В тісній темній комнатці на долівці лежав барон, в подертій сорочці, в заболочених штанах і чоботях. Зразу ми думали, що спить, та, відсунувши фіранку, ми переконалися, що се не був звичайний сон. В правій руці барон держав іще пістолет, а на правім виску виднілася невелика рана, заткана виплившою скріплою кров'ю, помішаною з мізком. На долівці також була широка калюжа скріплої крові. Паперів ані листів не було ніяких.
— Боже! — з переляком шептала Анеля, що, запираючи в собі дух, дослухала до кінця се сумне оповідання.
— Ось тобі вся моя повість про барона, — кінчив, капітан. — Як бачиш, я не довідався від нього нічого. Коли мав яку тайну, то взяв її до гробу.
Анеля, зворушена, не могла ще прийти до себе і шептала тільки, заслонюючи собі очі руками:
— Страшенно! Страшенно! І так скінчити, так згинути! Боже!
— Справді, трагічна судьба! — з почуттям мовив капітан. — Такий маючий чоловік, такий вродливий, мавши такі зв'язки, такі спосібності, і от що з нього вийшло.
А помовчавши хвилю, додав:
— Зараз тоді я хотів написати тобі про се все, та потому подумав собі: вона там, бідна, і так має досить своїх клопотів, пощо маю ще дразнити її нерви описом сеї історії. Але à propos* твоїх нервів, Анелечко! їй-богу, я дуже неспокійний. Доконче мусимо щось подумати.
— І що видумаємо? — сумно відмовила Анеля. — Я знаю, одно могло б мені допомогти, та сього одного якраз ти не будеш міг зробити.
— А се що таке, скажи! Що би се таке могло бути, що залежало би від моєї спромоги і чого би я не хотів зробити для тебе? — з запалом скрикнув капітан.
— Може, воно й не залежить від твоєї спромоги, — мовила Анеля.
— Ну, але скажи, скажи! — просив капітан.
— Знаєш що, любий мій, — мовила Анеля, обнімаючи його рукою за шию і тулячи голову до його грудей. — Віддавна вже, зимою і літом, марила я про те, щоби покинути се місто і осісти десь на селі. Там мала б я супокій, якого тут ніколи не буду мати, а що найважніше, праця при сільськім господарстві, котру змалечку люблю безмірно, відсвіжила би мої нерви, привела би мене до цілковитої рівноваги.
— Осісти на селі... провадити своє господарство, — мовив звільна капітан, задумуючися, — ну, певно, се було би непогано, хоча досі я нічогісінько не знав про твою пристрасть до сільського життя.
— Бо ти зовсім не пробував навіть дізнатися про се, — сквапно підхопила Анеля.
— Може, воно й так, моє серденько, може й так. О, я також радо пристав би на се. Я також здавна лелію в душі сей ідеал.
— Чи се можливо? — радісно скрикнула Анеля.
— Справді так. І маю надію, що колись здужаємо справдити його.
— Колись?
— Ну, певно, що не сьогодні ані завтра. Коли вийду на пенсію. Адже ж не думаю, щоб ти хотіла знов розстатися зо мною і сама їхати на село.
— О ні, ні, ні! За ніякі гроші! — скрикнула Анеля.
— А, по-другім, куди ж би ти поїхала?
— Купімо собі фільварочок! — шепнула йому Анеля до вуха.
— Купімо! Kupił bym wieś, a pieniądze gdzieś!*— Як то — gdzieś? Адже ж гроші маємо! А твоя кавція? Адже ж за таку суму можемо купити такий кусень землі, якого нам треба, і ще нам лишиться дещо на те, щоби ввести в рух наше господарство.
— Але ж, Анелечко! — перервав її бесіду капітан. — Що про се балакати? Адже ж знаєш, що поки я в службі, то сеї кавції не можу рушити.
— О так! Знаю се дуже добре. А доки будеш міг ногами волочити, доти не покинеш сеї проклятої служби і ідеал лишиться ідеалом. Ні, краще покиньмо й думати про се все, — мовила з виразом гіркості і знеохоти. — Я так і знала, що моя розмова з тобою про се діло не придасться ні на що.
І відвернулася, надувши губи, тільки руки її швидко рушалися, працюючи голкою.
— Дивна ти, моє серденько! — мовив капітан, котрому якось не містилися в голові ті наглі скоки жінчиної фантазії. — Так чого ж хочеш від мене?
— Нічого не хочу! Роби що знаєш! — гнівно відповіла Анеля.
— Ти вже гніваєшся. А прецінь же ти ще й не вияснила мені докладно, що, по твоїй думці, слід би було зробити!
— Адже ж бачиш, що я хора, що у мене нерви розстроєні! — енергічно мовила Анеля.
— В тім-то й клопіт, моя рибонько, що розстроєні.
— Ще раз тобі говорю, що, поки будемо жити тут, у Львові, не буде мені ліпше, а буде щораз гірше. Чую се, що тілько на селі, десь у глухій відлюдній закутині могла б я віджити і віднайти свою свободу.
— Се дуже можливе, — мовив капітан.
— А коли так думаєш і коли мене любиш, — мовила з незвичайним оживленням Анеля, — то прошу тебе, зроби се для мене! Покинь отсю свою службу, подайся на пенсію, відбери кавцію, купімо собі фільварочок десь у горах посеред лісів і їдьмо геть відси, геть назавсігди!
— Але ж, дитино! — скрикнув капітан. — Чи думаєш, що се так легко зробити?
— Все можна зробити, коли хто хоче, — з притиском мовила Анеля.
— Ну, вийти на пенсію, на се, певно, багато часу не треба, се можна би зробити і завтра, — мовив, вагаючися, капітан.
— І зроби се, зроби, любий мій! Прошу тебе з цілого серця!
— Але ж кілько то буде тої пенсії? Чи вистане нам на життя, на виховування дітей?
— Не бійся, вистане! — мовила Анеля. — Вже я все обчислила, побачиш. А чи маю тобі сказати ще один секрет?
— Ну, говори, говори, моя ти кізонько уперта!
— Я вже навіть вигляділа фільварочок, якраз відповідний для нас. Серед гір а недалеко місточка, де наші діти могли би ходити до школи. Будинки господарські досить добрі, дерев'яний домик зовсім-таки гарний, 30 моргів орного поля, в тім числі 3 морги огороду, дальше 20 моргів чудової гірської сіножаті і 150 моргів пасовиська разом з лісом. Прекрасний фільварочок, немов сотворений для нас. А знаєш, яка ціна?
Капітан, зацікавлений, дивився на неї. Незвичайне гарячкове оживлення, яким вона була пронята, затривожило його тим більше, що її план відразу показався йому фантастичним і зовсім не відповідним до її практичної вдачі. Та він ні в чім не хотів їй перечити, зовсім розумно міркуючи, що пізніше, коли Анеля успокоїться, то й сама критичніше почне глядіти на сей свій план.
— Знаєш, яка ціна тій перлині? П'ять тисяч ринських! П'ять тисяч! Очі зажмуривши, можна дати. А на тім грунті можна держати кільканадцять штук худоби. А на літо можна ще від сусіднього дідича виорендувати величезну полонину за дешеві гроші і випасти 20 штук волів і наробити десять оборогів сіна. Ні, Антосю, се правдивий скарб!
А коли капітан, нічого не мовлячи, все ще не переставав уважно вдивлятися в неї, вона сквапно, вся тремтячи зі зворушення, говорила дальше:
— Покинеш військову службу, відберемо кавцію, купимо маєтність і зараз виберемося на село. І дітей заберемо відси. Маю свояків у Вадовицях, там будуть мати добру опіку і дозір, нехай там ходять до школи. А ми візьмемося до праці, до господарства, чи так? Твоя пенсія наразі буде йти на вклади в господарство, а коли дечого доробимося, то можна буде робити з неї невеличкі ощадності. Чи так?
— Так, так, — механічно мовив капітан.
— Значить, похваляєш мій план?
— Цілковито.
— Пристаєш на нього?
— З цілого серця.
— Ну, то добре! Гарно! Чудесно! Як же я люблю тебе, голубе мій! А в такім разі знаєш що? Іди зараз, там у спальні на моїм столику знайдеш перо, папір і чорнило і напиши подання до генеральної коменди.
— Подання? Яке?
— Подання, що виступаєш з активної військової служби.
— Зараз? — здивувався капітан.
— Ну, адже ж ти згодився на мій план?
— Так, але чень же ще не горить, не маємо чого так квапитися. За кілька неділь маєтність не втече, а втім, хто ще знає, чи при докладнім огляді вона нам сподобається? Треба би оглянути її з яким тямущим чоловіком. А за кілька неділь я можу одержати вищий аванс, і в такім разі наша пенсія також буде вища.
— А, так! — майже крізь сльози мовила Анеля. — Так тобі аванс, мізерне підвищення пенсії більше в голові, ніж мій супокій, моє здоров'я, моє життя. Такі то ви всі мужчини! На устах у вас усе: люблю, люблю! А коли прийдеться доказати сю любов бодай якийсь найдрібнішим ділом, то зараз у вас готові тисячні огляди, причини, застереження та докази.
— Ти несправедлива, Анелечко, — поважно мовив капітан. — Бог мені свідок, що я готов усе зробити для тебе, а коли хотів заждати на аванс, так се тілько в тій цілі, щоби тим ліпше забезпечити долю твою і дітей. Та, зрештою, коли так доконче хочеш...
— Доконче, доконче! Зроби се для мене!
— Добре, йду і зараз напишу подання.
І з виразом резигнації на лиці капітан пішов до спальні, лишаючи Анелю саму...
VI
Ледве вийшов, до дверей салону почувся легенький, звісний нам уже стук, і зараз по ньому, осторожно підхиляючи двері, тихесенько всунулася пані Юлія.
— Добрий день тобі, Анелечко! — мовила притишеним голосом.
Анеля, що ще не охолола з вражінь, перебутих перед хвилею, сиділа знесилена, бліда і майже в нетямі. Почувши сей голос, схопилася раптовно перелякана і скочила до Юлії.
— Га, се ти! Ну, що ж чувати?
— Все пропало! — мовила Юлія і, немов зламана, впала на крісло.
— Що сталося? Говори!
— Ох, не можу! Духу не стає. На, маєш, читай!
І подала Анелі аркуш газети, де синім олівцем зачеркнена була ось яка телеграфована новинка:
"Будапешт,— 10 грудня. Сьогодні ув'язнено тут на телеграфічну реквізицію львівської поліції якогось Давида Штернберга, що власне прибув поспішним поїздом із Константинополя. Штернберг видавав себе за купця, що веде торгівлю зі східними краями. Які підозріння були причиною його ув'язнення, досі невідомо. Штернберг виїхав зараз під ескортою до Галичини".
Анеля довго, безмірно довго відчитувала сю телеграму, їй здавалося при кождім слові, що ковтає цеглу, що душиться і що слідуючого вже ніяким способом не здужає проковтнути. А коли прочитала все до кінця, то їй видалося, що нічогісінько не зрозуміла, що всі слова, мов сполохані миші в клітці, порозбігалися з природного порядку і помішалися в такий хаос, що ніякого змислу не можна було з них видобути. їй захотілося ще раз прочитати сю телеграму, а потім ще раз, навчитися її напам'ять, а крім того, будилося недовір'я, чи се не сон, один із тих страшних снів, які в остатнім часі мучили її досить часто.
— Ну, що ж думаєш про се? — запитала пані Юлія.
— Що я про се думаю? — мов неприкаяна, повторила Анеля. — Що думаю про се? Про се? — повторяла, тикаючи пальцем в газетярську новинку і звільна віднаходячи свою давню певність.