Не спитавши броду

Франко Іван

Сторінка 13 з 30

— Най ясний пан о нас і не думають того! Ми не такі жиди. Ми не боїмось роботи, чи польової, чи якої хто хоче. До всього звикли. А покутне шинкарство — борони нас боже! Ми прецінь знаємо, що то не чесно, не по-сусідськи!

— Ну, вже ви щось такого чесного і сусідського винайдете, того я певний, — сказав Густав. — Ну, але чого ж ви ту, чесні сусіди, по полю нипаєте?

— Так собі, проше ласки пана.

— Як то так собі? Якусь же ціль мусите мати?

— Ни, яку би ціль? Ніякісінької. Так собі ходимо, по свіжім повітрі шпаціруємо.

— Ну, не пріть же мені тумана в очі, а говоріть по правді, — сказав Густав.

— Що ж, проше ясного пана, я вже виджу, що ясний пан, нівроку, розумний. То й скажу пану по правді. Роздивляємось, чи не можна би ту який гешефт розпочати. Ми на всім розуміємось — і на гендлю, і на копанні нафти, і на лісі, і на камінні. Що пан хочуть, то ми можемо зробити. Ох, а у ясного пана такий славний ліс! Ох, який славний ліс! Дерево таке рівне, як свічки, а здорове, не суковате! Чисто гінтове дерево. Таке дерево — то золото, то капітал!

— Говори, мели: капітал, — мов знехотя буркнув Густав, стараючись укрити своє зацікавлення. — Біс мені з таким капіталом, що його з місця не рушиш. Ну, куди ту його дівати? Тато пару літ сплави посилав до Стрия чи до Журавна, та не оплатилося за роботу.

— Сплави! Ох, мій боже! Таке дерево на сплави! А знають пан? Я пану скажу, я й сам в Журавні деревом торгував. Знають пан, як там іде? Зайду бувало поміж сплави і навибираю собі самого от такого дерева, файн, цімес дерева, як отсе. Куплю клец по 50 кр[ейцарів], звезу і поріжу на кусники, по ліктеві, по сажневі, що найрівнішого, найздоровішого, як скло. Тоді везу його до такої фабрики — ни, така фабричка, що й сам ту можу собі зробити, і за один такий клец вторгую і 2 і 3 ринські.

— За один клец! — не міг здержатися Густав, щоб не крикнути. —Що ж то за фабрика, що так платить? Що вона з того дерева робить?

— Резонанси до фортеп’янів. Най пан порахують. Я заплатив 50 крейцарів, а взяв 2 ринські, то 400%, а фабрикант поріже і заробить других 400%. Чи не красний заробок, га? А ту у ясного пана такого дерева тілько! Повен ліс, аж проситься.

— Ну, а фабрика така? — питав Густав, котрому жидкова мова аж кров в жилах розбуркала і грудь розпирала, мов міцне вино.

— Ві гайст* фабричка? Що фабричка? Пусте діло. Млинок, простий водяний млинок, а до валу причепити ремінь, а той ремінь буде обертати пару циркулярок, — ни, варстат до них, та й по фабричці. Таку штуку ми з братом самі собі зробимо, нізінера нам не треба. А дощечки в паки попакувати, та на сплав, та до Стрия, а там уже залізницею вйо за границю, чи до пана Безендорфера, що фортеп’яни робить, чи куди там треба.

Густав поглядав то на ліс, що якось тужно-сумовито шумів до нього згори, то на жидів, що своїми невеличкими котячими очима слідили і пильнували всіх його рухів, кождого виразу його лиця. "Ідея" Гави була така проста, така природна, такого малого вимагала капіталу для зреалізування і таке мале крила в собі ризико, що йому аж в голові зашуміло, коли погадав про колосальні проценти зисків, про які говорив Гава. Він в душі радувався, що зможе піддати батькові сю ідею, попхнути його в так корисний спосіб на нову дорогу. Але щоб ще більше дечого вивідати у жидів, він прикинувсь зовсім рівнодушним і мов знехотя сказав.

— Ну, що ж, в щасливу годину, робіть гешефт!

— Ясний пан жартують, — сказав кланяючись Гава, — як може жид без пана зробити гешефт?

— Ага! То значить, що для жида лиш то гешефт, як може пана обдерти, мов липу з лика. Ну, дякую за ласку!

— Але проше пана, проше пана! Що пан говорять! Най мене бог покарає, коли я так думав! А я думав по-божому, по-сусідськи. Ми би з ясним паном згодилися, контракт зробили, — чи пан би хотіли на співзиск, на співстрату (а яка ту може бути страта?), — чи, може, пан би пристали нам продавати дерево, яке собі виберемо, а як ні, то ми готові продавати гешефт зовсім на панський рахунок. Ми чесні жиди, роботи не лякаємось, все робимо ясно і не боїмось контролю. У нас як гешефт, то гешефт!

— Гм, подумаємо об тім, — сказав Густав, кивнув їм головою на прощання і пішов, посвистуючи та райтпайчем по повітрю намахуючи.

А Гава по його відході тихо, без галасу, але з цілого серця засміявся.

— Га, га, га! Закинув вудку, закинув вудку! — шептав він до брата, потираючи руки. — Побачиш, що дурні гої зловляться навіть на таку глупу принаду. Ти бачив, як йому очі заблискотіли, коли я почав проценти вираховувати? Всі вони однакові. Грошей страх потрібно, раді б хоч з землі викопати, хоч з коліна вилупити, а в голові олію нема! Кидаються на всяке дрантя, яке їм покажеш, і думають, що зараз бога за ноги зловлять, одного дня забагатіють. А не знають, дурні гої, що рибак на те тілько рибі черв’яка кидає, щоб на гачок її зловити. Побачиш, брате, що й ся рибка не встоїть!

І з радості почав плескати Елькуну по могучих, як двері широких, плечах. Елькуна тільки всміхався і приймав сі братні пестощі з очевидним вдоволенням, мов боязливий британ, котрому по хребті ч...

VII

... Елькуна, котрого в селі прозвали Вовкуном. Гершко був на вершку свого щастя і, погладжуючи бороду та атласову бекешу на животі, походжав по селі Н. вдоволено всміхаючись, ласкаво приймав поклони підданих хлопів, ласкаво і з батьківським старанням заглядав до хат, в обори і комори, під повітки та обори хлопські, бо прецінь усе те на ділі було його, його, а не чиє!

Але нараз, мов з батога тріснув, усе змінилося. Одної ночі збудив Гершка якийсь незвичайний стук в сінях його мурованої коршми. Зірвався з постелі і скочив до дверей, щоб поглянути, що там діється, але двері були знадвору зав’язані і не відчинялись. Скочив до вікна, але вікно було темне. Гримнув кулаком, розбив шиби і рамці, але поза вікном стукнувсь о грубу дошку, котрою вікно було забите. Він до другого вікна — те саме. Він в крик. Кинувсь будити слуг, — а держав їх троє із християн, — нікого з слуг нема дома. І пригадав собі, що один парубок в полі з кіньми, другий до млина пшеницю поніс, а служниця відпросилася на ніч до матері. Крик збудив тільки його жінку і малих дітей, але помочі не приніс ніякої. А стук ішов по цілім будинку. Гершко чув, як ламано двері, плюндровано засіки, розбивано скрині, і хоч рипів, що мав сили, та ніхто на поміч не прибував, коршма стояла на кінець села, трохи оддалік від хат, ще й Стрий ревів та шумів, як скажений, бо повінь була.

— Кричи, не кричи, — гукнув йому з поду якийсь грубий незнакомий голос, — то се тобі нічого не поможе. Не бійся, не так уже ми тебе пристерегли. Го-го, небоже, хто в наші руки попав, той сухо не вийде. А я б тобі радив сидіти тихо, ліпше буде для тебе.

Гершко, почувши ті слова, на хвилю онімів з переляку, але опісля ще дужче зачав кричати, тріскати і стукати в хаті, чим міг; жінка помагала. Година, друга, третя того страшенного крику — ніякої помочі. Помалу стук утих. Гершко осмілився і ще дужче закричав. Але раптом замовк, помертвів. До його носа донісся запах диму. Холодний піт обілляв його. В смертельній розпуці кинувся до дверей, вдарив собою щосили — дарма! Двері стояли, як замуровані. Ще раз, і ще раз, і ще раз — нічогісінько. А дим чимраз густішими клубами тисся в хату, душив ного, жінку, дітей, що ще ледве вміли ходити. Нараз почався страшенний шум, тріск, лопіт, — очевидно, поломінь вихопився на дах. Коршма горіла! Крізь шпари в повалі видно стало огнисті язики поломені. Страшенна духота наповнила тісний ванькир, в котрім в нестямі бились та кричали, та пищали чотири живі душі. Герщиха, впрочім, не довго металась; вона була слабовита і, хлиснувши кілька разів густого гіркого диму, впала зомліла. Гершко в посліднім напруженні вдарив собою до вікна, — і дошка, котрою воно було навхрест забите, вискочила. Він вхопив дітей на руки і, як був в одній сорочці, так і вискочив на вільний світ. По жінку вже не час було вертатися — разом з коршмою згоріла на вугіль.

Сей пожар не зламав однако ж Гершка, хоч зламав його щастя. Пан не переставав його "любити", хоч значно охолодів до нього. Говорили люди, що в Гершковій коморі згоріли якісь папери, квити та записи, котрими буцімто Гершко держав пана в руках. Але Гершко сміявся з того. Правда, він був тепер бідний: увесь кількатисячний маєток, награбований за кілька літ, пішов з димом або з злодіями. Але перед ним було ще не кілька літ, була панщина, були хлопи, готові на всяку услугу, хоч не з доброї волі, то з мусу. І він почав заходитись по-давньому, коли в тім настиг його новий, страшніший від першого, удар. Панщину скасовано. Гершко рвав пейси, бо тепер панська ласка, думав, ні на що йому не здасться. Хлопи нараз мов подуріли, почали згорда грізно дивитися і на пана, і на його жида. Гершко притих, подався, помарнів, Він по пожежі перенісся був жити до двора, але тепер пан раптом зробився до нього немилостивий і викинув його з офіцини. Гершко купив невеличку хатчину хлопську в селі і перенісся туди. У нього було трохи грошей, і він в тісні роки (а тіснота тоді в горах тяглася з року в рік) позичав хлопам на лихву. Але й тут не мав щастя. Багато з тих, що побрали в нього гроші, ніччю повтікали з села на Поділля. Правда, Гершкові полишилися в заставі їх хати і грунти, але що йому з них, коли в хатах не було кому сидіти, а грунти, необроблювані, поростали смерічками, а пожитку не давали ніякого. Бідував Гершко кілька літ дуже. Гава і Бовкун, майже голі, замурзані, бігали по хатах, крали, що могли захопити, щоб проживитися. Зналися з усіма собаками в селі і день у день брали різками, пруттям та кропивою від хлопів. Але голод був дужчий, а побої наводили їх тільки чимраз на нові хитрощі. В огородах, садках і полях, ба, навіть погано замиканих бойківських хатах ніщо не було певне перед їх хапущими пальцями. Вони не зазнали самі давнього панування, але щодень так багато чули від батька о тих щасливих часах, коли все те село,всі ті люті бойки були їх підданими, належали до них, мусили робити на них, що в сні і на яві тільки й думали, що о повороті тих блаженних часів. А супротив тих блискучих картин минулого раю ще поганшою видавалась їм нужденна дійсність, та запущена, неохайна батькова хата, ніколи не метена, не мазана та не попрятувана, з препоганою постіллю, повного блощиць і всякого хробацтва, з розваленою, страшенно дим’ячою піччю, в котрій тільки десь-колись дещо варилось або пеклось, а від котрої взимі йшов страшенний чад та загар.

10 11 12 13 14 15 16