Як Юра Шикманюк брів Черемош

Іван Франко

Сторінка 2 з 11

Він був немов зовсім байдужний, говорив мало, немов знехотя, але Юра тим сильніше відчував у його словах те тепло, ту прихильність, якої ніколи не був би надіявся від Мошка, прозваного в селі Галапасом.

— Що чувати, Юро? — запитував його Мошко звичайно по привітанні.

— У мене, Мошку, лиш тілько чувати,що в вухах шумить.

— Болить вас голова?

— І без болю голови шумить. Моя біда в дуди грає.

— Не треба собі того до голови брати, Юро,— лагідно говорив Мошко. — Гріх так убиватися за помершими.

— Та хіба я... А господи! — якось немов захлипуючись, скрикував Юра. — Таже я то знаю: помершим дай, боже, царство небесне. Але що мені живому робити? Так, як би мені хто перед очима світ на гудз зав’язав. Не чуюся ні в силі, ні в охоті ні до чого. Так мені здається, що якби хто мене різав, то би кров не текла.

— Бог ласкав, Юро! Треба то перемагати. Життя має своє право. То вам туск серця ймився, я то знаю. І у мене таке було, як мене були до війська взяли. Хоч руки на себе наложи! Туск — то страшна річ. Я гадаю, що вам би найліпше було перемінити місце. У вашій хаті все вам нагадує небіжку.

— Все мені пусткою смердить, Мошку! Ані вдень робити, ані вночі заснути не можу.

— Конче переберіться десь у іншу хату, бодай на якийсь час.

— Син мене до себе кличе.

— Гм, — мовив Мошко та й уривав. А Юра також мовчав, а випивши чарку горілки, сідав за столом і мовчки слухав, що говорили люди в коршмі, іноді потакував і вмішувався в розмову, а іноді сидів зовсім мовчки. А як нікого не було в шинку, Юра сідав при відчиненім вікні, або на сінешнім порозі, або на призьбі перед коршмою, глядів на дорогу, що йшла поперед самими дверима, числив прохожих, що йшли дорогою, проводжав очима верхових або возових проїжджих аж геть до закрута, де вони ховалися за стрімкою скалою, або, коли на дорозі було пусто, впирав очі в широкий, шумний Черемош, що здоровенною гадюкою закручувався зараз за дорогою по широкім зарінку, розливався насамперед широким бродом, а далі, проти самої коршми, стіснений скісно вбік здорового кам’яною кашицею, звужував свою течію, бився сердито о стіни кашиці, бурлив, та клекотів, та рвався бистро наперед, щоб кільканадцять кроків нижче закрутитися широким виром, розлитися широкою та глибокою кубанею, а ще нижче утворити гучний запінений гоц, де стіснена прибережними скалами і перегачена дерев’яним язом вода, скажено ревучи, кидалася запіненою лавою на якого півтора метра вниз. Юра не раз цілими годинами німо й непорушно вдивлявся в сей невеличкий, а такий різноманітний закрут Черемошу. Ненастанний поквапний рух води, клекіт та хлюпотання хвиль, гуркіт посуваного ними каміння, підскоки клубків піни, а від часу до часу вид гуцулів і гуцулок, що, підбираючи одіж вище колін, переходили бродом через ріку,— все те якось немов заповняло його порожню душу, увільнювало її від муки власного думання й почування, було любе та розкішне, мов тепла купіль. Мошко в такі хвилини не докучав йому розмовою, не випитував його, не натручувався зі своїми радами, був мов приятель, що онімається доторкнутись до хорого, щоб не вразити його в болюче місце.

Коли одного дня Юра сказав йому, що переходить жити до сина, Мошко не сказав нічого, тільки якось значуче похитав головою.

— Що, гадаєш, що мені зле там буде? — запитав Юра, завваживши се.

— Я нікому злого не бажаю,— відповів Мошко. — А Василь — ваш син. Ви найліпше знаєте його, то й найліпше можете зміркувати, чи вам буде добре.

— Не буду бога гнівити! Василь усе був добра дитина. Та й поміркуй сам: своя кров! До кого ж батькові прихилитися, як не до рідної дитини?

— Ой так-так! Говоріть ви своє! — вмішався в розмову один чужосільний гуцул, що саме відпочивав у коршмі. — Хіба не знаєте, що казали старі люди: "діти, доки малі — мозола голові, а як доростуть, то й хату рознесуть". У батька-матері серце все хилиться до них, але у них воно, брє, куди інше хилиться!

Живучи у сина, Юра рідко бував у Мошка. Раз тому, що Василь жив уверху, якої півмилі від села, то й до Мошка далеко було; а друге тому, що в новій хаті Юра зразу справді почув був ніби нове життя в собі й довкола себе. Але Мошко не спускав його з ока, пильно, хоч усе мов знехотя, розвідував про нього, а здибавши його іноді припадково чи то на дорозі, чи то на ярмарку в Косові, вітався з ним приязно, говорив з ним про всякі посторонні речі, обережно обминаючи зачіпати питання про те, як йому живеться у сина. Юра також не говорив про се нічого, і так вони розходилися.

Аж тепер, викинений невісткою з Василевої хати, він ішов до Мошка, повний жалю й пересердя.

— Ну, що, Юро? Що чувати? — запитав його Мошко по привітанні.

— Та що, нічого! — мовив Юра, сідаючи і ховаючи під покришкою тупої байдужності все гірке й болюче, що клекотіло в його серці.

— Ви вже не у сина? — нараз запитав Мошко.

Юра стрепенувся, мовби хтось зненацька пальцем штиркнув його в око.

— А ти відки знаєш? — огризнувся він якось сердито.

— Що я знаю? — м’яко, як звичайно, відповів Мошко. — Якби я знав, я би вас не питав.

Юра ще хвилю мовчав, ще хвилю боровся з тим гірким, важким та могучим, що клубилось, і вилося, і вертіло в його душі. Та нараз йому не стало сили, і він, закривши лице руками, заридав, захлипав, як дитина, заголосив, як за труною.

— Не пожалували мойого сирітства! Не пошанували сивого волоса, ні! — приговорював він. — Марш, старий, із хати! Задармо хліб їси! Копнули, як собаку! Викинули, як віник охаблений! Ой смертонько моя, чому ти за мене забула? Чому мене не забереш із сього світу, аби-сми їм не заваджав? Та й ще то їх у очі коле, що маю того дрібку поля та й отсю халабуду! Дай нам, старий, се зараз, то можеш сидіти, а ні, то руш, забирайся! Віддай своє остатнє і здайся зовсім на нашу ласку. Вже ми тобі потому живо кінця доїдемо. Зазнаєш розкошів у сина й невістки. Будеш свої пальці гризти, а сльозами запивати.

Він упав на лаву, похилив голову на стіл і довго плакав, хлипаючи і не втираючи сліз, що цюрком лились і капали зі стола. Мошко не говорив нічого, порався коло шинквасу, лише час від часу зітхав важко.

Нараз Юра підняв голову, видивився на нього, потім устав і наблизився, немов якась таємна сила тягла його до Мошка.

— Слухай, Мошку! — мовив Юра.— Ти чоловік письменний. Чи стоїть у ваших книгах що про таке... про таких дітий, що так збиткують свойого рідного вітця? Адже я думаю, що пан біг мусить ховати щось для них... мусить порахувати їм се... мусить — чи як ти кажеш, Мошку?

— У нас, Юро, про таких дітей таке написано, що аж страшно читати,— мовив Мошко. — Але я хотів би вам щось інше сказати.

— Ну, що? Кажи!

— Я так гадаю. Що ми, один з другим грішні люди, будемо над тим міркувати, як там пан біг покарає сей чи той гріх? Пан біг старий господар, він знає, що хто в нього варт і кому що належиться. А ми міркуймо кождий про себе. Адже й на нас без божої волі ніщо не паде. Ну, як упало, то значить, що бог так хотів. Може, ми на таке заслужили? А може, пан біг хоче випробувати нас? Адже знаєте, що залізо кладуть у вогонь, аби з нього щось викувати. А чоловіка пан біг кладе в нещастя, аби з нього було щось добре. Чи не правду я кажу?

Юра витріщив очі. Він чув не раз подібні слова з уст панотця, але тоді вони не робили на нього ніякого враження; він не розумів, а властиво не приймав їх до своєї душі, бо не відчував їх душею. Та тепер, в устах отсього простого жида, шинкаря Мошки Галапаса, вони вразили його, як щось нечуване і зовсім нове. Він почав вдумуватися в них і зараз почув, як його біль притупив своє вістря і його жалощі стратили своє жало. А Мошко говорив іще довго, все тим самим тоном, беручи приклади із письма святого і з власного життя. Юра випив кілька чарок горілки і сидів у коршмі до вечора. А вечором, коли вже смерклося, Мошко запросив його до вечері, велів постелити йому в ванькирику і лягати спати. Юра опирався — він, відколи жив, не ночував ніколи в коршмі, — та подумавши, що тепер йому треба би знов вертати до своєї пустки і ночувати самому, переміг себе і заночував у Мошка.

Тиждень по тім, у саму неділю, при війті, присяжнім і громадськім писарі Юра зробив з Мошком такий контракт. Мошко обіцявся годувати Юру до самої смерті, шанувати його, як свояка, і по смерті похоронити його як слід по— християнськи, а Юра за те записав йому по смерті свою хату й свої три прути поля. Юра Шикманюк став, як, кажуть гуцули, Мошковим годованцем.

Угода з Мошком була така, що Юра мав жити в своїй хаті, робити, що йому схочеться, або й не робити нічого, а Мошко мав давати йому все удержання, їду, по чарці горілки рано, в полуднє і вечір, топливо взимі. Коли Юра захоче, може ночувати в коршмі; що заробить, чи то в лісі, чи на ріці, то його.

Юра підписав угоду (тобто подержав за перо, бо був неписьменний, і позволив підписати себе при людях) з якоюсь сердитою радістю, як чоловік, що понукає цирульника вирвати йому якнайшвидше болючий зуб.

— Отак! — мовив він. — Так моєму синочкові треба! Нехай знає, як батька шанувати! Нехай собі не острить зуби на батькове добро. Бери, Мошку, бери віднині! Ори, сій, коси, най його зуби болять, най розсядеся з зависті! Я, батько, я йому того зичу за його й його жінки добре серце. Як він мені, так я йому. І ви, люди добрі, будьте свідками! На вашім свідомі все роблю і гадаю, що бог мені кривого слова за се не скаже. Адже сам бог казав, що всохне рука, яка підносилася на батька,— правда, Мошку? Вами свідчуся, люди добрі, що отсей Мошко, бачите, жид, нібито нехрещений, не нашої віри чоловік, а показав мені в моїй біді більше серця, більше приятельства, ніж моя власна кров. За те й записую йому все, що маю. Най має і його діти, най хоч вони згадають добрим словом Юру Шикманюка!

Але сей завзятий настрій Юри проти власного сина швидко змінився. Одно те, що Василь, довідавшися про батьків поступок, не тріс із зависті, не кричав, не плакав, не лаявся, не прибіг ані перепрошати, ані ганьбити батька, а лише махнув рукою,— се вразило Юру, коли йому се переказали сусіди. Якби його син був кричав, плакав та розщибався, він був би почував дику радість; якби син був прибіг до нього з плачем і перепросинами, він був би відіпхнув, вигнав, поганьбив його; але син зовсім не показував по собі нічого, лишився байдужним, і се забило Юрі цвяха в голову.

1 2 3 4 5 6 7