Скористали з неї вороги і, поки ми снували рожеві думки про побіду, про відбудування вітчини, вони острили на нас ніж і ввіткнули його в руки темного брата, того самого, що ми хотіли потягти за собою і попхнути на ворога!*
— Значить, Осип правду говорив? — понуро мовив Гриць.
— Страшну, кроваву правду. Якби ти знав, що там виробляють з панами! Як там катують, мучать, знущаються! Як возами везуть накидані всуміш тіла повбиваних і ледво живих, а за возами по гостинцях кроваві річки лишають. Боже! Я бачив се на власні очі, і здається, що від того виду ніколи в життю не засну спокійно.
— Ну, але де ж ви були? Як вирятувалися?
— Ах! Краще й не згадувати! — зітхнув панич. — Поїхав до Сянока, там нелад, ніхто нічого не знає, балакають багато, гуляють, мов на празник готуються. Говорю їм, на що заноситься, сміються з мене, мов із дурня. Та знайшлися два-три розумніші, кажуть: "Се може бути правда, але ми самі не можемо нічого змінювати. Наказ є — 18 лютого починати повстання, і того мусимо держатися. Час уже короткий. Але, може би, ще далося щось зробити. Їдь до Ясла". Поїхав я до Ясла — там те саме. "Їдь до Тарнова — там головна коменда". Поїхав я до Тарнова. Се забрало тиждень часу, а що муки, невигоди, гризоти! Приїхав; поки допитався до тих комендантів, знов день минув. Говорю їм: так і так. Кажуть: "Бачимо й самі, що недобре, та вже пізно. Не спинимо руху по всім краю". Аж тут бух — із Кракова йде коменда, що не 18, а 20 вибух. От тобі й на! Настало цілковите замішання. Кому давати знати? Хто повідомлений про сю зміну? Нічого не знати. А тут з усіх боків вісті, що народ по селах буриться, варти стоять і не пускають нікого. Жиди дають людям горівку задармо, старости скликають війтів і урльопників, балакають з ними щось до пізньої ночі. Бачу я — біда! Згадав про тата, що тут лишився сам, і, не дожидаючи кінця, подався назад. Та вже в панській одежі годі було рушитися. Перебрався за хлопа, бороду зголив, вуси обстриг коротко, роздобув воза без драбинок, ніби по дрова їду, та й рушив. З тяжкою бідою добрався до Ясла, та тут уже наскочив на запусти. Попав у хлопську чорняву, в саме пекло. Якраз там пару дворів спустошено, кільканадцять людий помордовано. Вхопили мене з фірою і, не питаючи багато, навантажили мій віз тими трупами. Я пізнав між ними кількох із тих, що перед тижнем балакали зі мною і сміялися з мене. Як то мені було везти їх на своїм возі! Я не міг витримати довше. На однім нічлізі, коли вся купа хлопів була п’яна, я взяв одного коня, ніби веду його напоїти, та за селом сів на нього та й чкурнув. У мене був значок від ватажка тої чорняви, хлопа Шелі. Де мене спиняє варта, там я покажу той значок і говорю, що везу пильні вісти в Сяніцьке, щоби й тут починати гулянку. І всюди мене пропускали і бажали доброго успіху. Отак я приїхав аж до Сянока. Але тут у однім селі мене пізнали. Щастя, що я був на коні. Кинулася за мною погоня, та не догонила, але я зміркував, що далі годі мені їхати селами. Я продав жидові коня і рушив у гори стежками. Три дні я йшов, копаючися по снігах, не бачачи душі живої, ночуючи по оборогах. Сотки разів я вже лагодився вмерти чи то в снігових заметях, чи в вовчих зубах. Та дав бог, що все якось минуло. Я добрався до нашого села вчора коло полудня, просидів до вечора в лісі під смерекою, позираючи вниз і не знаючи, що тут діється; бачив, як варти ходять по селі, а коли смерклося, прокрався на ваше обійстя і виліз на оборіг, думаючи: або вмру тут, або діждуся тебе, Грицю.
Гриць з правдивим співчуттям слухав паничевого оповідання і при кінці горячо стиснув паничеву руку.
— Ну, богу дякувати, що ніхто не бачив вас, — мовив він. — У нас можете бути безпечні. Навіть, як мої старі дізнаються, то я певний, що вони не зрадять вас. Перечекаєте тут, поки все успокоїться.
— Ні, Грицю, — мовив панич. — Се не може бути! Мені не можна чекати.
— Як то не можна? Боїтеся мене?
— Ні, небоже. Я ж тобі казав, що в однім селі коло Сянока мене пізнали. Я певний, що зараз про се дали знати до староства. А в такім разі не нині, то завтра можна надіятися в село комісаря з ландсдрагонами.
— Ну, і що ж? Чей же, тут не знайдуть вас! — мовив Гриць.
— Дуже легко можуть знайти. Всі в селі посвідчать.
що я з тобою товаришував, ну, то вони, не знайшовши мене в дворі, — перша річ, підуть сюди і будуть шукати.
— Так що ж думаєте робити? — запитав стурбований Гриць.
— Мушу тікати далі!..
— Куди далі?
— На Угорщину.
— На Угорщину? Бійтеся бога, як же ж ви тепер дістанетеся на Угорщину?
— Через верхи, бо на Сянок нема що й думати.
— А через верхи ще тим менше. Там сніги, стежок не видно.
— Що ж діяти, коли мус?
— Ні, се не може бути! — мовив Гриць. — Я знаю ті стежки не так, як ви, а якби мені хто тепер казав іти на Угорщину, то я би розсміявся йому в лице. Се ж очевидна смерть. По горах тепер ще снігом курить, не то що тут. І не швидко там потепліє. Ні, про се нема що й думати.
— А я таки тут не лишуся! — уперто твердив панич. — Подумай: зловлять мене тут, то не тілько моя смерть буде, але й татова.
— Ну, се ще хто його знає.
— Не потішай мене, Грицю! Тут не потіхи треба, а доброї ради. Я вже пізнав, що то значить потішати себе пустими словами. Ти мусиш провести мене на Угорщину.
— Се не може бути, говорю вам. За тиждень, за дві неділі, коли сніг по горах ствердне або розтає троха, то ще сяк-так, але тепер, після такої страшної сніговійниці — ані гадки.
— Ну, то сховай мене в яке інше безпечне місце, десь далеко за селом.
Гриць почав думати.
— Добре, — мовив по хвилі. — Се вже не те, що на Угорщину йти. Се вже можна. Знаєте, заведу вас під саму полонину. Там серед ліса є сіножать над потоком. На тій сіножаті є кілька повних оборогів. Там собі угніздитеся і пробудете, доки буде можна, а відтам можна буде вернути назад додому або й на Угорщину, коли настане ліпша хвиля. Відтам уже недалеко — через полонину та на Бескид, та й границя.
Панич згодився. Почали оба міркувати, що й як треба приготовити для сеї дороги. По довшій нараді стало на тім, що завтра Гриць піде до двора нібито закликати батька додому, а сам лишиться в дворі, постарається оповісти все старому панові і зажадає від нього для панича стрільби, пістолетів, пороху та набоїв — ану ж звір у горах наскочить або й лихі люди — трохи грошей, кілька хлібів, сиру, масла і що там ще можна буде дістати. Все те треба спакувати в бисаги і аби до вечора було готове, а вечором, аби ніхто не бачив, Гриць забере все з двора, принесе сюди і смерком оба рушать у гори. А панич весь день пробуде на оборозі, відпочине і покріпиться для нових невигод.
Як прирадили, так і зробили.
XI
Два дні і одну ніч Гриця не було дома, і ніхто не знав, де він подівся. Пан пустив його батька з двора на господарство, тим більше, що громадських опікунів йому не було вже потрібно: в дворі були інші опікуни. Тої самої ночі, майже в ту саму пору по заході сонця, коли Гриць з паничем, прокравшися загумінками та горі потоком, рушив у гори, з противного боку в село приїхала компанія вояків під проводом офіцера і комісара від староства з Сянока, пана Курцвайля. До староства донесено, що в околиці бачили небезпечного революціонера Никодима Пшестшельського, що він утік в напрямі до батьківського села: отим-то староство забажало мати його в руках і задля сеї мети вислало в село отсю незвичайну команду.
Нема що й мовити, що команда не застала вже панича в селі. Даремно вояки зараз по приході обступили двір, даремно комісар з офіцером, війтом і присяжними перешукував старанно двір і всі двірські будинки, не виключаючи й оборогів, стогів сіна, стирт соломи і оденків, — панича не було. Ще більше здивувало пана комісара те, що, хоч і як остро він розпитував старого пана, людей, що вартували коло нього, війта, присяжних і вартових, що днювали й ночували на вулиці, всі вони божилися і присягалися, що панича від кількох неділь не бачили на очі, що він поїхав геть і досі не вернув, а де тепер обертається, сього ніхто не знає. Комісар почав гніватися.
— Не може бути! Не може бути! Я маю певну відомість, що він перед двома днями пішки, в хлопськім убранню вернув до села.
— Ми його не бачили, — вперто в один голос повторяли селяни.
— Що ж, хіба б його де в лісі звірі з’їли? — кричав комісар.
— Та якось і про звірів тепер не чувати.
— Ну, то він мусить бути в селі! Може, хто з селян сховав його. Я мушу дістати його в руки і не вступлюся з села, поки його не дістану. Війте, завтра, скоро світ, ідіть, беріть моїх вояків і розвідуйте по селі, чи хто не бачив його, а де би був хоч найменший знак, робіть ревізії, шукайте і мені дайте знати! Я тим часом кватирую в дворі. А вартові нехай мені пильнують уночі, щоб і жива душа не вискочила з села!
Та даремні були всякі пошукування і розпитування в селі: панича ніхто не бачив, ніхто не чув про нього. Аж переходячи попри хату Гната Тимкового, що стояла на високій збочі за потоком, війт нараз мов догадався чогось і, перейшовши кладку, потюпав під гору, поки дійшов на Гнатове обійстя, а ставши коло вікна, застукав костуром у варцаб.
— Гей, ви, Гнате! Дома ви? — крикнув.
— Дома, — обізвався голос ізсередини.
— А вийдіть-но, щось вам маю сказати.
Гнат надів кожух і шапку і вийшов із хати.
— Чи дома ваш парубок? — запитав війт.
Гнат пошкробався в голову.
— А нащо вам його?
— Та треба. Пришліть мені його сюди.
— Та тяжко буде, пане війте, — мовив заклопотаний Гнат. — Десь як від учора пішов, так і досі нема.
— Як то нема? А де ж пішов?
— Та не знаю. Вечером жінка прийшла до мене до двора, каже: "Ходи, старий, бо десь Гриця нема". Я вже вечером сам і худобу напоїв, і їсти подавав, він і не ночував дома.
— Овва! — мовив війт. — Де ж він міг подітися?
— Не знаю, пане війте, — мовив Гнат. — Ми вже з жінкою журилися, не знаємо, що й думати.
— А панича тут у вас не було?
— Панича? А хіба ж панич вернув? Я його не видів.
Війт, зацікавлений сею новиною, вступив до хати, розпитав Гнатиху, далі слугу, — жадна з них не виділа панича, жадна не знала, де міг подітися Гриць. Вони обі вчора пряли весь день. Гриць пообідав і пішов кудись — думали, до худоби, та, коли надвечір служниця пішла кликати його їсти, побачила, що худоба стоїть голодна, а Гриця нема.
Війт подумав хвилю, далі мовить:
— Га, куме Гнате, ходіть зо мною до двора!
Гнат зібрався і пішов.