Не спитавши броду

Франко Іван

Сторінка 12 з 30

А батько мовчав, понурившись. Він не знав, чи подивляти розум свого сина, що тихенько та легенько та й уложив собі цілу стрійну та логічну філософію кастових інтересів, чи смутитися та жалувати молока, котре викормило таку прочвару.

— Але поки се станеться,— кінчив Густав уже лагіднішим, свобідним голосом, — то я б думав, що й вам, старшому поколінню, а спеціально таткові, не слід би закладати руки та ждати з неба благодаті.

— Звісно, що не слід. Але що ж нам, старим романтикам, робити? — гірко якось промовив пан Трацький.

— Ну, — всміхнувся Густав, — се вже дарма, романтику треба за пліт. Наш час реальний, треба й вам реальними очима на світ глядіти. Man muss sich strecken nach der Decken*, —як німець каже. Треба тямити, що тепер в житті одиниць і цілих народів основна сила — капітал. Де срібла нема, там усі патріотизми накупі чорта варті. З голим патріотизмом з голоду погинемо, а як в касі будуть міліони, тоді можемо і в патріотизм забавитись.

Сього вже було Трацькому забагато. Він аж тепер ясно побачив, що те, що він уважав високим розумом у свого сина, був простий, огидний цинізм, що ругається над його святощами. Не кажучи й слова більше, він плюнув і вийшов.

Але Густав не унімався. Ніщо не зраджувало його, і він при всякій нагоді не переставав доточити батька та товкти йому про конечність здобування нових доходів.

— І відки я їх здобуду? Яким способом? — питав батько, виведений з терпцю.

— Треба до промислу взятись, — твердив Густав.

— Ех, сину, ніби ти практичний чоловік, а того не знаєш, що до промислу треба осібної науки і голови не такої, як у мене! Промисл — то ризико, то жидівська річ, а не шляхотська.

— О, вп’ять таки шляхотський пересуд, романтизм, лінивство! Страшно навіть подумати о тім, що міг би прийти час, де б не було коли по півдня в ганку сидіти, курячи люльку, де б треба і тілом, і мозком рушатись, кидатись, працювати! Е, тату, коли вам се страшне, то, звісно, нема що й говорити, але в такім разі згори скажіть собі мат і лягайте до гробу.

— Що ж се ти, сину, в ментори мені накинувся, — озливсь в кінці батько,— яким правом смієш мною коверзувати і говорити мені імпертиненції? Чи я лякаюся роботи, се показує ціле моє життя, проведене в труді, і, певно, в пожиточнішім, ніж твоє. А ти б краще сказав, якими то працями великими та невсипними ти здобув собі право цвікати мені в очі та туряти мене в могилу, ти, молокососе, ти, дармоїде, тратигрошу ти якийсь! От, глядіть на нього, як він до батька промовляє! Дурень один! Ще ждати треба, щоб побачити початок твоєї роботи, а ти вже другим за наставника оббираєшся!

— Але ж, таточку, — з незрушимим супокоєм відповів Густав, — я не хотів вас образити, а коли образив несвідомо, то перепрошаю. Але не в тім діло, таточку! Правда все-таки правдою останеться, незалежно від того, хто її говорить. Я ж про себе не кажу, бо сам знаю, що я досі тілько тратив, а не заробляв. Тут діло йшло взагалі о конечності розширення дотеперішньої вашої господарки, і я раджу взятись до промислу. Що ж в тім образливого?

— Ну, а до якого ж у біса промислу мені братися? — питав старий.

— Значить, в засаді тато признають справедливість моїх домагань? — радісно підхопив Густав.

— В засаді, ну, в засаді хіба ж можна не признати? Але на практиці, на практиці боюсь, щоб засада не розбилася.

— Ну, мені наразі ні о що більше й не ходило, як тілько o принципіальне признання. Так би татко були й зразу говорили, тоді інше діло. Тепер можна подумати, пошукати і людей попитати, до якого б нам промислу братися.

Вся оця гризня та колотнеча йшла перед приходом Бориса в дім Трацьких. За гризнею Густав не забував, мов рись, наглядати за слугами, робітниками та всякими другими, як він казав, "злодіяками". Так і побачив його Борис вперве при тім, як він карав одного такого "злодіяку". Люта, німа ненависть проняла його серце на вид тої поганої сцени, то й не диво, що Борис старався уникати з ним розмови, старався навіть не глядіти на нього, коли сиділи разом при обіді. Що поза їдальнею вони не стрічались, хіба де случайно, про се ніщо й казати. Густав виходив до господарства або з батьком перечився, ходячи по батьковім кабінету, а Борис разом з Тоньом або йшли до офіцин, балакали, читали разом, а ні, то йшли в Стрий купатися та рибу ловити. Раз тільки прийшло між Борисом і Густавом до цікавої розмови. Було се при обіді другого чи третього дня по Борисовім приході. Густав перший, вставляючи монокль в ліве око і окинувши недбалим поглядом Бориса, запитав коротко:

— Ви медик?

— Медик, — відказав Борис.

— На котрім році?

— Другий скінчив.

— Значить, анатомію вже вчили?

— Вчив.

— А скажіть-но мені, будьте ласка, — я десь-то, не знаю від кого, чув, що у хлопа така сама кров, як у пана, і що навіть мозок хлопський має таку саму вагу, як мозок інтелігентного чоловіка? Як властиво ся річ стоїть, бо я сьому не можу вірити!

— І добре робите, що не вірите, — спокійно відказав Борис. — Хлопська кров і від райтпайча потече, а панська ніколи, хіба від шаблі. Ну, а про мозок, то й говорити нічого. Багато такого, що в панськім мізку живе, як дома, в хлопськім мізку ніколи й поміститися не може.

У всіх, що сиділи при столі, простяглися лиця, всім зробилося якось моторошно, бо знали нагулькуватий Густавів норов і боялися скандалу. Але помилились грубо. Давнього Густава, заводіяки та аранжера скандалів, вже не було на світі, а був холодний, на всі ноги кований політик і адміністратор.

— О, — сказав він, відкидаючи монокль, що висів на шовковій тасемочці на груді, і з згірдним усміхом обертаючись плечима до Бориса, — так і видно, що свідущий чоловік говорить. — Із осібним натиском підчеркнув те слово "свідущий". У Бориса немов якась льодяна рука серце здавила, здавалось, що воно трісне. Аж позеленів на лиці.

— А ви, позвольте вас спитати, — обернувся він до Густава, — ви правник?

— Так, — відповів Густав, поглядаючи на нього через плече.

— А можу запитати вас одну річ?

— Прошу.

— Чи то правда, що між правниками, особливо в Галичині, є такі, котрі піддержують теорію, що за всяку крадіж повинна бути вимірювана кара смерті?

— Не добре вас поінформовано, — сказав строго і докторально Густав. — Не о всяку крадіж тут ходить, а тілько о деяку крадіж в сільськім господарстві. Я сам стою за тим, щоб, наприклад, за крадіж коней чи загалом тягла робучого карати смертю. За менші крадіжі, розуміється, крім звороту коштів, по-мойому, одинока і найвідповідніша кара — палки.

— Дякую за пояснення, — сказав Борис, вклонивсь Густавові, і відвернувся до Тоня.

— Ні, я того "гбура" не хочу більше при столі бачити! — кричала пані Трацька, коли по обіді всі порозходились з покою, а тільки одна Густя осталась.

— Але ж, мамочко, — вступилась Густя, — прецінь же Густав його перший визвав і перший йому грубіянство сказав.

— Яке грубіянство, яке? Що про хлопську кров запитався? Овва!

— Нехай і так, що се не грубіянство, але все-таки дуже неделікатне запитання. Адже ж Густав знав, що він хлопський син!

— Овва, ще з ними делікатно обходитися! — скрикнула пані Трацька. — То тоді вже так собі розберуть, що й про респект усякий забудуть.

— Мамочко, та хіба ж ви в нім респект утвердите, коли його нарівні з слугами трактуватимете? Адже він не наш слуга, а гість, то треба його як гостя приймати. А притім все-таки слухач університету, хто знає, якої ще кар’єри дійде.

— Говори, адвокате, говори! — сказала, трохи лагідніючи і всміхаючись, мати. — Цікава я знати, що він тобі дав за те, що ти так за ним обстаєш?

— Мамочко! — сказала з докором Густя і принялась за якусь роботу.

Від тої розмови Густав зовсім ніякої уваги не звертав на Бориса; стрічаючи, не дивився на нього, не вітався з ним, ігнорував його цілковито, немов і не було його в домі. Та й не до Бориса йому було; цілими днями ходив та бродив то по гумні, то по нивах, то по лісі, немов шукаючи, чого не згубив. То він думав над джерелами багатств, які можуть критися в добрах його батька і хто зна, чи не ждуть тільки смілої та щасливої руки, котра їх відкриє і вичерпає. В тих звичайно самотніх вандрівках впала йому в очі одна доволі незвичайна поява. Кілька разів, день поза день він бачив двох брудних, обідраних жидів, так само, як він, блукаючих довкола села. Щось порпали в землі, микали між травами, стукали паличками по лісових смереках; здавалось, що два лиси мишкують, добичі шукають. Зразу Густав не звертав на них уваги, але, видаючи їх правильно по кілька разів щодня в різних місцях, він зацікавився ними і підійшов до них ближче. Жиди були зовсім незнакомі йому. Один — здоровенний ростом, рудий, пструглюватий, мовчазливий, з видом грізним та понурим, мов у медведя; другий — маленький, чорний, з довгими закрученими спірально пейсами, живий та верткий, з видом хитрим, мов у лиса, і трохи хромий на ногу.

— Ви що за одні, як зветесь? — коротко і строго, як справдішня власть, спитав Густав.

— О, паночку, — покірно і з хитрим усміхом відповів менший жидок, — ми бідні жиди тутешні. Я зовусь Гава Діамантенбаум, а то — мій брат Елькуна.

— Ха, ха, ха! Діамантенбаум! — засміявся Густав.— От Іще назва! То у вас, певно, діаманти на дереві ростуть!

— Ох, бодай пан здорові жартували, — сказав Гава, — ми бідні жиди, не бачили діаманту й на очі, де нам знати, на чім він росте. А зовемось так, бо й наш тато так звався, Гершко Діамантенбаум. Ту, в тім селі арендар був, ще за небіжчика пана Косцицького. А як умер, то ми пішли в світ, — ще ясновельможного панства ту не було, вже тому зо двадцять літ. То тому ясний пан нас і не знають. А ми рахуємось тутешні, то й сюди вернули. Ту у нас і грунтик є, і стара хата, що ще тато купив. Ота, що жид Мошко сидів, — його вже нема в селі, забрався позавчора, як ми прийшли.

— Куди ж ви бували через тих двадцять літ?

— Дай, боже, пану здоровля, — всюди бували. Служили у добрих людей, заробляли в Бориславі, торгували дечим, всіляко бувало.

— Ну, і що ж, нестало вам роботи, чи що, що сюди стяглися?

— Роботи? — Ой, ой, доброму робітникові все роботи стане. Та що, проше ласки пана, погадали ми собі, що досить блукати помежи чужими людьми, коли у нас і свій куток є. Що нам служити та вислугуватись, коли ми можемо самі собі бути господарями?

— А, так ви думаєте ту господарювати? Ну, а покутного шиночку заводити не думаєте?

— Ох, борони боже! — аж скрикнув Гава.

9 10 11 12 13 14 15