші, такі, що боже змилуйся!
Він сидів напроти мене за своїм урядовим столом і жалібно хитав головою.
— Ах, Іване, Іване, що зробилося з тебе! З твоїм талантом, з твоєю пильністю, з твоїм знанням — що б то могло вийти з тебе, коли б не ті прокляті принципи! Та ба, ти все був перекірливий, аби не так, як інші, і так воно й мусило вийти, як вийшло. Я ще надіявся — і, вір мені, ще й зовсім, зовсім інші надіялися, що ти таки поправишся, успокоїшся, вийдеш на відповідну дорогу. Та, — скажи мені сам, — як же тут не стратити надію, дивлячися на твої поступки!
Він замовк. Кілька хвиль стояла така глибока тиша в канцелярії і в цілім будинку, що чути було зовсім виразно, як там на подвір'ї сердито булькотав індик. Нараз пан староста схопився раптово, і на його лиці змалювалося заклопотання.
— Але ж, любий мій, ти, певно, голодний. Я радо запросив би тебе до себе на обід, але...
Я подякував йому і додав, що радше пообідаю в місті, бо ж надіюся напевно, що буду пущений на вільну ногу: адже ж пан староста знають дуже добре, що я зовсім не винний.
— О, любчику! — відізвався пан староста, розсміявшися сердечно. — Помиляєшся дуже. Невинний! Ти невинний? Але ж ти вже тим самим винний, що загалом існуєш. А ще до того тут, у моїм повіті. Знаєш, я не можу тобі дарувати сього. Справді, се було негарно з твого боку зробити такого збитка мені, твойому давньому шкільному товаришеві. І за що? Чисто і виключно з рафінованої злоби, щоб мені в намісництві наробити клопотів, щоб підкопати моє становище. Ну, признайся лиш одверто, хіба се не правда?
І він поплескав мене по плечі і, мов закоханий, притис мене до своїх грудей.
— Значить, я арештований? — запитав я.
— Арештований! — скрикнув він, немов переполошений. — Що се знов за концерт! Я — тебе арештувати! Мого давнього шкільного товариша арештувати, того, що так часто вироблював мені шкільні задачі! Того, що помагав мені при матуральнім екзамені! Ні, ані на хвильку ти не був, ані не єси арештований!
— Значить, можу йти собі геть?
— Геть? А то куди?
— До міста. Я мав би тут іще деякі орудки.
— Ну, що ти! В такім нужденнім гнізді ти мав би якісь орудки! Ні, ні, я тебе не пущу. Я рад, що раз можу побалакати з розумним чоловіком, а ще до того зі старим шкільним товаришем. А до того — ти ж, певно, думаєш іще сьогодні вертати до Львова, правда?
Я сказав, що се ще в мене не постановлено напевно, що я ще не думав про се.
— Але ж так, так, їдеш до Львова, — мовив він з якимсь особливим, напівблагальним, напіввіщим притиском. — І знаєш що? Адже ж від нас тут битих шість миль до найближчої стації залізної дороги. Гарний закамарок, правда? Отже, що то я хотів сказати тобі? Ага! Дам тобі свій власний повіз, за три години будеш на стації. Значить, маєш іще цілу годину часу і лишишся у мене. Так і бути, так і бути! Прошу не супротивлятися!
До дверей застукано три рази якоюсь, чути було, тремтячою рукою.
— А се що таке? — промимрив староста і глипнув на годинник. — Ага, се, певно, начальник із К.!
І, обертаючися до мене, промовив з немалими гордощами:
— Гляди лише, любий мій, заглянеш тепер у тайники моєї внутрішньої політики. Надіюся, що заховаєш се для себе, — зрештою як тобі подобається, бо я знаю, що роблю. Отже, поперед усього матимеш доказ, яка точність панує у мене в службі. Ти чув, як отсе власне застукано до дверей. Поглянь лише, якраз тепер вибила дванадцята, і на сю саму годину завізвав я перед тижнем до себе війта з К., щоб здав мені рапорт, як випали вчорашні вибори до ради громадської в його громаді. Ану, поглянемо, чи се він.
Стукання почулося вдруге, і на поклик пана старости справді ввійшов згаданий начальник громадський і, поклонившися низенько, зупинився біля дверей.
— Ну? — буркнув до нього пан староста.
Мужик мовчав і поклонився ще раз, ще нижче. Пан староста встав зі свого місця і наблизився до мужика.
— Ну, як же там випало?
— Прошу пана старости... я тому не винен... Обурення в цілім селі було велике... я мусив уживати всіх способів... — гикався заклопотаний начальник.
— Ну, і як же там випало? — громовим голосом гукнув пан староста.
— Партія читальників побідила...
В тій хвилі дві блискавки мигнули в канцелярії. Се брильянт на перстені в пана старости блиснув до сонячного світла при дворазовім бистрім руху його правиці. Рівночасно залунав дворазовий різкий ляск. Се були два грімкі позаушники, якими пан староста почастував громадського начальника в одну й другу щоку.
— Ти, лайдаку! На, маєш! І зараз мені марш і внеси протест проти сього вибору!
— Та протест уже готовий, прошу пана старости, — промовив селянин, принявши позаушники як щось таке, що зовсім належить до порядку речей і невідлучне від урядової поваги.
— Вже готовий? Де ж він?
Селянин виняв із своєї борсукової торби велику хустку, а з неї вив'язав зразу якийсь великий звиток, а з нього виняв невеличку книжку, а з неї витягнув записаний і по-канцелярійному зложений аркуш паперу, який і подав пану старості з глибоким поклоном.
Острий пан перебіг по папері своїм орлиним оком, зложив його, як належиться, і мовив:
— Добре. Можеш іти.
І селянин, описавши зігненою в каблук верхньою частю свого тіла поземе півколесо, вийшов за двері.
— Бачиш, мій любий, оттаку школу я проходжу з сим хлопством, — озвався до мене пан староста з видом правдивого тріумфатора. — Так треба поводитися з сим народом. Знаю, ти зараз почнеш загороджувати мені дорогу своїми принципами, але я кажу тобі — все те дурниці. Життя — практичний учитель, а становище старости не менше трудне, не менше одвічальне, як становище коменданта в війні. Спокій і порядок — ось що мусить бути вдержане за всяку ціну.
— А я думав, що при тім повинні шануватися й закони, — завважив я.
— Е, що там закони! — вирвалося з уст пану старості. Та зараз по тім він скорчив лице, як чоловік, що розкушує зернята перцю, і мовив:
— Ну, т-та розуміється! Закони! Але се ж те саме, що й я казав. Спокій і порядок! В тім висять закон і пророки. Бо що таке спокій і порядок? Щоб жандарми не мали нічого надзвичайного рапортувати мені, щоб я не мусив поночі та в слоту висилати їх на шпіонування, щоб нікого не провадили до мене в ланцюжках, щоб я не потребував списувати протоколів, роздавати позаушників, саджати до арешту. Чи думаєш, що все те справляє мені таку велику приємність? Можеш переконатися на собі самім. Адже ж я люблю тебе, шаную тебе дуже високо! І пощо ж ти мусив шлятися якраз по моїм повіті і зовсім не подумав навіть, що я нізащо не можу стерпіти сього? Закон — не закон, але я не можу, кажу тобі се раз назавсіди!
Було стільки правдивого чоловіколюбія і дитячої неповинності в його словах, що я не міг насерйо сердитися на нього. Хто знає, коли б я був ним і на його місці, чи й я не був би так само думав і поступав, як він!
— А все-таки здається мені, — промовив я, — що спокій і порядок не зовсім те саме, що законність. Візьмімо зараз найближчий приклад. У селі К. панує отсей начальник з невеличкою жмінькою багатих газдів, як необмежені пани. Вони винаймають громадські грунти, нищать громадський ліс, обкрадають громадську касу, обертають громадські гроші на свої приватні спекуляції і накладають на решту громадян такі додатки до податків, як їм подобається. Чи се спокій і порядок?
— Вибачай, любчику, не можу допустити, щоб ти так говорив про незаплямений автономічний уряд! Усе, що ти отсе сказав — неправда, не може бути правда. Повітовий люстратор розслідив усі ті безглузді зажалення і протоколярно ствердив їх неправдивість. Се в мене порядок, і на тім хочу мати спокій.
— Навіть у такім разі, коли люстратор доконав сього урядового очищення за порядну оплату з теплої руки? — запитав я.
— Знов інсинуація, якої не можеш доказати. А втім, що мене обходить люстратор! Він не мій підчинений, і я не ручу за його чесноту.
— Зачинаю розуміти, — промовив я. — Одно лише неясне ще мені. Пан староста самі сказали, що проти К-ського війта були скарги і треба було посилати в село люстратора. Його урядове справоздання вивело справу зовсім начистоту. Отож я рад би знати, чи пан староста самі особисто переконані про правдивість того справоздання?
— Я? Особисто? — здивовано запитав староста. — Ну, особисто... але яке, властиво, діло тобі до мого особистого переконання?
— Адже ж пан староста подекуди також заняли становище в тій супереці, яка в тім селі ведеться між купкою визискувачів і купкою молодших, більш освічених селян, так званою "партією читальників".
— Ах, не говори мені про тих огидних драбуг! Самі грубіяни, раубшіци та перекручені голови. Радикалами себе називають. Ну, так, твоя школа, любчику. Еге, дійсно, твоя школа! Але кажу тобі, не маєш чого гордитися нею. Се зовсім цілковиті простаки, і лише для того бавляться в опозицію, бо їх розпирає зависть, що не вони, а старі верховодять у селі.
— Їх душ і мотивів я не знаю.