— Знаменитий чоловік, великий вояк. Се генерал Йосиф Бем! Запам’ятай собі його ім’я. В ньому наша головна надія.
Гриць не чував нічого про Бема, то й не міг розуміти гаразд паничевої радості. Він пробував здалека уважно придивлятися знаменитому генералові, але не міг, бо генерал майже не зводив із нього своїх очей, а Гриць не міг видержати його погляду.
Поки гості їли й пили, розмова йшла гуртова, голосна і безладна. Та коли поїли все, що було на столі, Никодим поналивав усім чарки, генерал добув із кишені срібну табакерку і задзвонив об неї ножем. У кімнаті зробилося тихо, і генерал дав слово господареві дому Никодимові. Сей говорив коротко, подякував гостям, що прийшли до нього, подякував особливо генералові і випив за здоров’я гостей. По нім промовив полковник, головний комендант народової гвардії. Подякувавши господареві за гостину, він звів бесіду на Гриця, величав його як героя з-під сільської стріхи, як надію кращої будущини.
— Доки серед нашого люду є такі золоті серця, така вірність, така любов до своїх панів, доти сміло можемо голосити цілому світові: Jeszcze Polska nie zginęła!
Сі слова повторили всі присутні з великим запалом, а деякі кинулися знов обіймати і цілувати Гриця. Та ось генерал знову задзвонив, а полковник провадив далі свою перервану промову. Він підніс думку зробити сьому сердечному братові-селянинові невеличку пам’ятку, аби міг згадувати нинішній день, і зложити для нього, що хто може. Всі приняли сю думку з не меншим запалом, полковник узяв свою гвардійську шапку і сам пішов збирати датки. Та обивателі, очевидно, були не при грошах, датки сипалися скупо, і коли складка була скінчена, полковник почав щось шептатися з Никодимом. Зібрано грошей так мало, що стид було давати їх Грицеві, що весь той час сидів, мов на терні, і не знав, де подітися з заклопотання. Нарада тяглася досить довго. Покликано до неї ще кількох панів із товариства, і, порозумівшися з ними, полковник велів учасникам позабирати собі назад, що хто дав, а сам, ніби іменем цілого товариства, дав Грицеві гарний золотий перстень з блискучим червоним камінцем, що був у нього на пальці.
— Носи його, сину, на пам’ятку нинішнього дня! — мовив старий вояк. — На пам’ятку тих щирих приятелів, яких ти нині знайшов у всіх нас.
Гриць не знав, що йому робити. Він був постановив собі не брати грошей, перстеня якось не випадало не брати. Уриваними словами він подякував за честь і за дарунок, та шептом висловив паничеві своє побоювання: ану ж, побачивши у нього такий дорогий перстень, скажуть, що він украв його.
— На се є рада, — мовив панич, — дамо на внутрішнім боці перстеня вирити твоє ім’я і прізвище, а тоді носи його безпечно.
Коли настав який-такий спокій після сього епізоду, промовив генерал. Його голос був сухий, уриваний, мов удари палицею до дошці.
— Głupstwo to!* Говорімо про головне! Наскілько ви готові до повстання?
Ніхто не вмів гаразд відповісти на се питання. По досить довгій і прикрій мовчанці полковник почав вичислювати генералові відділи гвардії у Львові і по провінціальних містах, та генерал скривився і перервав йому мову.
— Głupstwo to! Ваша гвардія не варта фунта клоччя. Маєте гармати?
Полковник здвигнув раменами.
— Гармати — то грунт, — стукав своїм дерев’яним голосом генерал. — Поставлю дві гармати на Високім замку, а дві на платформі коло церкви св[ятого] Юра, і маємо весь Львів у руках. Гармати мусимо дістати до рук. Гей, ти! — скрикнув він нараз, обертаючися до Гриця. — Ти, Грицю! Сюди!
Гриць піднявся з місця, військовим кроком підійшов до генерала і станув перед ним по-військовому.
— Кілько маєте гармат на цитаделі?
— Не знаю, пане генерале. Я при піхоті.
— Мусиш дізнатися і донести мені за тиждень, розумієш? Сідай на своє місце.
Гриць відійшов і сів.
— Отсе не гвардія, — півголосом промовив генерал до полковника. — Таких Гриців мусимо мати хоч кілька компаній. Зроблено заходи, щоб їх притягнути на наш бік?
Полковник здвигнув раменами.
— Не знаю, генерале. Се не моя річ. Я маю досить праці з гвардією, щоб яко-тако приготовити її. На військо я не маю впливу.
— А хто має?
— Не знаю, здається, пан Никодим.
— Dziable!* — крикнув розсерджений генерал. — Полковнику, коли б я був комендантом і ви дали б мені таку відповідь, я велів би вас розстріляти. Ви комендант, ви повинні все знати, всім кермувати.
І, обертаючися до пана Никодима, він крикнув:
— Пане Никодим!
Сей підбіг і став перед генералом.
— Як стоїть справа з військом? Кілько маєте запевнених?
Никодим увесь почервонів і пару хвиль даремно силкувався сказати слово.
— Поки що... поки що... я нав’язав зносини...
І він похилився і сказав генералові щось шептом.
— Głupstwo to! — буркнув гнівно генерал. — Наша справа чиста і ясна, не повинна боятися денного світла. Просто до цілі — то моя девіза. Гей ти, Грицю, — крикнув він, обертаючися до Гриця. — Сюди!
Гриць сидів мов оголомшений. Він почав розуміти, про що тут іде річ. Щось холодне стисло його за серце, та швидко він переміг себе і загартував своє серце тою самою рішучістю, що була в ньому тоді, коли комісар віддав його воякам на катування. Почувши голос генерала, до котрого тепер виразно чув якесь вороже успособлення, він піднявся з місця і підійшов до нього.
— Ти знаєш, про що тут іде річ?
— Знаю.
— Ну, про що?
— Хочете, панове, робити повстання.
— А що ж ти на се?
— Не знаю, проти кого воно має бути і чого хочете добиватися.
— Хочемо мати свою, незалежну Польщу і відірватися від австрійського цісаря. Що ти на се?
— Пане генерале, я австрійський вояк і присягав цісареві на вірність.
— Głupstwo to! Як відірвемося, то присягнеш на вірність польському королеви.
— Пане генерале, я русин і Польщі добиватися не хочу.
— Co? Co? Co?*
Генерал мов вухам своїм не вірив.
— Ти русин? Що се значить?
— Ви поляки, для вас поляк те саме значить, що для мене русин.
— Co? Co? Co? — загуло ціле товариство.
— Але ж, хлопче! — скрикнув добродушно полковник. — Polak a Rusin to wszystko jedno*.
— Русини — то тілько часть польського народа, — гукав хтось із товариства.
— То якісь святоюрці набалакали йому дурниць.
— Польща — то наша спільна мати, русинів і поляків.
— Як може русин не хотіти Польщі? То так, як би хто не любив свого власного життя.
— Głupstwo to! — грізно крикнув генерал. — Tu niema żadnych Rusinów!* Підеш з нами?
— Ні, пане генерале.
— Ні?
Сеї відповіді генерал, мабуть, не надіявся. Він з виразом дикого гніву зирнув на Гриця, а потім на Никодима.
— Пане Никодиме, — мовив він сухо. — Якби я мав у руках коменду, а ви запросили б мені на довірочну нараду чоловіка, неприхильного нам, я б на місці велів розстріляти вас і його.
— Але ж, генерале, Гриць не є наш ворог! — звинявся Никодим, — Він чесна душа. Він піде з нами, я певний.
— Ні, пане, — мовив твердо Гриць. — Не майте тої надії. Я не піду з вами. Я цісареві присягав.
— Але з мусу, Грицю!
— Що ж робити? А присяги треба додержати.
— Ми знайдемо такого, що тебе звільнить від неї.
— Хоч і так, але вам я не присягну ніколи.
Все товариство стояло при сих словах, мов само не своє. Всім було ніяково, прикро. Тільки генерал не зводив своїх блискучих очей із Гриця.
— Дай руку, хлопче! — промовив він, перериваючи неприємну мовчанку.
— Ні, пане генерале, не можу.
— Не бійся! Дай руку. Люблю тебе за одвертість і щирість. Так і слід поступати воякові. Ми тебе силувати не будемо. Іди собі. А про се, що тут чув і бачив, ані слова! Розумієш? Скоро що писнеш, пам’ятай, ми все будемо знати, і тоді смерть твоя. Бувай здоров. Kehrt euch, marsch!*
Гриць обернувся і пішов. Тільки при дверях, мов нагадавши щось, він обернувся, підійшов до стола і, положивши на ньому свій "гоноровий" перстень, промовив:
— Віддаю вам се назад! Може... знайдеться... хтось... гідніший.
Він промовив ті слова уривано, зацукуючися, мов насилу видушував їх із горла, а потім, салютуючи, обернувся і вийшов геть.
Усі проводили його очима до самого порога, але ніхто не рушився з місця. А коли Гриць, вийшовши, запер за собою двері, генерал мовив:
— Славний хлопець! Никодиме, до тижня маєте приєднати його для нашої справи. Се не легка річ, але можлива. А тепер замкніть двері і укладаймо план кампанії!
XVI
Никодимові не довелося більше бачитися з Грицем. Два дні по тій гостині він одержав від батька лист: старий був тяжко хорий і просив його зараз приїхати до нього. Никодим поїхав і вернув аж за місяць. За той час він устиг поховати батька і продати задовжене й без того село. Та у нього тільки одно було перед очима: повстання, що готовилося у Львові. Він їхав до Львова з рожевими надіями; мав кільканадцять тисяч ринських, можна буде розстарати дещо трохи оружжя, поставити в ряди кілька сот хлопців, а се, здавалось йому, вистарчить на початок, щоб захопити в руки цісарські каси. А там справа піде вже гладко.
У Львові застав цілковите безголов’я. Гвардія без доброї команди вправлялася більше в пиятиках, ніж у воєнній дисципліні, полковник скинувся команди, генерал Бем, знеохочений, плюнув на все і виїхав до Відня. Та, з другого боку, серед людності зростав, як йому здавалося, запал до повстання, німецькі урядники купами тікали зі Львова, військо не могло спокійно ходити по вулицях, сварки і бійки гвардіяків та міщанської молодежі з вояками були щоденною справою, так що головний комендант львівської залоги генерал Гаммерштайн заборонив воякам виходити на місто. По касарнях стояло день і ніч оружне поготов’я, на цитаделі набиті гармати були націлені на ратуш, де урядував революційний "Міський виділ", і на театр, де галасувала не менше революційна "Рада народова". Обопільне роздразнення змагалося. Всі почували, що мусить прийти до вибуху, та ніхто не хотів починати.
Вибух явного повстання на Угорщині долив оливи до огню і прискорив катастрофу. Угорські вояки, що стояли постоями в Галичині, купами кидали службу і з оружжям утікали за гори, аби стати в рядах повстання; се ослаблювало сили уряду в Галичині. Та, з другого боку, бігло на Угорщину чимало поляків, ласих на всяку революцію, і се ослаблювало силу сподіваного повстання в Галичині. Міський виділ вислав своїх делегатів до Пешта, аби порозумітися з Кошутом про спільний план ділання; з другого боку, Гаммерштайн розпускав по Львову вісті, що в разі вибуху повстання покличе руське селянство з околишніх сіл і затопить місто в крові повстанців.