Усе тут таке мені нове, таке несподіване...
— І ти зараз подумав собі: тут мусить бути якась провина моєї жінки!
— Анельцю! — сказав капітан, знов з запалом цілуючи її руку. — Як ти можеш таке говорити? Кленуся моєю честю, що се мені й на думку не впало. Адже ти знаєш, як я тебе люблю. Свого життя я ніколи так не любив. Підозрівати тебе за щось нечесне — се ж значило би класти сокиру до коріння мого власного життя!
— Чого ж ти поблід, побачивши мій годинник? Кажи одверто! Стілько років ми не жили вкупі. Та перерва може бути для нас точкою виходу в нове, щасливе життя, та може бути й темною роззявленою безоднею, що нас назавше розлучить.
— Бійся бога, жінко, що ти говориш! — крикнув переляканий капітан.
— Бачиш, що говорю без жарту, — відповіла Анеля.— Я мала час пізнати життя в його глибині, застановитися над ним основно і прийшла до переконання, що коли між нами мають бути якісь тайни, якесь джерело обопільного недовір'я, то краще відразу розійдімся, бо життя наше не буде життям, а мукою.
— Але ж, моє серденько! Відки така бесіда? Пощо? Адже ти знаєш, що я не маю перед тобою ніякої тайни!
— І я не хочу мати перед тобою ніякої! — з запалом сказала Анеля. — Не хочу, щоби ти мене підозрівав. Коли маєш супроти мене який сумнів — скажи одверто. Чуюся такою чистою, такою правою, що не боюся ніякого закиду, коли мені його одверто вискажуть.
— Анельцю, Анельцю!— скрикнув капітан, доведений до розпуки її бесідою. — Але ж пробі, нічого я тобі не закидав, ні за що не підозрівав, бог мені свідок!
— Ти поблід, побачивши отсей годинник.
І, відчепивши, вона подала йому годинник у руку.
— Придивись йому! Прочитай напис, виритий на нім! Бачиш, що дарував мені його дід. Загнівався був на нас, коли я вийшла за тебе замуж, та нарешті-таки дав себе перепросити.
— Значить, се він вам допомагав? — скрикнув капітан здивованим голосом, обводячи очима навкруги.
— Не за одно маємо йому дякувати, хоч ти знаєш, який він твердий. Надто великої щедроти закинути йому не можна.
Капітан аж тепер нагадав собі діда своєї жінки, старого багатого вдівця, властителя кількох фабрик і кількох камениць у Кракові. В споминах капітана не займав той дід майже ніякого місця. Познайомившися з його внучкою Анелею у якихось далеких свояків у Львові, капітан наскочив на завзятий опір старого Гуртера — бо так називався дід. Він хотів їхати до нього в Краків, та Анеля відрадила йому, толкуючи, що присутність його попсувала би справу, бо дід страшенно не любить військових узагалі. Вона сама обіцяла перемогти його впертість, і дійсно їй се повелося. А що Анеля не мала свойого маєтку, то Гуртер дав їй лиш тілько, кілько треба було на зложення за мужа законом назначеної офіцерської кавції, додаючи, що коли вона йде замуж против його волі, то більше нічого їй не дасть. І в сім змислі був написаний його перший і остатній лист до молодої пари, де була пошлюбна гратуляція з тим додатком, щоби обоє від сьогодня перестали його знати, так як і він їх ані знати, ані бачити не хоче, щоби не важилися до нього писати, ані в чім-небудь на нього числити, бо се чинило би йому тільки прикрість і їх листи він мусив би їм звертати нечитаними. Зрештою, бажає їм усякого щастя і доброго поводження.
Ось і все, що знав капітан про Гуртера. Надто гордий і незалежний, щоби просьбами, повзанням впрошуватися в його ласку, він сповняв точно його волю і не інтересувався ним зовсім. Служба й життя домашнє забирали весь його час. Правда, Анеля часто з подякою згадувала про нього, — адже ж його дар будь-що-будь був підвалиною їх щастя.
— Він не лихий чоловік, розумний і щирий, тілько чудний собі і твердий дуже, — говорила не раз Анеля. — Там його в Кракові опанували баби-богомілки, сліпі знаряди в руках єзуїтів, що спекулюють на його маєток. Що нам нічого більше надіятись від нього, про се я свято переконана.
І вони не надіялись. Жили як могли, поки врешті необхідність не розлучила їх на цілих п'ять років. То й не диво, що тепер капітан і з зачудуванням, і з полегшею в серці дізнався, що дід перепросився з Анелею.
— Ну, бачиш, бачиш! — мовив їй капітан з відтінком докору в голосі. — І чого ж тут гніватись і в пафос впадати? Розуміється, мене дивувало, відки тут у мене така розкіш. Перший поверх, дзеркала, магагоні, медведі на долівці, золотий годинник — і моя скромна пенсія на вдержання двох домів. Я хотів тебе розпитати, що се за загадка? Хіба ж се якийсь проступок? Ну, та одно твоє слово розвіяло всі мої сумніви.
— Не будь надто легковірним! — мовила Анеля, знов приймаючи строгий вираз слідчого судді. — Не клади надто багато на одно слово! Домагайся доказів!
— Але ж, Анельцю, чи хочеш, щоб я провадив кримінальне слідство?
— Краще, щоби ти зробив се тепер, коли ще зір маєш ясний і думку невпереджену.
— Чи думаєш, що можу перемінитися? — трохи огірчений запитав капітан.
— Слухай, Антосю, — мовила Анеля, сідаючи коло нього на софі й обіймаючи його поза шию. — Не гнівайся на мене за те, що тобі скажу. Люблю тебе, люблю своїх дітей — наших дітей, Антосю! Люблю над життя, мало що не сказала — над спасіння душі своєї. І власне через те, що люблю так кріпко, я б бажала, щоби ніщо не каламутило нашого щастя, яке може дати любов. Адже ж і ти сього бажаєш?
— Хто ж би сього не бажав? — скрикнув капітан, притискаючи її до грудей.
— Слухай же, любий мій! Знаю добре, що тепер, після твойого повороту, скоріше чи пізніше дійдуть до твойого слуху всякі сплітки і байки. Не сумніваюся, що знайдуться такі, що в очі мені підлещуються, а поза очі будуть кидати на мене болотом, будуть мене понижувати в твоїх очах.
— Анеля! І ти можеш допустити на хвилю, що я буду вірити підлим спліткам?
— Не хвались сильний своєю силою ані відважний своєю відвагою! — сказала хмарно Анеля. — Ні, любий, не говори сього! Що там казати про те, чи я допускаю, чи не допускаю! Розумний чоловік усе допускає і нічого не допускає. Тож ліпше завчасу запобігти можливості всяких таких допущень, які б могли мене кривдити в твоїх очах.
— Як ти се розумієш?
— Витолкую тобі ясніше, про що річ іде. Не від сьогодні знаю, що лихі язики чорнять мене, буцімто я заробляю гроші якимсь нечесним способом. Відки йдуть сі глупі сплітки, не знаю. Я не жила сими часами на великій стопі, не бувала так часто в товариствах, щоб могла про все дізнаватися. З твоїх давніх приятелів мало хто тут лишився, та й ті дуже рідко в мене бували. То й не знаю, в чому мене обвинувачують. Поки річ ішла про мене саму, я не дбала про те зовсім. Доволі мені власного сумління, почуття власної невинності. Та коли ти вернув, то діло зовсім інше. Такі глупі сплітки можуть затроїти твоє життя, наробити тобі неприємностів, коли не будеш узброєний на їх опроверження. І власне сього я домагаюся від тебе.
— Та коли ти мене впевняєш про свою невинність, то якого ж мені ще свідка треба?
— Слухай, Антосю, — сумно промовила Анеля, — не кажи так. Чоловік не камінь. Можуть знайтися річі, дуже подібні до правди, і свідчити против мене. Найперше дай мені святе слово, присягни мені на любов до наших дітей, що все, що тілько вчуєш против мене, скажеш мені до очей, нічого не скриваючи, ні в чім мене не щадячи, про все домагаючись пояснення!
— Анелю, пробі, тривожиш мене тим урочистим тоном!— скрикнув капітан, схоплюючися на ноги. — Чи думаєш, що тут може виринути щось аж таке страшне та грізне, щоб аж...
— Нічого не думаю, тілько домагаюся від тебе того, на що маю право. А бачиться мені, що на твою одвертість маю повнісіньке право.
— Авжеж! Авжеж! Безперечнісіньке право!
— І обіцюєш мені, що будеш супроти мене завсігди щирий і одвертий?
— Обіцюю на честь, на свою душу!
— І не матимеш передо мною ніякої тайни, хоча б ти міг догадуватися, що її виявлення буде для мене дуже болюче?
— Обіцюю! Хоча б я міг догадуватися, що її виявлення принизить мене в твоїх очах, зробить не гідним твоєї любові.
— Сього не потребуєш і в думку покладати, любий мій! — мовила Анеля, цілуючи його в уста. —А за обіцянку дякую сердечно. Будь певний, що я не надужию твого довір'я.
— А я... я, скажу тобі по правді, не розумію добре, пощо сі всі церемонії.
— Дай боже, щоби вони були непотрібні! — зітхнула Анеля. — Та в усякім разі надіюся, що вони нікому не пошкодять. Ну, добре, се було б одно. А тепер друге.
І, відчинивши шухлядку від своєї туалетки, виняла з неї стару засмальцьовану книжку, оправлену в полотно. Капітан знав добре сю книжку. То була рахункова книжка, що її купив день перед своїм шлюбом з Анелею і дав їй, щоби записувала всі розходи й приходи їх маленького господарства. Анеля дуже совісно день у день записувала в ній усі рахунки. Сю книжку подала йому тепер.
— Візьми і передивись мої рахунки. А ось квити від купців і інших людей, з якими я мала які-небудь грошеві інтереси за тих п'ять років. А ось у сій пачці листи, що приходили до мене. Прошу тебе, передивися все те, розсліди совісно кожду подробицю, кожду цифру, кождий папірчик!
— Бійся бога, Анельцю! Нащо сього? Вірю тобі й без того.
— Ні, я не хочу! — відповіла Анеля. — Розсліди і потому вір або не вір. Дай мені слово, що задаси собі сю працю!
— Ну, коли воно доконче...
— Доконче. І то ще сьогодні!
— Га, нехай і так буде!
— Добре. Дякую тобі! Се буде для мене найкращий доказ довір'я з твого боку!
І, поцілувавши його в чоло, Анеля вийшла, лишаючи його самого з рахунковою книжкою, квитами і немалою пачкою пожовклих листів. Не можучи ще отямитися з зачудування, капітан якийсь час ходив по покою, поки врешті не доміркувався, що його жінка остаточно має рацію і що вся отся незвичайна сцена є тільки доказом її незвичайної любові до нього і вкупі з тим її обачності й незвичайного розуму. А зміркувавши се, він узявся совісно за рахунки й папери. Щоби йому не переривати праці, жінка принесла йому підвечірок до салону і знов лишила його самого.
IV
Після вечері в тіснім кружку — тітка Юля, на котру Михась раз у раз відказував, мовби прочуваючи се, не прийшла — капітан почав збиратися виходити.
— Хочеш іще йти? — спитала Анеля. — Куди?
— Треба заглянути до офіцерського касину.
— Може би, ліпше було, якби ти не йшов?
— Але ж, моє серденько, взяли би мені се за зле, якби я не показався між товаришів.