Він зробив два кульбіти і три сальто і став на руки. Обійшов на руках довкола вогнища і знову скочив на ноги. Потім узяв стілець і зробив стойку на руках ще й на ньому, а далі прийняв ліву руку і постояв на одній правій. Ми боялися, що він не втримає рівноваги і впаде, але він не впав: почав поволі опускатися, розставив ноги і мало-помалу просто на цей стілець і сів. І до чого ж здорово це в нього вийшло, ніби він усе життя тільки так на стільці й сідав! А тоді рвучко відштовхнувся ногами від землі, плигнув через спину і став на ноги.
Нам цей номер дуже сподобався. Ми й не знали, що Сергій Анатолійович може таке виробляти.
Тоді вийшов Никодим Петрович і сказав:
— Дивлюсь я на небо.
Ми всі подивилися на небо, але виявилося, що це було зовсім не обов’язково, бо то він просто оголосив пісню, яку хотів заспівати.
Дивлюсь я на небо
Та й думку гадаю,—
почав Никодим Петрович. Несподівано ми почули, як йому підіграє акордеон, і побачили, що то старається Славко.
Неголосні звуки вплітались у мелодію пісні, затихали, набирали м’якої сили, і це було дуже гарно, хоча саму пісню я чудово знав.
Нам цей номер теж сподобався, і ще сподобалось, що, доспівавши до кінця, Никодим Петрович потис Славкові руку. Славко аж почервонів од радості. А може, й ще од чого — не знаю.
— Хай там собі Славко грає скільки завгодно,— мовив до мене Митько,— але без нього нам у наметі було б краще. Без нього у нас, мабуть, взагалі був би найкращий намет.
А потім Славко, уже один, виконав "Турецький марш" і ще щось, і йому теж аплодували.
— Якщо Славко виступає,— сказав Митько,— то я теж можу.
Він вийшов до вогнища і прочитав "Мені тринадцятий минало". Цей вірш я добре знав, бо ми його вчили напам’ять у школі.
Потім Митько сказав: "Колискова",— і почав:
Місяць яснесенький
Промінь тихесенький
Кинув до нас...
Коли ж після "Колискової" Митько сказав: "Глібов. Вовк і Ягня",— всі почали сміятися.
— Чого ви смієтесь? — запитав Митько.— Це дуже хороший вірш. Він навіть у підручнику є.
— От того і сміємося,— сказав Генка,— що в тебе всі вірші з підручника. А їх ми і так знаємо. Ти нам що, збираєшся весь підручник напам’ять прочитати?
— А ти що-небудь позапрограмне знаєш? — запитала Ірина Василівна.
— Ні,— відповів Митько. А тоді подумав і сказав: — Знаю. Про роботу.
— Ану-ну,— підохотив його Сергій Анатолійович.
І Митько прочитав:
Один Баран,
Що бився головою об паркан,
Сказав:
— Ото турбота,
Що голова болить після роботи!
Усі знову засміялися, а Митько запитав:
— Чого ви смієтеся? Це дуже хороший позапрограмний вірш. Мене цього вірша дідусь навчив.
— Так вірш же смішний,— сказав Славко.
— А-а, ну тоді смійтеся, більше я віршів не знаю. Якщо хочете, можу станцювати.
Одні сказали, що хочуть, другі, що не хочуть, але Митько все одно почав танцювати. Він здійняв страшенну куряву, а під кінець мало не звалився у вогнище. Ледве його Сергій Анатолійович за сорочку встиг ухопити.
Тут усі знов засміялись, і Митько сів на місце.
— Що за народ! — сказав він.— Усе їм смішно!
Потім ми знову співали, а під кінець хлопці із старшого загону почали витягати із ящика ракети й пускати їх. Це були такі рурки із мотузочкою знизу. Смикнеш за мотузочку — і летить угору сліпуча комета, розпадається над головами червоними, зеленими, білими вогниками. То було справжнє свято!
Тоді Митько вкинув у вогнище шматок автомобільної покришки, яку десь знайшов. Краще б він її не кидав, а ще краще — не знаходив би, бо вона стала так чадіти, що всі почали кашляти й чхати.
Тож хоч нікому й не хотілося, а довелося розбігатись, і ще довго над табором висів дух паленої гуми.
— Ех ти, таке свято зіпсував,— сказав я.
— Я ж не хотів,— розвів руками Митько.— Я хотів як краще. Зате тепер знатиму, що не можна.
Конкурс пісні
— Діти,— сказала якось Ірина Василівна — скоро в нашому таборі провадитиметься конкурс на краще виконання пісні, тож треба щось підготувати і нам.
— Ну, це неважко,— відповів за всіх Митько.
— Неважко просто так заспівати,— заперечила вожата.— А важко заспівати добре, та ще й цікаве щось придумати.
— Придумаємо,— заспокоїв її Митько.— У нас навіть акордеоніст свій є,— і випхнув наперед Славка.
Той миттю почервонів і запхикав:
— Я так не можу... щоб іти і грати. Мені треба сидіти.
— А ми тільки вийдемо на майданчик, а там, перед жюрі, ти й зможеш сісти,— пояснила Ірина Василівна.— Із своїм акордеоністом набагато краще.
— Я боюсь,— заскиглив Славко.— Це така відповідальність... Я щось не те заграю.
— Не бійся,— поплескав його по плечу Митько.— Подумаєш, одну пісню. Я за тобою й стілець винесу.
— Ну от іще, стіле-ець,— протягнув музика.— Всі з мене сміятимуться...
Але тут кругом замахали руками, і Славко замовк. Що з нього візьмеш! Такий уже він боягуз і тюхтій!
Вибрали пісню, а тоді гайнули до лісу і почали готуватись до огляду, щоб ніхто не бачив. Акордеон на перший раз не взяли. Славко стояв під деревом і грав на губах:
Та-та-та-ра ті-ті-рі...
Ми виходили на галяву, робили поворот на дев’яносто градусів, обличчям до уявного жюрі, й заводили пісню.
— Що ж, на перший раз непогано,— похвалила нас вожата.— Давайте ось у цьому місці, де "ми зростаємо дружними", всі чітко й гарно візьмемося за руки й ступнемо крок уперед.
Спробували — теж вийшло добре.
— А давайте,— тут Люська говорить,— у цьому місці ще й піраміду зробимо. А я нагорі ще й "ластівку"!
— А вийде? — вожата засумнівалась.
— Вийде,— Наталка їй.— Люська балетом займалась, у неї вийде.
— От спробуймо,— Люська розходилась.— Дивіться, тут стануть Вовка, Вітька і Генка — от так, трохи присядьте. А сюди їм Юрко й Митько ноги поставлять.
— Я не можу,— Митько каже.— Я стілець несу.
— Ну, то хай Толик. О! Чудово! А я нагору — дивіться! А дівчатка отак, півколом.
— Справді, ніби непогано,— погодилась Ірина Василівна.— Ану, спочатку...
— Та-ра-ра,— заспівав Славко, ми вийшли на галяву і прокрутили все від початку до кінця.
— Не вистачає, звичайно, чіткості й злагодженості,— сказала вожата,— але маємо ще п’ять днів попереду.
П’ять днів ми ходили в ліс і там співали, і всім це дуже подобалося.
Настав день огляду.
— Знаєш що,— каже мені перед самим початком Митько,— понеси за мене стілець.
— Так у тебе ж усе відпрацьовано, а я й не знаю, коли той стілець Славкові підсовувати.
— То що, довго навчитися? Славко йде першим, ти трохи ззаду. Як усі проспівають "Ми зростаємо дружними", ти робиш крок убік і трохи вперед і ставиш стілець, а він на нього сідає. Одночасно з пірамідою. Зрозумів?
— Зрозумів. А ти?
— А я? — Митько засміявся.— Пам’ятаєш, Ірина Василівна сказала, що важко цікаве щось придумати. Так я вже придумав. І зовсім не важко. Е-ле-мен-тар-но! Пригадуєш, на відкритті табору хлопці із старшого загону салют влаштовували з ракет,— знизу за мотузку треба смикати? Так я одну таку ракету виміняв у хлопця. Уявляєш? Га?
У цей час заграла музика, і я побачив, що огляд уже почався. Наймолодший, перший загін, саме співав пісню про чайку, яка махає крилами. При цьому вони робили руками такі рухи, мовби хотіли полетіти. Потім у деяких, мабуть, руки заболіли, і вони їх поопускали, а деякі продовжували махати. Коли ті теж притомились, то перші, відпочивши, починали махати знов із таким виглядом, ніби ось-ось помруть.
— Сміхота,— сказав Юрко.— Хіба це можна порівняти з нашою пірамідою?
Митько тільки крекнув, і я зрозумів: він ледве стримується, щоб не додати й собі щось.
Та от підійшла наша черга. Митько метнувсь, у сторону і повернувся з ракетою під сорочкою. Я відчув, що все це скінчиться, певно, трохи не так, як заплановано Митьком, але нічого не сказав. Загін між тим уже вийшов на середину майданчика і повернувсь обличчям до жюрі — начальника табору, старшої піонервожатої і лікаря.
— Три-чотири,— прошепотіла Ірина Василівна, і Славко взяв перший акорд.
Ми зростаємо дружними,—
чітко почали ми, але в цей час за нашими спинами щось голосно бахнуло і, зашипівши, полетіло вгору. Я побачив, як здригнулося жюрі і як видовжилось обличчя у нашої вожатої. Потім, озирнувшись, я побачив, що Люська на вершечку піраміди захиталась і вчепилась для рівноваги Юркові за волосся. Хлопець змахнув руками і вдарив по носі Толика, Толик вхопився за ніс правицею, що нею підтримував Люську, і вони всі втрьох упали додолу, підминаючи під себе хлопців, які стояли внизу.
На мить запанувала непередбачена тиша, але акордеон грав далі, тож усі хоч і з запізненням, але завзято підхопили:
Сміливими і мужніми...
Потім я згадав про Славка і поглянув туди, де мав знаходитися наш музика. Славко лежав на піску горілиць і, втупивши погляд у небо, зосереджено грав.
Я зрозумів, що хлопець лежить через мене: адже він, як завжди, сів, не обертаючись, на стілець, якого я забув йому підсунути. Подумки картаючи себе за забудькуватість, я ледь ворушив губами і дививсь на Славка, коли почув крики: "Пожежа! Пожежа!"
Всі побігли за кухню, де щось диміло, але побачили: ми там уже не потрібні. Просто то догорала ракета, щойно запущена Митьком, а від неї зайнялось якесь сміття. Наш кухар уже загасив вогонь, виливши на нього відро води, і ми всі повернулись на майданчик.
Славко так і лежав на тому ж самому місці і все грав і грав. Я допоміг йому підвестись, посадив на стілець, і наш загін заспівав пісню іще раз, уже без піраміди.
Та дарма: нам усе одно присудили останнє місце. Але що нас вразило, так це те, що Славкові, цьому тюхтію, боягузу і скиглію, дали спеціальний приз,— за те, що не розгубився, бо грав лежачи, і за мужність, бо не піддавсь паніці, коли загорілося сміття.
А Славко ж сам мені потім зізнався, що не міг встати, бо його придавило акордеоном і він ніяк, ну просто ніяк не в силі був з-під того акордеона вибратись.
Ловись, рибко!
Не минуло й тижня, як у таборі проводився конкурс пісні, а вже на дверях їдальні висіло оголошення:
УВАГА!
Завтра після сніданку
відбудеться змагання
на звання
КРАЩОГО РИБАЛКИ ТАБОРУ
Запис у Сергія Анатолійовича
Митькові це оголошення дуже сподобалось. Він аж підстрибнув од радості.
— Оце я розумію,— каже.— На кращого рибалку табору! От де себе можна проявити!
— А ти збираєшся взяти участь?
— Аякже! Я змалечку рибалю. І так, і на мормишку, і на донку, і на спінінг.