Скільки на світі живу, а ніхто на мене не кричав, ні з ким не лаявсь — тільки деколи з жінкою; а тут і не встерігсь, відкіля та й сварка вирвалась, бодай йому до смерті так підскакувать та прискать!
Прийшов на квартиру, зараз достав з шкатулки бритву, намиливсь, черк, вдруге... так мої вуси, неначе скошена трава, і впали на рушник. Як глянув же я на себе в дзеркало, так батечки!.. Аж злякавсь, сам себе не пізнав, чорт батька зна на кого й похожий; і рот кривий, і щоки позападали, і ніс похнюпивсь, зовсім не я, а німець Адам Іванович Фрік, що в Кремінчуці шльонку[3] розбирає... Щоб мені до завтрього не дожить, коли брешу! В перший раз, як живу на світі, довелось мені зголить вуси, лучче б було і не дожить до сього лихаї! Якби знав, що зроблюсь таким паскудним, то бог мене побий, коли б зробив, хоч би не то що під суд,— хоч би жили з мене тягли! І кому з того прибуло, що я без вусів?.. Кому вони мішали: чи їсти, чи пити, чи, як кажуть, вірою й правдою служити?.. Як я теперечки до жінки вернуся? Як я гляну у вічі Марії Уласівні?.. Згадав я й літа мої молодії: не одна було глянувши на мой вуса, збирала губки на оборочку, не одна й цілувала, і милувала їх!... Отак журюся, а сльози кап-кап!.. Здається, і за старшим сином так не вбивавсь, як помер!.. Мій боже милий! — подумав, ударивши себе в груди,— за що ти мене так люто покарав?..
Нічого було робить більш у Полтаві, бо в должность велено вступать тільки через тиждень, от я й поїхав додому. То було як їдеш, то знай гукаєш на кучера: "Торкай, хлопче, торкай", а теперечки сиджу собі, схиливши голову, неначе мене на шибеницю везуть, пари з рота не пущу; хіба як швидко побіжить, то озвешся: "Не жени коней, потомиш!" Так вже норовлю, щоб мені уночі приїхать, бо жінка тоді була не порожня, то, думаю собі, як гляне разом на мене та злякається, то ще (нехай він сказиться) приведе Адама Івановича Фріка. Під’їжджаю до свого двору — уже зовсім смерклось, і в будинку не світиться; вилажу з брички, а тут як загавкають на мене собаки! "Тю, дурні!—кажу.— Хазяїна не пізнали!" — Хотів був погладить, так бісові собаки глянули на мене та врозтіч. Ввійшов тихенько в сіни... так якось чудно, матері його біс, будто й не я,— здається, й хата не моя, їй же богу правда!.. Отож, кажу, як загавкали собаки, жінка й прокинулась; чує — хтось увійшов.
— Хто там? — пита.
— Се я,— кажу.
— На кого ж там собаки гавкали?
— Не знаю.
— Та йди ж — крадешся!
А в мене такий звичай був, що було як приїду додому, то зараз, хоч і вночі, всіх розбуркаю; з дітьми граюсь, з жінкою цілуюсь, бабусю Оришку, що за дітьми приглядає, зачіпаю; а теперечки, як тать, мов той злодій, крадусь; не знаю, на яку й ступить. Підійшов до кроваті, а жінка протягує до мене руки цілуваться. Поцілувались, а вона:
— Хто се? — та мене рукою по губах... Як наробить репету.— Ой, лишечко! Злодій!.. Оришко, вогню, вогню!
Я її уговорюю,— так куди! Не слуха: і руками й ногами від мене.
— Не підступай! — кричить.— Не підступай!
Всіх дітей переполошила, та вже Оришка прибігла з свічкою. Витріщились на мене, дивляться... здається, й я, так не я ж: нема вусів!
— Що се з тобою сталось? — пита жінка.— Чи ти живий, чи мертвий? — а сама аж пополотніла, труситься, неначе трясця її трясе.
— Тим-то й моє лихо,—кажу,— що живий.
— Що з собою зробив? — пита.— Оглашенний!
— Се ж,— кажу,— дяка тобі: тепереньки вже не буду байдики бить та з Марією Уласівною в мар’яжа грать!
— На що ж ти вуси збрив? — пита.
— Тепер состою в гражданській,— кажу, як і мені казали,— а потому право ношенія усов на мене не розпространяється.
— Чи він п’яний, чи здурів? — каже жінка, глянувши на Оришку; та як заголосить, як вдарить себе в груди, а за нею дітвора й Оришка, а бісові собаки почули, ну й собі: і виють, і скиглять, хоч з хати — та що з хати! — з села тікай... просто кінець світу наступає.
Отак цілісіньку ніч рюмали, і я з ними; сиджу та плачу. До крові губи собі подряпав: хочу, знаєте, вус крутнуть, хап за губу — нема нічого, і вдряпну...
На другий день така напала на мене нудьга, хоч крізь землю провалиться. Що кому не скажеш, ніхто мене не слуха: діти від мене одвертаються, жінка хлипа, ні одна дворова собака, матері їх біс, до рук не йде. Думаю собі: що мені на світі робить?.. А тут стали сусіди навідуваться, і Марія Уласівна прийшла, а я од них ховаюсь та лице закриваю, неначе казна-що таке... їй же богу, правда! На третій день зовсім-таки ослаб — єлі дишу; груди мені заложило, живіт підвело (за три дні шматка хліба в роті не було); не знаю вже, чи голова в мене на плечах, чи, може, кавун. Зовсім-таки налагодився вмирати, хоч за попом посилать!..
Коли, на моє щастя,— так вже бог милосердний не схотів посиротить моїх діточок,— приїздить Григорій Григорович Захарченко, оттой, може, чули, що й в чорта виграв би тяжбу, так, кажу, приїздить; як глянув на мене — назад одступив.
— Що се з тобою, братіку? — пита.
— Пропадаю,— кажу,— се моя за мною прийшла!
— Та не бреши,— каже,— тебе ще й поліном не доб’єш. Тільки,— каже приглядуючись,— дуже спаскуднів: чого се?
— Хіба вам повилазило? — кажу.
— Вуси збрив?
— Еге!
— На біса? — пита.
— Нечиста мати в гражданську понесла, так теперечки право ношенія усов на мене не розпространяється.
— Хто се тобі вигадав?
— Його пре... теє,— кажу,— щоб йому добра не було!
— Брехали його батька сини, та й він за ними,— каже,— ти з мундиром в одставці?
— Так що?
— Так коли мундир на тобі,— каже, спасибі йому,— так і вуси при тобі!..
— Їй-богу?
— Побачиш,— каже,— я тобі й указ дам.
— Батьку мій рідний,— кажу,— на світ ти мене народив! — Як скочу з кроваті, ну його обнімать та цілувать, а він мене одпихае.
— Ну тебе к бісу,— каже,— як шпильками шпигаєш!— Бачите, одросли трошки вуси, так щетина й колеться.
Теперечки, спасибі їм, понасилали тих томів: що треба, хоч не скоро, а налапаєш, а тоді — скоріш скарб ізнайдеш, як чого тобі треба. Не у всякім повіті були такі й люди, як сей — що розказую — Захарченко: шукають було шукають, та й плюнуть... Таке лихо було, не повірите: коли скажуть, що право ношенія не то вусів — голови на твоїх плечах не розпространяється, то не турбуйся шукать — чи воно правда, чи брехня, стинай голову та так і ходи... Щоб я пропав, коли не правда!
Ну, як почув я од Захарченка про той указ, то де в мене й сила взялась! Повеселів, як на світ народився. Зараз жінка поставила нам закуску, випили по чарці, по другій, старої бутилки зо дві, слив’янки, а тимчасом запрягли мені бричку, та скільки видно й заторохтів з Захарченком. Дорогою, щоб мене не побачили, обв’язався платком, тільки очі й блищать. Хто не стрінеться, пізна мене по конях і пита: чого се ти обв’язався?
— Бишиха,— кажу,— нарядилась.
Приїхав до Захарченка. Як дав він мені той указ, то неначе рідного батька побачив!.. "Ну, теперечки,—.думаю,— ваше пре... теє... чий чорт буде старший!"
Вернувся додому і два місяці висидів в карантині, поки вуси не повідростали так, що вже й жінка зо мною цілується, і люди слухають, і собаки на мене не гавкають. Вже й з Марією Уласівною в мар’яжа граємось, а тут така піднялась переписка! З Полтави повістка за повісткою: "Неукоснительно, с получения сего, имеете явиться". А я їм в одвіт: "По случаю приключившейся внезапно болезни!" — Ще з місяць підождав, так, як вже стали закручуваться, поїхав в Полтаву.
Тільки приїхав, зараз натяг на себе козакин, причепив шаблюку та й пішов у палатку, себто "вчинить явку". Входжу в присутствіє... Як гляне на мене г. предсідатель, так його й зжолобило, аж носом закрутив.
— Что это, милостивый государь мой,— крикнув,— вы уклоняетесь от службы и вторично осмеливаетесь явиться ко мне в усах!
— Се,— кажу,— ще не вуси, а усишки, а от, як виростуть, то будуть вусища! А сам держусь за той указ, як сліпий за поводача.
І!., як закричить та підскоче, та присне:
— Я вас, милостивый государь мой, в двадцать четыре часа... к
— Не гарячіться,— кажу,— кров спортите, а ось подивіться! — Та тиць йому в руки указ. Дивись, думаю, хоч повилазять...
Прочитав, якось чудно лупа очима, губи дрижать...
— Фо... Фома Пе... Петрович! — каже запиняючись.— Что это такое?
Хома наставив око:
— Височайший,— каже.
— Без вас знаю,— каже предсідатель,— а распространяется ли право ношения усов?
— Розпространяється,— каже.
Товариші дивляться на мене, перелякались, думають собі: буде мені халепа! А я дивлюсь на супротивників, так їх очима й їм та вуси кручу. Предсідатель глянув на секретаря, повертілись вдвох сюди-туди та й посідали тихенько; ні один і пари з рота не пустив. Що, думаю собі, піймали облизни!
Так отака-то чудасія була з моїми вусами.— Якби не той указ, то, може б, довелося і пропасти! Згадуючи прошле, не раз думав: правду люди кажуть, що за богом молитва, а за царем служба ніколи не пропадає. За п’ятнадцятилітню безпорочну вислужив-таки собі те, що теперечки ніяке превосходительство на світі не збриє мені вусів, от що!..
[1] Отрути на рибу.
[2] Сліпий звірок з роду кротів. Дуже злий, як розлютується, то плигає — і підскакує на аршин. (Прим. автора).
[3] Шльонка — вовна з вівці сілезької породи.