Пан ключник Панило був дуже острий чоловік, котрому військова субординація в’їлася в тіло і кості. Кождого арештанта він уважав за свого особистого ворога, котрий вічно старається скривати перед ним якісь тайні небезпечні замисли і котрого, проте, треба пантрувати, як ока в голові,— а особливо треба добре обшукати, щоб не вніс із собою до казні нічого "недозволеного". Арештантів з "нижчих верств" — селян, ремісників, злодіїв — він трактував як псів, комендерував ними, лютився, кляв, а часом і бив, для "вищих" був понурий і маломовний, бо вони любили супротивлятися, доказувати якісь "свої права", а навіть, скоро що-небудь, ішли жалуватися до керкермайстра, і як мали у керкермайстра гроші, то не раз навіть виходила їх правда, а ключник діставав "носа". Се були для нього найприкріші хвилі, після котрих не раз кілька день Панило був зовсім "дикий" — сварив, кричав, гримав дверми, бив злодіїв і проклинав всіх і вся на чім світ стоїть. Дістатися на перший поверх, під Панила, злодії вважали великою карою, великим лихом для себе. Се добре знав і Завадовський, котрий аж поблід, коли почув, що керкермайстер назначив їм казню 27.
"Ов, най тебе дідьча мати пірве,— гадав він собі, йдучи горі сходами на поверх,— тепер ажень прийдеться креперувати!" Він, сидячи вперед, раз дуже був посварився з Панилом, а коли той пустився його бити, він, як їв обід, так кинув на нього мискою з фасолею і покалічив ключника до крові. Правда, що за се набрався і бійки і в казеньці сидів, і заліза носив дві неділі, — але він знав, що Панило не швидко забуває такі речі, і тремтів на саму гадку про те, що то буде.
Обшукавши Кеслера і Новітного і не найшовши в них нічого, Панило звернувся до стоячого в куті Завадовського. Він нині був і так не в гуморі, а ще дужче лютило його те, що в арештантів нічого не найшов,— бо звичайно все найдене в них, окрім добровільно відданого, пропадало, т[о] є[сть] ставало його власністю.
— А, стій-но, пташку,— крикнув Панило своїм грубим хриплим голосом, поглянувши зблизька в лице Завадовському,— ти вже бачу, був ту, га?..
— Був, пане татку,— відповів Завадовський, збираючися на відвагу, хоть голос його чутно тремтів.
— А, то ти За... Завадовський, — так?
— Завадовський, пане татку.
— А, — гаркнув Панило, а очі його заблисли диким злорадим огнем. — Ми, бачу, знаємося! Ну, ну, вітайте, гості! О, тепер чень ся ліпше погодимо, як тамтого разу,— га? А, дуже ладно, дуже ладно! Ану,— додав зміненим грізним, майже диким голосом,— ану, що маєш із собою! Показуй зараз!
— Нічо не... не маю! Прошу шукати!..— відповів якось боязко Завадовський.
— Нічо не маєш, ти, злодійська палко? Добре, побачимо! Але якщо найду, — ех то-то буде...
Він не договорив і, закусивши зуби з лютості, шарпнув Завадовського ід собі і зачав його обшукувати, торгаючи та штуркаючи на всі боки, як пса. Новітний і Кеслер, і собі тремтячи з мимовільного страху та холоду, дивилися то на страшне набрезкле і мов у медведя обросле лице Панила, на його люті, дикі рухи, то на свого тремтячого та блідого мов стіна товариша, котрий без найменшого опору, без найменшого супротивлення давався шарпати та торгати лютому ключникові. Особливо страшно було Івасеві дивитися на тото. Його переполохана фантазія сейчас шептала йому: "Що то буде далі, коли на першім кроці, на першім поступі в тім заклятім світі тілько погані і дикості!" В серці Івася будився при тім глибокий жаль над Завадовським, хоть його зовсім не знав. "За що він так збиткуєся над ним? Що йому зробив бідний Завадовський,— будь він собі й злодій? Чому ключник з нами обходився інакше, а з ним інакше?" Ті і другі подібні питання ворушилися в його молодій, недосвідченій голові і боліли його, немовби хто колов його шпильками в мозок. Другий тривожний голос шептав йому знов, що то само, що з Завадовським тепер, буде швидко діятися і з ним, і з отсим жидом і діється віддавна з усіма арештантами. Таку думку мимоволі набилював йому сам погляд на лице і очі ключника. Івась не міг собі подумати, як міг би хтось любити чоловіка з тою медведячою мордою і з тим бугаєвим голосом, як міг хтось бути йому приятелем, говорити з ним щиро і одверто, а навіть усміхатися до нього! Так пересякле ненавистю, злобою, тупим упором і безсердечною, звірячою дикістю видалося йому тото лице, особливо коли своїми маленькими чорними очима, блискучими, мов у вовка, поглядав пильно на лице Завадовського, немов хотів пожерти його своїм поглядом. "О, щось той Завадовський мусив йому дуже досолити!" — погадав собі по хвилі Івась і, дрижачи зо страху, присягався в дусі, що буде такий добрий, тихий, потульний та послушний кождому, як ягнятко, щоби не стягнути на себе нічийого гніву, а особливо гніву сього страшного ключника.
— Гей ти, коминар! — крикнув туй над вухом Івася поліціянт і турнув його в плече. — На ти мундур, перебирайся швидко! Ну, швидко, — часу нема!
Івась кинувся дрижачими руками скидати з себе своє коминарське тісненьке убрання. Хоть воно було й тісне і зовсім замазане сажею, то прецінь йому чогось стало жаль його, немов, скидаючи те шмаття, розставався з якимось добрим, щирим приятелем, котрий тривав з ним довгий час у добрій і лихій долі. Але ніколи було довго роздумувати. Його обхопив мороз, коли став у самій сорочці, і він швидко натягнув на себе арештантську бунду,— старий, з грубого сивого сукна, погано і невигідно вшитий куртак, з такого самого сукна і такої самої роботи панталони і шапку.
— Ну, тепер з тебе цілий арештант, нічого ти не хибує, лиш палкою в лоб! — зажартував, сміючися, поліціянт, котрий приніс для Івася арештантський мундур, а тепер, забравши його коминарське шмаття, побіг назад сходами надолину.
А Панило все ще ревідував та ревідував Завадовєького. Він, видно, наперед сказав собі, що у сього "злодія" мусить "щось" бути і що він мусить тото "щось" найти. Але дармо він обшарив усі кишені, обмацав попід пахи, по грудях, попід коліна, далі обсмотрив усі шви сурдута і камізельки, обшивку сорочки та сподень,— нічого не міг найти. Він став хвильку, задиханий і лютий, відтак крикнув пінячись:
— Визувайся, злодію!
Завадовський, німий і послушний, мов машина, зняв діраві, старі штиблети, далі скинув і онучки з ніг і став на коритарі зовсім босий. Панило пірвав штиблети і онучки і почав їм призиратися до світла. Але хоть і як довго призирався, фучав, мацав, поров шви та м’яв шкіру в пальцях,— то таки найти не міг нічогісінько.
— А, то злодій, бестія, зручний! — проворкотів він собі під ніс. — На, убувайся та марш до казні, ти, скурвий сину! I так-єм уже через тебе тілько часу стратив! То дрантя прокляте, хороба би вас викришила!..
Завадовський знов німо і послушно обувся, по чім всі три арештанти під проводом одного поліціянта пішли на другий кінець довженного і тепер уже зовсім темного коритара, там забрали для себе сінники та малі, соломою напхані заголовки, звані на арештантськім язиці "капустраки", і понесли їх перед двері своєї казні. Сюди приніс їм другий арештант три миски, три дерев’яні ложки, три простирала і три сорочці. Се мала бути вся їх посуда, все їх арештантське господарство.
— А справуйте ми ся ту тихо, як миші в норі, пам’ятайте! — говорив ключник, відмикаючи з лускотом огромну чорну колодку, що висіла збоку коло вузьких, бляхою вкритих дверей, над котрими була прибита ледве видна табличка з замазаним білим написом "27".— А як ми будете крики вироб’яти, або як ся котрий з панів дозорців,— він показав при тім на двох поліціянтів, що стояли за ним,— пожалує де в чім на вас,— ех, тото буде шнур в роботі! Пам’ятайте си! А миски ми не побити! А ту дивіт,— сінники і капустраки маєте нові! Як ми де буде одна нитка виторочена, то нещастя ваше! Пам’ятайте! Ну, марш до казні!
Арештанти забрали своє господарство і ввійшли до казні, немов до темної студні. Важко дзоркнули за ними двері, страшно злупотіла колодка, котрою ключник замикав казню, загримали ступні поліціянтів, чимраз то віддаляючись горі коритаром — і все стихло, все змовкло, замертвіло. I в казні було тихо, темно, страшно. Арештанти переводили дух, стояли кілька хвиль нерухомо, немов ті засуджені на голодну смерть, котрих іно що вкинено до глибокого підземного льоху. В ухах їх ще дрижали тони дзоркання ржавілого заліза, скрип ключа, лопіт колодки,— — дрижали всі ті тони, що означали для них неволю, розлуку з цілим світом,— а серця бились голосно, тривожно, немов шептали якусь вість про нове горе.
IV
Завадовський перший прийшов до себе. Він прецінь був уже старий арештант і знав, як тут поводитися в новім світі.
— Га, злодій Панило, кості би му покришило! — крикнув він люто, обернувшися до дверей, але майже в тій самій хвилі зареготався.— Ха, ха, ха! Ото шукав, ото шукав старий чіп, а фігу найшов! О, погди, тріснеш ти, заки ти в мене що надиблеш! Не бійся, не такий я дурень як ти мудрець.
Тота думка, видимо, відживила Владка Завадовського. Він вхопив легко, мов перо, свій величезний і тяжкий сінник і кинув його на тапчан, стоячий під стіною, відтак покидав на сінник без ладу простирало, сорочку, капустрак і коц, миску і ложку поставив у кут на примурок залізної печі, а потому без ніякої просьби поміг Новітному положити його сінник на тапчані, між тим коли Кеслер мучився, двигаючи свій сінник догори.
— Цюєте, ви добгий цьоловік, помозіть мені! — сказав він до Владка. Той прихопився, і одним махом сінник Кеслера лежав на своїм місці.
— Ну, ти, коминар, чого стоїш,— миски си поскладай он там на примурок, простирало, коц, сорочку — все си возьми на ліжко! — порядкував Владко, котрий від першого разу немов обібрався бути "цімеркомендантом" у казні. — А ви також,— сказав він до Кеслера,— зробіть якийсь порядок, най ту миски не лежат насеред хати, бо ще хто розтолочит!
В казні було вже майже зовсім темно, особливо при першім вході бачилося арештантам, що не побачать в ній нічого, окрім одного віконця над своїми головами. Віконце тото було не більше як півтора квадратової стопи за обширне закратоване грубезними залізними штабами, переплетеними навхрест, і на доброго півтора сажня віддалене від підлоги казні. Воно виходило на подвір’я, до котрого припирали сліпі мури містових камениць, і арештанти не могли з долу бачити крізь нього нічогісінько, окрім тих мурів і маленького крайчика неба поза ними.