Швидко й ті пестрі маячення щезли, ніч усе покрила,— він попав у тяжку недугу.
На тім скінчилася перша доба його дитинства — життя під батьківською стріхою. Ані батька, ані матері, ані жадного з недорізаних братів він ніколи вже більше в житті не бачив і не чув навіть, що з ними сталося. Вони так і потонули в темних хвилях того темного часу.
III
Отямився він школярем, на удержанні тарнівської капітули. Жив він у "біскупській" кухні, спав разом з кухтами і послугачами, приймав від них частенько штурханці та насмішки, разом з ними вечорами чистив чоботи канонікам, а вдень ходив до школи. Вчився зразу тупо: голова, забита змалечку тяжкою нуждою, не швидко могла приспособитись до приймання шкільної науки, не швидко могла розвинути вроджені свої таланти. Але все-таки він учився. Єпископ Войтарович, котрий бідного, напівнеживого хлопчину взяв з суду на свої руки, показався для нього другим, ліпшим батьком. Він пильно доглядав його науки і щонеділі кликав його до себе, розпитував про його життя на селі, заохочував і напоминав до науки, та так ласкаво і щиро, що малому Шимкові не раз сльози мимохіть з очей пускалися. Але швидко не стало його добродія і опікуна. Єпископ Войтарович, об’їхавши зараз по страшній різні свою діецезію, побачивши та розізнавши доочно всю глибину морального і матеріального упадку своєї пастви, списав усе в обширнім пропам’ятнім письмі і вручив його найвищим властяму Відні. Письмо се довго не могло діждатися відповіді; аж ось з початком 1852 р. замість відповіді прийшов цісарський декрет, потверджений папою, котрим усунено Войтаровича з його єпископської кафедри. Важко задумався Войтарович над тим, що в Австрії значить горожанський обов’язок, але задума була пізня. Задумався він і над долею свойого годованця і постановив собі не покинути його, але довести до пуття. Від’їжджаючи з Тарнова, він забрав і його з собою і помістив його в Кракові у патерів-єзуїтів, заплативши досить значну суму за його виховання. Тут і розстався Шимек зі своїм добродієм назавсігди.
Нове життя розвернулося тепер перед ним, з подобою монастирської строгості, але далеке від неї на ділі, з подобою серйозної наукової праці, але знов-таки далеке від неї. Чимдалі він показувався здібнішим учеником. Пам’ять у нього була напрочуд, натура м’яка і податлива, наклінна до чутливості, до ентузіазму, але зате мало здібна до критики. Єзуїти вчасно почали його вважати своїм, а коли по скінченні філософії він і справді виявив охоту вступити до закону, вони послали його до Рима, де мав одержати остаточну фахову освіту в конгрегації de propaganda fide*.
Від того часу минуло дванадцять літ. Колишній Шимек зовсім переродився, скинув "старого Адама" і, перебувши многі і утяжливі проби в єзуїтськім законі, перейшовши по тім довгу і не менше утяжливу науку в конгрегації пропаганди, був принятий до закону імені Ісуса під іменем Гаудентія. Ще кілька літ минуло, проведених в практиці сповідника, аж ось вкінці настав той час і та нагода, коли вищі церковні власті глянули на патера Гаудентія і побачили в нім знаряд, добрий для віддання значної і важної послуги католицькій церкві.
IV
Між Римом а Петербургом кілька літ уже велися переговори в справі інавгурованого після 1864 р. "обрусенія" і оправославлення т[ак] з[ваного] Західного краю, в справі ославленого навертання на православ’я підляських уніатів. Звісна річ, против "обрусенія", против нехтування і нівечення народності, чи то українсько-руської, чи польської, Рим не мав нічого сказати. Він боронив тільки інтересів католицизму, тобто своїх власних інтересів, і для тих інтересів готов би був наказати полякам зректися своєї народності і поробитися "коренно-русскими", щоб тільки лишалися католиками, коли б не був знав, що се до решти підрізало б його повагу у поляків. Росія переговори тягла, а тим часом енергічно і сквапно провадила діло винародовлення і оправославлення всіма можливими адміністраційними способами. Факти грубого насильства і брутальної неуваги до звичаїв і переконань народних проривалися в печать, доходили до Рима в тисячних приватних листах і секретних донесеннях польського духовенства. Вкінці появилася в Римі, під проводом Яна Франковського, депутація підляських селян-уніатів з просьбою до папи, щоб заступився за них і не давав їм пропадати в безодні "шизми". Франковський, речник депутації, розповідав нечувані речі, коли канцлер папської консисторії, на поручення самого св. отця, почав розпитувати його про відносини релігійні на Підляссі:
"Родичі мої мали на Підляссі невеличкий маєток. Батько був добродієм своїх підданих, котрі любили його, як свого вітця. І ми, молоді паничі (у мене був ще й молодший брат), змалку сходячися і товаришуючи з мужиками, вважали себе немов їх рідними, побратимами; вони допускали нас до всіх своїх щоденних інтересів і замислів; словом, ми були і бажали бути якнайменше паничами.
Надійшов 1863-тій рік. Я поспішив в ряди повстанців; мій брат, слабий і каліка, хоч не міг зробити сього сам, але вербував між нашими селянами охотників і навербував їх чималий відділ, котрий довго держався в поліських лісах. По упадку повстання мене зловлено і вислано на Сибір на 8 літ до арештантських рот, брат мусив емігрувати до Галичини, наш маєток сконфісковано.
Повернувши з Сибіру і розстаравши собі в Варшаві яке-таке удержання, я поїхав у рідне село, щоб побачити, що там сталося за ті літа, коли мене не було. Які зміни застав я там! Про руїну нашого маєтку й говорити не буду. Уніатського священика давно прогнано з села, а на його місце поставлено православного попа, уродженого якогось туляка, котрого селяни і не розуміли, і всіми силами ненавиділи за здирство.
— Як же ви живете? — питаю їх по-їхньому, по-українськи.
— Złe żyjemo, paniczu*,— відповідають вони мені ламаною польщиною. І почали розповідати, що, відколи прогнано їх священика, вони не мають спокою, сумління мучить їх ходити до православної церкви, але становий велить гнати їх жандармами. Якийсь час вони носили новонароджених дітей до хресту аж до місточка, віддаленого десять миль, до латинського ксьондза, до нього ж їздили сповідатися і причащатися, але тепер, коли того ксьондза також вигнано, зовсім уже не мають до кого удатися, діти живуть нехрещені, молоді невінчані,—"bo to, co pop robi, to przeciek nie może być ważne!"*
З сльозами розповідали мені люди про свою нужду, намагаючись при тім і зо мною, і поміж собою говорити по-польськи.
— Але що ж се значить,— спитав я їх вкінці,— що ви й мову свою, як бачу, змінили?
— A dyć my teraz polskiej religii, to j mówić po-polsku musimo*,— відказав один.— Nie chcemo ani ruskiej religii, ani ruskiej mowy*,— відказав гнівно другий.
Що було мені чинити серед таких обставин? Очевидна річ, що відводити тих людей від їх опору — була б річ і безхосенна, і незгідна з моїми переконаннями. Лишалось тілько одно: подумати, як би можна хоч почасті задовольнити їх потребу, піддержати їх в їх тяжкій боротьбі. Я швидко надумався і велів людям з усякими требами удаватися до мене, до Варшави. Зразу видивились на мене великими очима, але коли я сказав їм, що мені там легше буде виєднати їм католицького ксьондза для доповнення всіх церковних церемоній, радо пристали. Правда, дорога була далека, але вони частенько їздили туди на торги, а зрештою в такій потребі радо були б пустилися і в два рази дальшу дорогу.
Повернувши до Варшави, кинувсь я насамперед до латинських духовних, але, на мою тяжку скруту, найшов усюди нехіть і пряму відмову. Кождий знав, що така діяльність незаконна і пахне щонайменше відсадженням від місця, а то й висилкою в Сибір. Ледво-не-ледво удалось мені найти одного латинського священика, що був кілька літ на Сибірі і, позбавлений місця, жив з праці рук своїх. Він принявся нести духовну поміч голодним духовного хліба підлясякам. Оба на спілку ми винаймили собі склепик, в котрім продавались усякі потрібні для селян знадоби, як батоги, підкови, реміннє, шапки і т. і. Ззаду за тим склепиком устроїли ми маленьку кімнатку, в котрій давано шлюби, хрещено дітей, уділювано причастя і хоронилися книги, метрики і т[аке] і[нше]. Для більшої обезпеки і навіть з конечности ми поставили себе під власть не варшавського, а краківського єпископа і від нього виєднали собі дозвіл на адміністрованнє св. тайн та пастирське благословенство.
Велось се кілька літ. Тисячі народу з далеких сторін тяглись до нас, вступали до нашого склепика і повертали з нього втішні, просвітлені, піднесені духом. Але вкінці підслідила нас поліція, наш склепик обшукано, найдено секретну комірку, забрано книги і костельні прилади і обох нас узято до в’язниці. Довго морено нас в варшавській цитаделі, хоч ми нічого й не відпиралися, знаючи про нагромаджені супротив нас докази. Вся наша оборона зводилась на те, що, адмініструючи св. тайни і сповняючи церковні треби після латинського обряду, не забороненого в російській державі законами, і то людям, котрі самі того хотіли, без нашої намови, ми не чинили нічого протизаконного і гідного кари. Ніщо й говорити, що таке наше толковання дуже лютило царських чиновників і що вони, бачачи правду по нашій стороні, силкувались бодай проволокти слідство до безконечності, притягаючи до нього ті сотки і тисячі селян, котрих імена найшлися в наших книгах, і допікаючи їм усякими способами адміністраційного тероризму і бюрократичної тяганини. Товариш мій, слабовитий і сибірською каторгою до останку винищений чоловік, швидко занедужав і був переведений до тюремного шпиталю, в котрім по кількох тижнях і помер. Нічого не знаючи про його смерть, написав я обширне пропам’ятне письмо про підляські відносини і нашу серед них діяльність і під адресою самого царя передав його в руки властям. По кількох днях кличе мене губернатор і починає намовляти мене — не слати сього письма до царя, страшачи мене поганими наслідками його тону і змісту. Але я, чуючи свою совість чистою, не дав налякатися і сказав губернаторові, що приймаю всі наслідки і не зміню ані слова з того, що вважаю правдою. Так письмо і пішло. Яке вражіння зробило воно на царя, не знаю,— досить того, що по двох місяцях прийшов з Петербурга наказ: слідство в справі підляських уніатів перервати і обох ув’язнених по причині тої справи випустити на волю.