Хто знає, чи не послідній раз нам судилось тепер отак при собі сидіти! Ти ж усе говорив, що се все тобі видається сном. А воно й справді так було. Згадуй мене, як сонний привид, от і все, що я тобі можу сказати на прощання.
Борис з крайнім зачудуванням слухав тих слів. В голові йому мутилося, найсуперечніші чуття метались в серці. Він встав і випрямивсь перед Густею, глянув їй сміло і одверто в очі і сказав:
— Ні, пані, сього не буде! Ви помилились в виборі! Думали найти куколку, побавитись нею і кинути, але найшли чоловіка з серцем, а ще до того русина. Ні, пані! Я не куколка! Коли полюблю, так уже цілим серцем, а гратись любвою не вмію. Може бути, що у вас така мода і що ви не бачите в тім нічого злого, нічого неморального, — але я не з того круга. О, тепер я розумію вас. Нікому б був сього не повірив, але своїй власній шкірі мушу.
— Борисе! — благала Густя. — Ти оп’ять пересаджуєш, прибільшуєш і мучиш себе і мене тим, що мені й не снилося.
— Так? Ну, а скажіть мені, пані, відки дізналася ваша мати про нашу любов? Чень же від вас самих?
— Від мене? — повторила Густя, затремтівши. — Ні, Борисе, не від мене.
— А від кого ж? Може, Густав підглянув?
— Ні.
— Може, Едмунд? Або тато?
— Ні.
— Ну, так хто ж міг їй розказати? Хіба Тоньо?
— Т... так, Тоньо, — неспокійно якось шепнула Густя.
— Га, то я тепер зовсім нічого не розумію.
В тій хвилі з подвір’я дався чути голос пані Трацької. — Густю! Густю!
— Мамця кличуть! — скрикнула Густя. — Бувай здоров, Борисе! А слухай, сли мене любиш, не їдь до тої... Міхонської.
— Що ж мені з того, чи я тебе люблю чи ні? І що тобі з того? — сумно сказав Борис.
Густя всміхнулась, кріпко поцілувала його і шепнула:— Дурний, дурний та недогадливий! — ще раз усміхнулася і вибігла з комнати.
— Прощай, милий мій! — шепнула вже з-за дверей І щезла, тільки сукня її зашуршала.
— От тут і розумій її, будь мудрий! — сказав сам до себе Борис і почав ходити по комнаті. Довго ходив він, важучи і сюди й туди Густині слова, і нічого не міг зрозуміти. Її відказ, що не буде його жінкою, такий упертий та безпричинний відказ, лютив і дразнив його, але зате послідні слова блимали в тій пітьмі, мов промінчик надії. І, хапаючись за той промінчик, Борис рішив до крайньої можності тривати на своїм становищі, ждати і не покидати думки про Густю, а вже нізащо не їхати до Міхонської. Він прочував, що коли поїде туди, то міст між ним і Густею раз назавсіди буде зірваний.
Втім, в сінцях почулися кроки, застукано до його дверей, і ввійшов Тоньо, котрий тільки що вернувся з купелі.
— Що тут у вас сталося? — спитав він, не вітаючись з Борисом. — Ти від’їжджаєш?
— Чи від’їжджаю, чи відходжу, а все-таки нам треба сьогодні розстатися.
— А то чому?
— Видно, що так якось випало... Але що там о тім говорити? Ми ще побачимось з тобою. Як буду їхати до Відня, то перед тим заїду на пару день до Львова, відвідаю тебе. Але от що, брате. Будь ласкав, скажи мені, ти знаєш, що я люблю твою сестру?
— Ти? Мою сестру? — Тоньо витріщив очі, а далі запитав: — Ну, а вона тебе любить?
— Авжеж, любить. Так ти знаєш о тім?
Але замість відповіді Тоньо напруго кинувся Борисові на шию і почав щосили стискати та цілувати його.
— Епамінондо! Братику! Ох, як се гарно! От сего я давно бажав, скоро тілько пізнав тебе! Отсьому б, думаю, пізнатись з моєю Густею, вони б певно полюбились. Аж воно і справді так сталось! Братику, який я щасливий! Але чому ж ти мені того швидше не казав? Та й Густочка яка хитра! Ходить собі, мов нічого й не знає! Борисе мій, так тепер, значить...
— Але стій, хлопче, стій, не радуйся передчасно! — уговкував його Борис.
— Передчасно? Або хіба що?
— Питаюся тебе ще раз: ти знав о тім вчасніше?
— О чім? О вашій любові?
— Еге.
— Ані словечка. От тілько тепер від тебе перший раз чую.
— Значить, не ти розповів о тім мамі?
— Мамі? То вже й мама о тім знає? Ов, то погано! Мама тебе не любить.
— Не ти розповів?
— Борисе! Як ти можеш думати, що я б таку річ без твого дозволу мамі розповідав?
— Не ти розповів! Говори по совісті, прямо! — налягав Борис.
— Але ж по совісті кажу тобі, братику: ані знав о тім, ані розповідав що-небудь!
Борис мов підкошений упав на крісло. Промінчик надії загас. Йому здавалось, що в серце його вбито ніж. Вона збрехала! Вона не хотіла, боялася сказати правду! Вона почувається в чімось винною і старалась затулити йому очі своїми слізьми та поцілуями! Вона грала комедію! Мов чорні блискавиці, шибали ті гадки по Борисовій голові, і він думав, що та голова трісне у нього від їх напору. Довго сидів він, приголомшений сим посліднім відкриттям. Тоньо німо глядів на нього, а вкінці, рушивши раменами, вийшов. Вкінці дика, непогамована злість взяла верх. Він готов би був в тій хвилі підняти руку на неї.
— Комедіанти! комедіанти! — скрикнув він. — І якраз тоді, коли плачуть, просять, обурюються — найліпше комедію грають. А я, дурний, вірив і приняв розпалений вугіль за щире золото. От і попікся, і здобув те, на що заслужив! "Коли мене любиш, не їдь до тої..." А сама комедію грає, а мене в’яже! Ні, наперекір тобі поїду. Щоб ти знала, що не дбаю о тебе! Та й чого мені дбати... "Люблю тебе, але твоєю не буду". Спасибі за ласку! А чому не будеш? Встидалась сказати — бо хлоп! О, знаю я вас! Погратися любовою хлопського сина на те вас стає, але поділити з ним життя і труд — "не налягай на мене"! Отже, стій! Поступлю з тобою так, як ти того стоїш. Поїду до Міхонської, в очах твоїх поїду! Бо й справді, коли порівняти тебе з нею, то ще хто знає, котра ліпша,— чи та, що грає комедію високої моральності, а робить собі забавку з серця людського, чи тамта, що, не маючи серця, ні думки, прямо на видоку носить те, що криє внутрі — моральну ніщочість і гниль!
— Прошу пана, вже повіз готовий! Пані просять, щоб пан ішли сідати, — сказав візник Міхонської, показуючися в підхилених дверях.
— Іду, — сказав твердо Борис. — Візьми отсей пакуночок.
І вони вийшли з офіцини, Борис попереду, а візник з пакунком за ним. На ганку стояли пані Міхонська, пан Трацький, пані Трацька і Густав. Коротко, холодно попрощався з ними Борис, одному тільки старому Трацькому щиро стиснувши руку. Затим подав рам’я пані Міхонській, котра з кокетливим, тріумфуючим усміхом оперлась на нім. Отак пішли обоє на подвір’я і сіли до відкритого легкого повозу. Борис оглянувся. Панство Трацькі стояли на ганку, а в вікні їдальні з-поза квіток виднілось тоненьке делікатне личко Густі, бліде-бліде, як труп. Коли повіз рушив і виїхав уже за браму, понад ті ж квітки піднеслась дрібна біла ручка і кивнула Борисові — чи прощанням, чи грізьбою, чи жалем глибоким?..
ІХ
— Яка я щаслива, пане Борисе! Яка я щаслива, то й сказати вам не можу. Де ж таки, і не думала, їдучи сюди, що такого дорогого гостя дістану. Або краще б сказати: зловлю, бо ви виховзувались мені з рук, як пискор.
Ну, та й причарувала ж вас ота бліда лялечка, нічого сказати!
Отак щебетала пані Міхонська, розсівшись вигідно і опершись плечима о м’яку спинку повоза. Її очі так і грали палким, пожадливим огнем, так і впивались в Борисове лице.
Борис сидів сумний, задуманий. Бліде личко Густі, її прудко, мовби судорожно, понад цвіти простягнута рука раз у раз мерещились перед його очима; коло них снувалися всі його думи, мов метелики коло цвіту. Що значив увесь отой сон, одинокий, чудовий, любовний сон його? Що таке ота Густя? Чи справді се шляхцянка і нічого більше? Чи справді вона хотіла тільки погратись серцем хлопського сина, його пестощами заспокоїти жагу своєї крові, покористуватись ним як забавочкою, а по хвилі кинути, ногами потоптати? Чи справді вона, цілуючи його уста, погорджувала його родом? Борис мимоволі стискав зуби при такій спогадці, боявсь, щоб гнів його не розсадив грудей, не виливсь цілим потоком проклять, на радість тій ненависній, що сиділа тут обіч нього, гладка і м’яка, мов кітка, що чатує на кожний рух зловленої миші. То знов чуття його раптом змінялись. Немов ключ чистої, свіжої води з-під намулу, так зо дна збентеженої душі піднімалась могуча, непоборима любов. Пригадувались всі симпатичні прикмети Густі, її простота в одежі, її привітливість, її щирі речі, її сильна воля і розвитий розум, і гнів Борисів щезав, наче хмара, розвіяна вітром. — Ні, вона не може бути зіпсута, вона щира, добра, сердечна, вона стоїть любові! — твердив Борис, надарма оглядаючись з повоза, чи не побачить тихого дворика Трацьких. Дворик навіки щез перед його очима за крутою горою.
— Ну, що ж ви сумуєте? — знов заговорила Міхонська, кладучи йому руку на плече. — Оглядаєтесь, чи не побачите її? Ха, ха, ха! Покиньте ви думати о ній, не стоїть вона того!
— Пані! — скрикнув Борис, мов ужалений. — Хоч я ще не в вашім домі, але все-таки вже ваш гість. Я прошу вас о одно: не згадувати о ніякій "ній"!
— Ну, ну, ну, ви зараз і розгнівались! Не знала я, що ви такі острі, — впрочім, нічого злого про неї не казала. А коли кажете, щоб не згадувати, то я й не буду згадувати. Хіба ж то у нас не найдеться і без неї о чім говорити? Правда? Тілько ж, бійтеся бога, не будьте ви такі нудні! Знаєте, гірш усього на світі я не люблю, коли молодий, здоровий, гарний чоловік отак нудить та марудить. Адже ж вам життя всміхається, світ перед вами одвертий, дорога рівна! Боже мій! Якби то я була мужчиною. То я сама б не знала, яку найвищу, найкращу мету собі обібрати для здобування.
— Що ж, пані, а хіба і в женщин нема сил і охоти? А мета і для них найдеться. Здобувайте!
— А ви що думаєте, що я так і сиджу на місці, так і закладую руки? Правда, троха тут у нас не рівні шанси, а надто ще в мене і крила приборкані. Що я? Вдова. Хоч і молода ще, ледве двадцятий рік пішов, то все-таки вдова, баба. А й то не закладаю рук за пояс і певно доложу всяких сил, щоб здобути собі те, чого мені бажається.
При тих словах вона всміхнулася, показавши притім два ряди сніжно-білих, як перли, зубів і зовсім не двозначно вперла в Бориса очі. Але той сидів похилений, то й не бачив сього, тільки похитав головою і сказав:
— Що ж, прошу пані, є двоякі метали: тягучі і крухі. Так само є й двоякі натури. Одні обдаровані таким запасом живучої сили, що ніяка завірюха не зломить, хоч і додолу зігне, а другі, хоч і тверді, але раз притиснені ламаються назавсіди, прискають на штуки.