А впрочім, знаєте, що я вам скажу! Гляньте мені прямо в очі!
— Пані іно що говорили о небезпеченстві покуси; позвольте, що я й собі візьму до серця сю пересторогу, — сказав Борис, спускаючи очі до землі.
— Ха, ха, ха! От хитрий! От хитрий! Та ні, мене не здурите, від мене не викрутитесь!
— Навіть не думав, — зовсім невинно сказав Борис.
— Ага, не думав! Знаю вас, знаю! Ну, скажіть, признайтеся: ви любите її, закохалися? Скажіть, ви знаєте, що я ваша приятелька. А може, я зможу вам допомогти чим-небудь? Ну?
— Пані, — сказав Борис, напереміну то блідіючи, то паленіючи, — хто дав вам право підходити до мене з таким питанням? Я у панства Трацьких случайний і, як бачу, зовсім навіть не пожаданий гість, а у нас нема звичаю надуживати панської гостинності!
— Досить, досить! — скрикнула пані Міхонська, голосно сміючись, — не говоріть більше, не треба! Дивний ви чоловік, пане Борисе! Думаєте, що така річ, як любов, може скритись перед очима женщини, котра й сама колись любила, а може... може, ще й досі любить. А вважаєтесь чоловіком розумним! І замість, щоб сказати своє слово прямо, щиро і одверто, порадитись, розпитати, — ви починаєте крутити, виверчуватись, граєте роль обуреного і плетете нісенітниці! Ні, встид вам, пане, встид!
— Ви, пані, живучи ту в горах між ворожками та ворожбитами, мабуть, і самі на ворожку подалися, — сказав з гіркою іронією Борис. — Але скажу вам по правді, що в данім разі не завидую вашій мудрості.
— Що? Значить, ви не любите її? — скрикнула пані Міхонська, впиваючи свої блискучі очі в Борисове лице.
— Я не маю права ображати панну Густю ні в очі, ні поза очі, значить, не маю права говорити на ваше питання ані так, ані ні. Одно й друге було б образою.
— Тере-фере! Бог зна, що ви говорите — образою! Ну, але скажіть по щирості: адже ж я бачу, що ви нерадо відси вибираєтесь, хоч пані Трацька, очевидно, в одній хвилі рада б вас позбутися.
— Я й сам думав сими днями вибратися. Але позвольте, пані, перепросити вас. Коли маю сьогодні вибратись, то мушу ще дещо поскладати і попорядкувати у себе.
— Добре, добре, ідіть, — сказала пані Міхонська. — А о тім інтереснім предметі, що отсе почали, ми ще поговоримо. Вже ви моїх рук не уйдете, вже я вас візьму на такий строгий екзамен, строжший, ніж усі ваші ригорози!
І пані погрозила Борисові пальцем. Той розкланявся і пішов до своєї офіцини. Його тягла туди могуча сила. В одній хвилі, коли розмовляв з Міхонською, йому здалось, що з-поза корчів, що отінювали вхід до офіцини, мигнула чорна сукня і золотиста коса Густі. Він спішив, дух в собі запираючи, надіючись тут зустрінути її.
— Іди, йди! — сказала вслід за ним пані Міхонська, лукаво всміхаючись. — Мене ти не здуриш! Знаю я добре, що тобі подобалась ся порцелянова лялька! Боже мій, і де то у тих мужчин очі! Що за густ! Як може таке сотворіння подобатись! А я вам пересолю тоту любов. Добре, що глупа стара мені звірилась, а то обоє такі невинні міни роблять, що я б від першого разу й не догадалась нічого. Ну, але тепер я їм досолила! І словами, і очима насипала між них такого приску, що, певно, їм відхочеться ще раз зближуватись до себе. А ще й стара по моїй стороні. Як вона мене просила — взяти Бориса з собою, немов не знати яку їй ласку зроблю! А я на такий празник і скоком. А хлопець нічого собі, простенький, як і тоді був, тілько виріс, змужнів. Нічого, попробую вибити йому з голови отсю ляльку, а там уже я не я буду, коли не здужаю здобути його для себе. Доктор медицини, за пару літ буде мав свій власний хліб, значить... Значить, під кождим зглядом славна штука. А що хлопович — ет! Пусте! Нехай старі діти вроді Трацької того лякаються. Мене тим не налякають!
Отак думала та міркувала пані Міхонська, звільна ступаючи стежкою та прямуючи до ганку. Тут здибала її пані Трацька, і обі серед живої розмови пішли оглядати панине жіноче господарство: карафіоли та калярепу на грядках, індичата на подвір’ї, каченята на ставку, а там і в поле вийшли капусту обзирати.
А Борис, увійшовши в свою комнатку, застав в ній Густю, оперту ліктями на столик, з лицем, закритим долонями. Крізь пальці на стіл капали рясні сльози.
— Пані, — сказав він, стиха наближуючись до неї.
Вона піднесла голову і зирнула на нього; сльози ще дужче полились з її очей.
— А, так ти їдеш до неї, до тої... тої безвстидниці! — скрикнула вона.
— Густочко! — скрикнув Борис, кидаючись до неї і хапаючи її за руку.
— Проч, проч від мене, негідний! — скрикнула Густя, вихапуючи від нього свою руку. — Ти не любив мене і не любиш! Ти грав зо мною комедію, дурив мене, а думав о іншій, о тій... негідній!
— Пані! Густю! Богом клянусь, що се неправда! —в смертельній тривозі скрикнув Борис. — Ніколи на світі, одним поглядом, одним спогадом не дурив я тебе, не фальшивив перед тобою!
— Не клянись, бо я знаю! Коли б ти не любив її, то ти б на перше її слово не покидав мене, не таскався до неї!
— Доле моя! Не рви мого серця, Густю! Хіба ж я охотно їду до неї! Адже ж твоя мати силою проганяє мене з дому!
— То що з того? То йди до свого батька, але не до неї!
— Я ж так і думаю, Густочко! Ненависна вона мені гірш пекла! Ох, коли б ти знала, як... як я її ненавиджу!
— Ненавидиш? А то за що? Значить, між вами були якісь ближчі зносини? Ти її любив, вона відопхнула, зрадила тебе? А? Он як? Бо за що ж би ненавидів? Чоловіка, рівнодушного мені, я не стану ненавидіти. Значиться, я не помилилась. А ти так присягався мені, що нікого, нікого, опріч мене, не любиш і не любив ніколи! Комедіанте, комедіанте! І вірити твоїм словам, твоїм присягам! Ну, що ж, їдь з нею! їдь, куди наважився! Я не бороню!
І, важко дишучи, ціла спаленіла, вона відвернула своє лице від Бориса, що стояв на місці, мов громом прибитий.
— Боже мій! — скрикнув він вкінці, ламаючи руки, — невже ж усе ту, в тій нещасній хаті, сприсяглось, щоб погубити мене, щоб убити мене в моїх власних очах, зробити з мене підлого і безчесного чоловіка за те тілько, що я щиро любив? І ви, ви, пані, можете так до мене говорити, так о мені думати? Про найтяжчого мого ворога я не думаю нічого злого, доки не переконаюся. Невже ж я такий ваш ворог, що ви й вислухати мене не хочете?
— Ну, говоріть, говоріть, що маєте сказати, — холодно, не обертаючись, сказала Густя.
— Я скажу вам, для чого я ненавиджу сю паню.
— Ну, для чого?
— З двох причин. Раз для того, бо вона була причиною смерті свого мужа, котрого я любив і шанував, як батька, котрому більше завдячую, ніж батькові. А по-друге, для того, що вона нині убиває і нищить одиноке найкраще щастя мого життя. Мало вам сего?
— Не мало, коли тілько се правда. Ви кажете: була причиною смерті свого мужа. Яким способом?
Борис зупинився і поблід.
— Пані, звільніть мене від оповідання, котре...
— Яким способом? — холодно, різко повторила Густя.
— Пані, доле моя, вірте мені, лиш крихіточку вірте. Я вам сього не можу сказати, в тій хвилі не можу, але за те ви не повинні осуджувати мене.
— О, певно, що ні, бо ви самі себе осуджуєте! Не говоріть, не говоріть, не треба!
Борис в німім одчаї глядів на неї довгу хвилю. Стояла випрямлена, з лицем блідим, відверненим від нього, холодна і невмолима, немов не та сама, котра вчора ще таяла, пестилась в його обіймах. Жаль лютий здавив його серце. Він відійшов в куток, сів на стільчику, опершись ліктями на коліна і, схиливши лице в долоні, тихо, тяжко заридав. Густя здригнула, почувши його хлипання, бистро зирнула на сльози, що капали з його очей на долівку, і знов відвернулася. Довго тяглась болюща тиша, переривана тільки насилу здавлюваним хлипанням Бориса та плюскотом грубих сліз, капаючих на поміст. Вкінці Густя не видержала. Стиха підійшла до нього і поклала йому руку на плече.
— Борисе, — сказала вона м’яко, — чого ти плачеш?
Борис підвів голову і обтер сльози. Його лице було бліде, але спокійне.
— Плачу за своїм сном золотим, за своїми ілюзіями, з котрими я був такий щасливий.
— За якими ілюзіями?
— Вибачайте, пані. Були хвилі, коли мені здавалось, що ви мене любите. Се були ілюзії. Тілько тепер я переконався, що ви не любили мене, не могли любити. Що ж, се не ваша вина, а тілько моє нещастя. Я вдячний вам навіть за ті ілюзії, котрі хоч кілька день ущасливлювали мене. Тепер вони нараз розвіялись, троха занагло, через те й серце болить, і сльози ллються. Вибачайте, пані!
— Борисе! Мій дорогий, милий, єдиний! Невже ж ти й справді думаєш, що я не любила тебе, не люблю над життя, над свою душу? Ні, се не може бути, ти не можеш бути такий злий, такий несправедливий!
І Густя, ридаючи, кинулась в обняття Борисові, обливаючи його лице слізьми, покриваючи поцілуями. І все минулося для нього, все щезло, мов і не було: і біль, і жаль, і розлука. Вона любить його! Марні всі перешкоди, інтриги і злість,— ніякої боротьби він не налякається, коли вона його любить.
— Густочко, серце моє, ангеле мій! — шептав він, цілуючи її руки, очі, уста,— не плач, я тобі вірю, я тебе люблю! Тебе одну і нікого більш! Клянусь тобі всім, що найдорожче для чоловіка. Не вір сплетням, ні обмовам! Не повіриш?
— Ні, ні!
— Так ти любиш мене? Любитимеш і дальше? Не забудеш?
— Ні, ні.
— І будеш моєю?
— Милий мій, не говори об сім!
— Як то не говорити? Адже ж нині ми розлучаємось, я йду додому. Так треба ж нам знати, що діяти на будуще. Скажи, зіронько моя, будеш моєю?
— Ні.
— Ні? Як то ні? Значить, не любиш?
— Борисе, милий, не допитуйся о те. Хіба мало тобі моєї любві? Мало тобі поцілуїв? Що забігати в будуще?
— Але ж, Густочко, те будуще розпочнеться для нас за годину, то як же нам розставатись?
— Розстанемось, як і зійшлись.
— Що, що ти кажеш? Невже ж се можливо? Адже ж між тим днем і нинішнім ціла вічність, ціле наше щастя.
— Ну, і досить з нас. Вдоволяймося тим, що пережили.
— Густю! — скрикнув Борис. — Невже ж се любов так говорить? Ні, я не повірю, се не може бути! Скажи, голубочко, скажи, що будеш ждати на мене, що не забудеш мене, що будеш моєю!
— Ні, Борисе! Ні твоєю, ні нічиєю не буду! Не муч мене допитуванням! Не налягай на мене, щоб я змінила свою постанову!
— Але ж то не може бути! — скрикнув Борис. — Для чого ж так! Коли ти вважала мене гідним твого серця, то чом же я негідний твоєї руки?
— Дарма, друже мій! Навіть не пробуй змінити те, чого змінити не можна.
— Але ж я не розумію нічого! Чому не можна? Що се значиться? Скажи, Густочко, не муч мене!
— Милий мій,— сказала Густя, обвиваючи руками його шию і притуляючи його лице до свого,— не гнівайся на мене за те, чого я не можу тобі сказати, ані вияснити! Розстаньмось добрими приятелями.